По живу і мертву воду - Далекий Николай Александрович

Могила терпляче кивав їм головою, але вже не посміхався, а тільки рухав своїм неслухняним підборіддям, намагаючись закріпити його в правильному положенні. Але от його погляд зупинився на Тарасові. Очевидно, йому сподобався розумний вираз обличчя хлопця, уважні очі, в яких угадувалась робота думки. Референт ткнув пальцем у бік молодого вояки:

— Тепер ви скажіть.

Тарас швидко підвівся, але сказати нічого не встиг, тому що сотенний поспішно звернувся до референта:

— Друже Могила, цього не треба. Молодий… Він у нас недавно.

— Не страшно, не страшно, — заспокоїв його референт. — Адже ми розмовляємо щиро. Хай скаже свою думку.

Даремно тривожився Богдан, Тарас пам’ятав і розмову з ним, його настанови й чітко відрапортував:

— Шеренговий Карась. Відповідаю на запитання: в України три вороги — німці, поляки, москалі.

— Ну, то це ж прекрасно, — врадувано розвів руками Могила. — А Карась, хоч і молодий, але добре розбирається… Може, ти скажеш, хто головний наш ворог? Головний з цих трьох?

(Вояки, що були заворушились, відразу ж затихли. Богдан, аж рота відкривши, широко розплющеними очима дивився на Тараса, боявся, що його підопічний у самий останній момент може щось устругнути. Тарас мовчав. Він здогадався, куди хилить Могила, якої відповіді від нього чекає ця суха тараня в окулярах. Потрібно було вимовити лише два слова — москалі, комуністи. Але це було б занадто, навіть задля маскування Тарас не хотів піти на це. Ех, коли б його воля, розказав би він вуйкам, хто їх головний ворог… Не дадуть, заткнуть рота й пропадеш, як бульбашка на воді. Богдан попереджував… Усе ж Тарас не втримався:

— Хто твій найголовніший, найстрашніший ворог? — заклопотано, ніби вперше вирішуючи для себе це питання, сказав він. — Ну, той, хто тягне тебе в могилу, хто український народ хоче з коренем вирвати з землі, щоб ні духу, ні пам’яті не лишилося.

Богдан опустив голову. Пронесло, зрозумів тільки він. Ні, ще не зрозумів, перетравлює… Референт пропаганди відчув щось. Щось неясне, що бентежило його. Не такої туманної і разом з тим логічної відповіді він чекав. Але перша відповідь молодого вояки була зовсім чіткою.

— Може, я чогось не зрозумів, не так сказав? — начеб зніяковів Тарас, — він відчув якісь сумніви референта. — То ви нам поясніть. А я що? Запитують — треба відповідати.

Сотенний так і не підвів голови, але, здається, усміхнувся. Він уже знав, яким простаком може прикинутись бувалий хлопець. Могила прийняв розгубленість молодого вояки за чисту монету.

— Правильно, правильно, друже Карась, ви не помилилися, — підбадьорив він хлопця. — Нашим головним ворогом є ті, хто хоче знищити Україну, назавжди позбавити самостійності український народ, вирвати з нашої пам'яті нашу славну історію, відняти, в нас усе: нашу землю, наше небо, наш хліб, наші чудові українські пісні. Це хочуть зробити більшовики, совіти.

Тарас мало не свиснув від подиву: «От яке подвійне сальто крутонула тараня. Звалив з слабої голови на здорову. Тільки й вуйки ж не дурні, не забули, як після визволення західних областей України Радянська влада роздавала селянам поміщицьку землю, створювала українські школи. А що роблять гітлерівці, це в них на очах… Бреши, бреши, та не забріхуйся, друже Могило!»

Але Могила недарма ходив у референтах пропаганди. Він мав готовий набір демагогічних прийомів. Так, сказав він, німці поводяться обурливо, і від них нічого доброго українцям чекати не можна. Однак треба врахувати їх становище, суворі порядки й закони воєнного часу. Німцям зараз не солодко. Вони воюють з совітами, стримують натиск озвірілих орд нового Чінгісхана. Звичайно, українцям не жаль німецьких вояк, які ллють свою кров на Східному фронті, але все ж треба пам’ятати, що ця кров ллється не лише за інтереси німців. Треба бути політиками, дивитися вперед. Українцям вигідно, щоб німці й совіти знищували один одного й знесиліли в цій боротьбі. Проте страшні не німці, вони відступають: страшні орди більшовиків, що вже насуваються. Це вже не ті совіти, які приходили сюди в тридцять дев’ятому році, тих німці вже вибили. Зараз ідуть кровожерні сибірські монголи й дикі дивізії черкесів, усяких там чеченців, які знищуватимуть українців усіх підряд.

Далі в такому ж дусі. Особливо натискав Могила на кровожерних сибірських монголів і диких черкесів. Страхав немилосердно, мовляв, сиру конину жеруть, і вже відомі окремі випадки, коли шкіру з людей здіймають і виробляють собі на онучі.

Дивна річ, багато вояк слухали ці страшні казки, як діти. Корінь, який сидів поруч з Тарасом, аж рота розкрив. Невже вірить? Богдан, який спочатку уважно стежив за ходом думок референта і згідно кивав йому головою, занудьгував і, кусаючи губи, дивився в одну точку перед собою. Цього черкесами не залякаєш, і в онучі з людської шкіри він не повірить. Задумався… Думай, думай, Богдане! Може, надумаєш, хто твій головний ворог, а хто друг.

Раптом сотенний здригнувся, глянув у бік річки, і на його напруженому обличчі відбилася тривога. Це не пройшло повз увагу вояк. То один, то другий повертав голову, найбільш цікаві підвелись на коліна.

— Сидіти! — сердито крикнув Богдан. — Друже Могило, продовжуйте, я зараз…

— Прошу уваги, друзі, — сказав референт, невдоволено косячись на сотенного, що віддалявся. — Я повинен торкнутися ще однієї сторони питання — диявольської ідеології більшовицьких варварів, яка замінює їм релігію, божі заповіді…

Крик Богдана заглушив голос Могили.

— Що?! Що там трапилося?! Звідки хлопець?

Знову декілька вояк скочили на ноги, намагаючись побачити тих, до кого кричав сотенний.

— Прошу до уваги, — поморщився Могила, — Прошу до уваги! Сідайте. Продовжую… Як я вже сказав, більшовики не вірять у бога, але в них є свій пророк…

Могила замовк, помітивши, що його вже ніхто не слухає. Вояки попідводилися, дивились на вартового, що біг поруч з якимось хлопчиною назустріч сотенному.

— Зарічне? — почувся голос Богдана. Він нахилився до хлопчика й, термосячи його за плечі, почав про щось розпитувати. Вартовий стояв біля них, розгублено поглядаючи то на хлопчика, то на сотенного.

— Де Зарічне? — штовхнув Тарас ліктем сусіда. — Далеко?

— А буде добрий шмат… Он у той бік.

«Це те село, в якому Богдан залишив сестру…»— здогадався Тарас і згадав, що годин зо дві тому чув крізь сон далекі постріли.

— Сотня, до мене! Бігом!! — закричав Богдан не своїм голосом, але відразу ж безнадійно махнув рукою і з усіх сил кинувся бігти до річки в той бік, де було Зарічне.

Ніхто нічого не зрозумів. Кілька озброєних справжніми гвинтівками вояк кинулися за сотенним, а решта на чолі з референтом пропаганди підбігли до хлопчика. Зляканий хлопчина втирав сльози й нічого до пуття пояснити не міг, але вартовий, що привів його, сказав, що в Зарічному німці ловили і поранили якусь дівчину, й люди несуть її сюди, тільки, здається, вона вже померла.

Тарас помчав услід за Богданом і незабаром наздогнав вояк, що побігли раніше. Вони витягнулись на стежці ланцюжком. Тарас випередив одного, другого й незабаром опинився попереду. Богдан був далеко, і віддаль між ним і Тарасом усе збільшувалась. Сестра… Та ось попереду Богдана на стежці з’явилися з кущів люди. Вони рухались поволі, несучи щось велике, біле. Богдан добіг, упав на коліна. Люди обступили його. Низенька жінка, в якої хустка зсунулась на потилицю, заголосила, ламаючи руки.

Нарешті добіг і Тарас. Так, це Оля… Тіло дівчини лежало на зім’ятому, закривавленому білому рядні. Селянка, голосячи, поправляла подолок плаття на голих ногах мертвої. Богдан стояв на колінах, низько схиливши голову, притискаючи до обличчя сестрині руки. Сльози потекли в Тараса з очей, змішуючись з краплями поту. Вія квапливо витер кепкою обличчя й чимось дуже подряпав щоку. Чимось гострим. Та хлопець навіть не глянув на затиснуту в руці кепку, він не міг відірвати очей від убитої.

Почали підбігати захекані вояки. Верхи на конях пригнали Довбня, старшина і референт пропаганди. Кинулися з питаннями. Ті, що несли Олю в хутір, розповідали, як це сталося. Німці й поліцаї з’явилися в Зарічному опівдні. Це було несподіваним, бо звичайно облави влаштовувались на світанку. Село оточили і почали хапати хлопців-підлітків, дівчат. Тих, хто намагався сховатись, били. Одного хлопця, який відштовхнув німецького солдата, застрілили на вулиці. Оля з дівчатами побігла до річки, але у неї боліла нога, і вона відстала. Все-таки дівчина перепливла на другий берег. Отут її й наздогнала куля. Вмираючи, Оля просила відвезти її до брата. Вона казала, що він, тільки він може її врятувати.