По живу і мертву воду - Далекий Николай Александрович

— Пане радник, я прошу вас не приймати поспішних рішень… — сказала дівчина миролюбним, ледь іронічним тоном, подаючи пакетик Хауссеру. — Вони можуть виявитися помилковими й навіть… небезпечними.

Що таке? Як розмовляє з ним це дівчисько, на що воно натякає? Що в цьому пакетику?

В Хауссера було таке дивне відчуття, ніби реальний світ утікає від нього й він переселяється в якусь фантасмагорію.

— Обережно. Краще пінцетом. У вас знайдеться?

Фантасмагорія продовжувалася. Марка… Чудеса! Це дівчисько знає, що він захоплюється філателією. Стримуючи своє нетерпіння, радник неквапно пройшовся до столу, дістав пінцет і вийняв з пакетика марку. Він підніс її до лампи, щоб роздивитися, й раптом його звичайно бліде, одутле обличчя почало покриватися червоними плямами. Він упізнав марку. Так, у нього в руках була та сама марка. Марку вручила дивна відвідувачка, ця… Що вона сказала про себе? Вона сказала — людина, що впала з неба… З неба!

Збирати марки Томас Хауссер почав у ранньому дитинстві. Заняття було похвальним для хлопчика. Марки розширювали світогляд: оця з Франції, ця з Іспанії, ця з далекої казкової Індії. Маленькі, облямовані зубчиками чотирикутники паперу розповідали багато про що — події, люди, географія, історія, екзотична фауна і флора. З часом дитяче захоплення переросло в пристрасть, у єдину пристрасть, якій удалося проникнути в холодне серце Томаса. Несподівано невинне заняття марками почало давати додатковий прибуток, і коли Хауссер під виглядом іноземного спеціаліста потрапив до Радянського Союзу, на північний Урал, він зумів за короткий час переслати й вивезти на батьківщину крім старовинних ікон і різноманітних унікальних дрібничок, вирізаних невідомими майстрами з каменю, дерева й кості, не одну тисячу радянських поштових марок. Іноземного «спеца» вислали з Радянського Союзу не за ці, а зовсім за інші справи, досить щедро оплачувані німецьким таємним відомством. Однак саме вивезені з Росії ікони, дрібнички, марки допомогли йому зібрати чималий капітал. Так побіжно він набув ще одну рідкісну спеціальність, перетворився на колекціонера-спекулянта високого міжнародного класу.

За деякі марки дуже багаті люди згодні були платити просто-таки шалені гроші, але справу з ними треба було вести дуже тонко, вміло заохочуючи й підігріваючи їх пристрасть до колекціонування. Спекулянти різних країн співробітничали один з одним, так було легше знаходити багатих клієнтів і пропонувати їм товар раніше, ніж це зробить конкурент. Хауссер налагодив ділові зв’язки з англійцем Робертом Прістлі, який вважався акулою філателістичного бізнесу.

Тридцятирічний красень Роберт Прістлі, судячи з усього, не володів якимось капіталом, але мав цілком респектабельну зовнішність, здавався людиною забезпеченою й легко заводив знайомства з людьми вищого кола. За його словами, він не розмінювався на дрібниці, а полював лише на велику дичину й не продавав, а люб’язно «відступав» марки з своєї колекції «всього лише за ту саму, правда, диявольськи велику суму, яку довелося заплатити самому». На думку Хауссера, його компаньйон і маклер був розумною, освіченою, але легковажною людиною, безпечним жуїром. Хауссер мав підстави вважати, що головним джерелом прибутків Прістлі був флірт з багатими вдовами, що шукали романтичних розваг на найфешенебельніших курортах світу. Він не гребував перебуванням на утриманні жінок, якщо йому щедро платили, й навіть хвалькувато натякав про це в розмові з радником, коли появлявся в Німеччині. А втім, Прістлі цікавили не лише жінки й марки, але й політика. Він захоплювався Гітлером, висловлював жаль, що Англія не має такої сильної людини, й казав, що збирається зробити новий, більш кваліфікований переклад книги фюрера на англійську мову.

Прістлі весь час перебував у роз’їздах. Компаньйонам доводилося вести постійне ділове листування. Через страх, що листи можуть перехопити конкуренти, англієць запропонував радникові в окремих випадках користуватися кодом і шифром. Книгою для шифру було обрано каталог поштових марок — завжди під рукою й не може викликати підозрінь.

1939 року Прістлі приїздив до Німеччини кілька разів — його справи того року йшли винятково щасливо, — а за декілька днів до нападу німців на Польщу, нападу, що означав початок другої світової війни, він знову відвідав радника. З короткої розмови з ним Хауссер з великим запізненням довідався, що під личиною безпечного марнотратника життя й жіночого угодника криється інша людина. Прістлі просто заявив, що війна між Німеччиною й Англією неминуча, й досить прозоро натякнув про бажаність співробітництва, що не має нічого спільного із спекуляцією старожитностями й поштовими марками. Хауссер обурився, пригрозив, що заявить в поліцію, але його компаньйон не злякався — він мав при собі фотографічні копії зашифрованих листів радника й при арешті міг показати їх. слідчому як незаперечні докази, що доктор Хауссер уже передавав йому деякі дані, які мають пряме відношення до державної таємниці.

Закінчили цю неприємну розмову полюбовно: Хауссер погодився не дзвонити в поліцію, Прістлі не наполягав на своїй пропозиції про співробітництво.

— Пане доктор, — сказав англієць, — ми дуже цінимо людей, знаємо їх можливості й не бажаємо, щоб вони ризикували собою, коли в цьому немає необхідності. На цьому етапі ви майже не потрібні нам, але може настати час, коли становище зміниться. Ви будете свідком — Німеччина програє війну. Не перебивайте, вислухайте, адже ви розумна людина й зрозумієте, що я кажу це не з почуття ненависті чи патріотизму. Ні того, ні іншого в мене немає. За переконаннями я космополіт, цинік. Доля володарки морів мене мало хвилює, повірте. Свій прогноз я засновую на аналізі реального співвідношення сил і можливостей. Ви, німці, чудовий, дисциплінований народ, що володіє величезною, добре організованою силою. Але ви маєте один недолік: не рахуєтеся з реальними обставинами, ставите перед собою явно нездійсненне завдання. Гітлер протягом короткого часу досяг багато, може досягти ще більше, але ж він не хоче обмежуватися цими успіхами. Він бажає добитися того, чого ніхто не може досягти — світового панування. Ні більше, ні менше! От на цьому ви й скрутите собі в’язи. Я повертаю вам не продані марки. До речі, на цьому я нічого не заробив, усі гроші передав вам… Але мені немає кривди — розмови з вами були надзвичайно корисними, допомагали зрозуміти обстановку, настрої в політичних колах Німеччини, крім того, я мав цілком вагомий привід часто приїздити до вашої країни… Я повертаю вам марки всі, за винятком однієї. Тимчасово я залишаю її в себе. Запам’ятайте цю марку. Та людина, яка вручить її вам, буде послана мною, і їй ви можете довіритися. Не турбуйтеся, ми не будемо тривожити вас через дрібниці й не поставимо у скрутне становище. Можливо навіть, повернена марка буде для вас рятівною.

… Зараз радник Хауссер тримав у руках точнісінько таку ж марку, як та, що залишив у себе його «компаньйон». Дівчина, що вручила йому свій «рекомендаційний лист», стояла біля дверей і, загадково усміхаючись, розглядала скромну обстановку кімнати, в якій жив експерт у східних питаннях.

13. БРАТИ

Наступної ночі після розгрому в Бялопіллі Петро Карабаш з’явився в Підгайчиках. Він мав інші справи, але відклав їх, розуміючи, що зустріч і розмову з братом відтягати не можна. Проте виявилося, що Юрка немає вдома. Тітка, видно, не розуміла, що діється. Вона з плачем і голосінням накинулась на старшого племінника:

— Йой, Петре, Петре, що ти робиш? Мало тобі Степана, то ти й Юрка в мене відбираєш, у свій ліс тягнеш. Він же малий ще, куди йому воювати? Уб’ють, на твоєму сумлінні менший брат буде. На страшному суді перед покійницею матір’ю ти за цю душу пропащу відповіси…

Петро зрозумів, що тітка нічого не знає про Юркові нічні пригоди, почекав, поки вона заспокоїться, запитав:

— Він не сказав вам, куди пішов?

— Він тітці скаже… Жди від нього! Другу ніч у хаті не ночує. І запитати не можна — мовчить, тільки губою сіпає.