По живу і мертву воду - Далекий Николай Александрович

Після закінчення трапези його відвели до камери. Цього разу рук не в’язали й навіть принесли оберемок свіжого сіна. Місяць попередив: якщо буде щось помічено — зв’яжуть і руки, й ноги. Але Юрко вже не думав про втечу. Він знав — зустрічі з братом не уникнути, й думав тільки про те, як йому відвести од себе всі можливі обвинувачення. Про Стефу ані слова. Петро, очевидно, навіть не підозріває про її існування. Того, що Тимків бачив його в Бялопіллі, не заперечувати. Рушниця ціла, в будь-яку хвилину він може її повернути. Рутки… Так, він був там, ходив до товариша. Дівчина? Також було… Зустрічався з якоюсь дівчиною на вулиці, розмовляв з нею. Що йому, заборонено розмовляти з незнайомими дівчатами?

Як відмикали двері, Юрко не почув, його розбудив не шум, а щось інше. Розплющив очі й побачив брата. Петро був сам, автомат висів у нього на грудях. Він, видно, щойно ввійшов до камери. Юрко зрозумів, що його розбудив братів погляд. На Петра страшно було дивитися — обличчя потемніло, очі горіли, як у сухотника.

— Вставай, Юрку…

Від тихого, сумного братового голосу Юркові защеміло серце. Він знав: тільки горе, саме тільки горе, може він принести Петрові. Нічого більше.

Коли брати виходили з дому, бандерівці, що траплялися їм назустріч, квапливо бокували, тиснулися до стін. Місяць прошмигнув уперед, розчинив широко двері, штовхнув ногою старого, що сидів на східцях. Це був той старий, якого Юрко бачив уночі. Він злякано схопився, замугикав, сіпаючись обличчям, почав догідливо кланятись, як, очевидно, кланявся своєму панові, колишньому володареві цієї садиби. «Глухонімий, тримають за сторожа», — механічно відзначив про себе Юрко.

Петро повів брата стежкою, протоптаною до річки. Сонце вже стояло високо, й недалекий, залитий світлом ліс здавався особливо гарним. Ні, ліс не манив, не кликав Юрка до себе, але було щось радісне, спокійне, урочисте в його золотаво-зеленій нерухомості, ввижалася якась спокійно-ласкава усмішка на обличчях дерев, наче вони хотіли заспокоїти, підбадьорити Юрка, нагадати йому, що земля, на якій живуть, ворогують, убивають один одного люди, як і перше, прекрасна.

Невже Петро не помічає цього? Юрко глянув на брата. Той ішов, стиснувши губи, дивлячись у землю. Позаду хруснула гілка. Юрко озирнувся — двоє з автоматами, охорона… Петро, не обертаючись, зробив знак рукою, й кроки позаду затихли.

До ріки залишилося метрів шістдесят — Юрко побачив і впізнав той пагорбок, з якого він, розігнавшись, стрибав сторч головою в воду, — коли Петро звернув із стежки до поваленої берези. Там, осторонь від чужих очей і вух, вирішив поговорити з молодшим братом.

Сіли поруч. Юрко завмер, чекаючи першого слова, першого питання. Петро мовчав. Юрко не витримав, глянув на нього.

— Що ти наробив, Юрку, — з болем промовив Петро. — Що ти наробив…

— А що я наробив? — раптом розлючуючись, відчуваючи, як усередині стискається до краю якась пружина, запитав Юрко. — Я вбив кого? Пограбував?

— Гірше… — похитав головою Петро. — Я все знаю.

— Петре, слово честі… Я ні в чому не винен, нічого поганого не зробив.

— Юрку, я все знаю! — блиснув очима Петро.

«Не знаєте. Та й не треба вам усього знати…» — подумав Юрко сердито. Брат був на п’ятнадцять років старшим від нього, і Юрко, навіть коли в думці звертався до нього, вживав шанобливого «ви».

— Тоді скажіть! За що вони мене взяли, руки мені крутили? В чому вони мене обвинувачують?

— Не вони… Я тебе обвинувачую. В найстрашнішому. В зраді.

Юрко ривком обернувся до брата. Очі їх зустрілися. Обурення Юрка було таким сильним, щирим, що Петро відчув це й зрадів: хлопець міг не знати всього, його обманули, обкрутили навколо пальця… І все-таки з Юрка не можна було зняти вину повністю, свою частку вини він повинен був спокутувати. Петро продовжував, підвищивши голос:

— Так, у зраді. Ця твоя Стефа за твоєю допомогою повідомила поляків, що в Рутках гуляють наші хлопці.

Обвинувачення Петра було таким диким, безглуздим — як він тільки міг подумати таке! Але не це вразило Юрка. Петро знав про існування Стефи. Він пов’язував її з тим, що сталося в Рутках. Одне необережне слово, й на Стефу звалиться лихо. І не лише на Стефу… На всіх, хто відважився дати їй притулок.

— Петре, всім найсвятішим, пам’яттю про нашу маму присягаю, це неправда, — тихо сказав він, торкнувшись рукою до братового коліна. — Чому ви не хочете повірити мені?

— Я вірю… — Петрів голос звучав глухо, сумно. — Свідому зраду я виключаю, відкидаю. Все зробила вона, твоя полечка. Ти не знаєш, на що здатні ці гадючки. Вони пригріються біля самого серця та й укусять. Де вона? Хто її ховає? Скажи. Ти повинен допомогти нам. Хлопці її допитають, проведуть слідство.

От як обернув справу Петро. Так, Місяць із своїми хлопцями допитає, розслідує… Юрко вже знав, як це робиться. Обличчя брата ніби злилось в одне з обличчями Білого, Місяця, Клешні й дивилось на Юрка спотвореними більмами, сліпими очима. Вони… Були вони, був він і була Стефа, ні в чому не винна, беззахисна. Вони вимагали, щоб він приніс її в жертву.

Юрко опустив голову.

— Я знаю, як важко тобі зараз, — почув він голос брата, сумний, співчутливий. — Кохання, перше кохання… Через кохання руки на себе накладали. Я сам… Я теж це пережив. Але в наш час навіть самогубство — розкіш, якої не можна собі дозволити.

Петро вгадав — у цю хвилину Юрко думав, що йому легше буде прийняти смерть самому, ніж віддати до рук катів ес-бе невинних людей.

— Підіймись вище всього цього, — продовжував Петро, — і дух твій, український, козацький дух, зміцніє, загартується. Ти станеш національним героєм. Твоє ім’я залишиться в історії українського народу. Про тебе складатимуть легенди й пісні.

Юрко кусав губи, шкріб носком черевика землю, вириваючи траву з корінням. Петро довго дивився на брата. В його очах появилась надія. Він зняв із себе автомат, обійняв Юрка за плечі, почав пригладжувати рукою кучерявий чуб брата. Потім раптом притиснув братову голову до грудей і поцілував.

— Юрку, нас породила одна мати, — сказав він, стримуючи сльози. — Ми однієї, рідної крові. Ти мій брат. Ми — Карабаші. Невже, Юрку, ні моя любов, ні мої слова… Скажи…

Він затулив обличчя руками, і Юрко вперше побачив, як плаче старший брат.

З Юркових очей теж потекли сльози. Він плакав, сам, того не помічаючи, беззвучно, покусуючи засунутий у рот великий палець. Він знав, що Петро його любить, як тільки може любити старший брат молодшого. Він теж любив Петра і з дитячих років гордився ним, захоплювався його мужністю й непохитністю. Потім захоплення змінилося тугою, жалістю. Але любов залишалася. І ось тепер він зрозумів, що Петро сліпий, що старшим братом керує сліпа жорстока сила.

— Ми живемо у важкий час, брате мій, коли не жалують ні своєї, ні чужої крові, — не віднімаючи рук від обличчя, заговорив Петро. — Перед нами велика мета, і задля досягнення її ми не можемо рахуватися з окремими особами, їх переживаннями. Боротьба вимагає жертв, багатьох жертв. Невже я повинен підняти на тебе руку?

Юрко слухав брата й дивився на автомат. Петрів автомат лежав на землі, біля його ніг. Що ж, хай охоронці, але не брат. Петро буде потім мучитись усе життя… Юрко пригнувся, підхопив лівою рукою автомат і рвонувся вперед. Він побіг до річки, до пагорбка, з якого колись стрибав у воду.

Петро Карабаш спершу не зрозумів, що сталося. Сльози ще стояли в його очах, і перед його поглядом усе викривлялося, розпливалося. Потім він не повірив, що Юрко втікає від нього. А коли все стало зрозуміло, його обличчя пересмикнулося гримасою болю. Він швидко дістав з-за пояса пістолет, прицілився й вистрілив. У цю мить Юрка було видно всього. Він вибіг на край берега, що виступом підносився над ковбанею. Коли прозвучав постріл, він судорожно, наче протестуючи проти чогось, підкинув руку з автоматом, озирнувся. Петро вистрілив ще раз. І не встиг — тіло брата впало, зникло в кущах лози.