По живу і мертву воду - Далекий Николай Александрович

— Ми не знали, що робити… — пояснював літній селянин, винувато поглядаючи на вояк, що оточили його. — Хотіли переправити назад, у село, поїхати в Братин по фельдшера, а тут дивимось, вона… Ну, й понесли сюди, як просила.

Богдан стояв на колінах з заплющеними очима, гладив долонею мертву руку сестри. Здавалося, сотенний нічого не чув і не помічав, що робиться навколо. Він то міцно закушував нижню губу, напружувався всім тілом, тамуючи подих, то голосно вдихав широко розкритим ротом повітря.

Могила витер хустинкою запітнілі окуляри, начепив їх на носа, наблизився до сотенного. Підборіддя референта нервово сіпалося.

— Друже Богдане, друже Богдане, — сказав він обережно торкаючи плече сотника. — Ми всі і я особисто висловлюємо щире співчуття вашому горю.

Богдан різко підвів голову, дико, безтямно глянув на референта, відсахнувся від нього.

— Друже Богдане, не впадайте у відчай…

— Геть! — хрипко крикнув сотенний. — Іди! Ідіть усі звідси! Всі!

— Р-розійдись! — негайно загорлав Довбня. — Ну, чого стовпилися? Не бачили… Відійди звідси. Далі, далі. Отуди до кущів. Вільно! Можна курити.

Тарас разом з іншими поплентався до кущів. Щоку пекло, кров капала на підборіддя. Чим же все-таки дряпнув він? Глянув на кепку — тризуб клятий, забув про прикрасу. Ще знак на щоці залишиться… Е, тільки б тієї біди. Он Олі нема вже… Вбили Богданову сестру. Скільки їй? Рочків сімнадцять-вісімнадцять було. Ровесниця.

Багато людського горя довелось побачити Тарасові за роки війни, багато смертей. На його очах розпрощався з життям найкращий дружок Вася Коваль, майже на очах загинула радистка Тоня і той підпільник, що охороняв її. Та й Тарасові частенько доводилося ходити по самому краєчку… Здавалося, можна було й звикнути. І все ж загибель Богданової сестри вразила його. Можливо, тому, що життя дівчини обірвалося так несподівано й безглуздо.

Хлопець і не помітив, як нарвав букет польових квітів і знову опинився біля Богдана, який продовжував стояти навколішках біля узголів’я сестри.

— Хто? — не підводячи голови, спитав сотенний.

— Вибач, Богдане, я тільки квіти…

Тарас поклав букетик на ноги вбитої. Сотенний обернув до нього мокре від сліз обличчя.

— Карась… — тремтячим голосом сказав він. — Оля… Ти бачиш, що вони з нею зробили? Я її хотів від неволі врятувати. Ти сам бачив, на твоїх очах усе було… І от як вийшло, Карась. Ніби я сам смерть їй накликав. За що вони її вбили? За що?

Богдан скочив на ноги, затряс стиснутими кулаками.

— Я їм покажу, кур… Їх мати. Я їм всиплю. Кров’ю заплатять за сестричку, за всіх моїх. Пам’ятатимуть Богдана!

Сотенний замовк, ніби прислухаючись до чогось у собі, що міг почути лише він, і сказав, широко розплющивши очі:

— Нападу на Братин… Рознесу весь гарнізон. Цієї ж ночі…

— А що скаже Могила? — в цей момент Тарас зовсім не мав на думці під’юдити Богдана, просто він подумав уголос.

— А що мені твій Могила? — люто накинувся на нього Богдан. — Плювати мені на нього. Зрозумів? І не крути! Ти… розумний знайшовся, я тебе знаю… Питаннячка задаєш. Розстріляю вас разом із старшиною, тоді будете знати!

Очі Богдана горіли, він був несамовитий від горя, не розумів, що каже. Тарас витримав його погляд, відвернувся, глянув на вбиту. Прощай, Олю…

— Гаразд… Іди, Карась, — почувся за спиною хлопця глухий голос Богдана. — Іди, я сам… Скажи там… хай домовину. Старшині скажеш — готувати сотню до походу. Мій наказ. Іди, друже.

Олю ховали ввечері. Могилу викопали в саду, біля високої груші. Богдан не брав участі в підготовці до похорону, все доручив Довбні, а сам, разом із старшиною, зайнявся розробкою майбутньої бойової операції. Здається, між ним і референтом пропаганди сталася сутичка. Тарас чув уривок їх розмови, коли протирав дуло щойно одержаної гвинтівки.

— Друже Богдане, я прошу не приймати необміркованих рішень. Так не можна. Зв’яжіться з курінним.

— Це моя справа….

— Я вас розумію, в вас горе… Але я знаю, є така політична лінія — без наказу німців не чіпати.

— Ви хочете, щоб я подарував їм? — вигукнув Богдан. — Ні, друже Могила, цього я їм не подарую.

Пройшли мимо.

Богдан поспішав. Він, здається, боявся, що йому можуть перешкодити зробити те, що він надумав. Сидоренко енергійно допомагав сотенному. «Військспец» переродився: замість гримання і сварки — діловитість, спокійні, чіткі накази. Кожен вояка одержав гвинтівку чи карабін, по тридцять набоїв, сухий пайок — півбуханця хліба й шматок сала. Сидоренко в присутності сотенного й кількох вояк випробував кулемети. Кулеметів у сотні виявилось чотири: крім привезених був один старенький ручний кулемет Дехтярьова з саморобним прикладом і станковий невідомої системи. Сидоренко стріляв чудово — всі кулі лягли в накреслене на дошці коло.

Коли все було готове, сотню вишикували в саду біля могили. Богдан підійшов до прикрашеної квітами домовини. Зціпивши зуби, довго дивився на сестру сухими, широко розплющеними шаленими очима, потім тихо прочитав якусь молитву, став на коліно й поцілував покійницю в чоло.

— Віко…

Коли труну опустили в могилу, Богдан кинув у яму жменю землі, стрільнув з пістолета в небо і, не чекаючи, поки яму засиплють, поставлять хрест, пішов геть. Все… Він відходив від свого горя. Горе вже поступилося в серці сотенного місцем жадобі помсти. Ніщо не могло зупинити Богдана.

Сотня виступила з хутора з настанням темряви. В хуторі лишилося кілька вартових і референт пропаганди. Могила, сіпаючи підборіддям, з жалем дивився вслід колоні, що віддалялася.

15. НАША ВЛАДА БУДЕ СТРАШНОЮ

Оксана стояла біля порога й чекала, що скаже радник. Минуло хвилин зо дві, як вона вручила Хауссеру свого «рекомендаційного листа», й протягом цих хвилин експерт у східних питаннях не сказав жодного слова.

Нахиливши голову, він дивився собі під ноги. Червоні плями зійшли з обличчя радника, й він здавався ділком спокійним.

Думка про марку, яку англієць залишив у себе, пообіцявши повернути її у відповідний момент, довго не давала спокою Хауссеру, але в останні місяці він почав якось забувати про неї. За час війни доля Англії не раз висіла на волосинці. Власне, якби фюрер не задумав трагічного походу на Схід, володарки морів давно б уже не існувало. Англію врятували росіяни. Чому ж Прістлі не спробував повернути марку раніше, в ті важкі для його країни дні, а зробив це тепер, коли смертельна загроза для Англії минула? І в вухах радника знову зазвучали сказані йому на прощання слова «компаньйона»: «Ми дуже цінуємо людей, знаємо їх можливості й не бажаємо піддавати їх невиправданому ризикові. На цьому етапі ви майже не потрібні нам, але, можливо, становище зміниться. Ви будете свідком — Німеччина програє війну…» І те, що було сказано на самий кінець: «Не турбуйтеся, ми не будемо непокоїти вас через дрібниці… Можливо навіть, повернена марка буде для вас рятівною». Що ж, виявилося, Прістлі мав рацію в одному — Німеччина програла війну. Можливо, він має рацію і в іншому, посилаючи «рятівну» марку. Час, уже час радникові Хауссеру подумати, як йому діяти, щоб вчасно, цілим і неушкодженим вискочити з-під уламків, як валитиметься будівля Третього рейху. Але ця дівчина… Краще, аби на її місці був мужчина.

Хауссер здавався спокійним, однак Оксана не дуже-то вірила в цей спокій. З того, що мовчанка надто затяглася, вона зрозуміла, що візит Гелени був цілковитою несподіванкою для експерта в східних питаннях і поставив, його в тупик. Отже, Хауссер. уперше, одержує пакетик із знайомою маркою. І йому насамперед необхідно вирішити для себе питання в принципі — «так» чи «ні». Це було гіршим з того, що передбачала Оксана, вирушаючи сюди. Якщо Хауссер боягуз або марка не змогла справити на нього магічного впливу (налякати то вона налякала), то він постарається якнайшвидше спекатися від подавця «рекомендаційного листа». Способи для досягнення такої мети можуть бути найрізноманітнішими. Припустімо, нещасний випадок від необережного поводження із зброєю… Навіть така загадкова подія не могла б накликати серйозного підозріння на таку солідну довірену людину.