По живу і мертву воду - Далекий Николай Александрович

Він заметушився, розстелив серветку на столі, дістав з буфета тарілки з яблуками й печивом, пляшку портвейну, чарки. Перед гостем поставив високу, на тонкій ніжці, з золотим пружечком угорі. Кришталь іскрився дрібно насіченими ромбиками.

Оберлендер, неуважно дивлячись у куток на стоси книжок і газет, складених просто на підлозі, надпив кілька ковтків і відсунув чарку. Він зрозумів, що Хауссер, хоч і прийняв його досить люб’язно, не має наміру вести серйозної розмови. Це було образливо. Адже він, Оберлендер, прийшов сюди не для того, щоб помилуватися лисим черепом радника, а довідатися новини, поговорити по щирості. Все-таки їх зв’язувало багато що, й вони розуміють один одного з півслова. Хауссер зараз грає не останню скрипку в таємній політиці. Однак він відмовчується, не хоче навіть похвалитися. Хитрий, обережний щур.

Хауссера влаштовувала мовчанка, але він здогадався, що гість образився, й запитав співчутливо, як запитують про стан тяжкохворого в його родичів:

— Що на фронті?

Оберлендер знизав вузькими плечима, сказав саркастично:

— Те, що пишуть у газетах, — планомірно й успішно вирівнюємо., еластичну лінію фронту й скорочуємо комунікації.

Але бойовий дух у військах, як і завжди, висоті, м’яко й наставницьки підказав Хауссер, наче гість, допустився помилки, забувши додати цю обов’язкову фразу.

Оберлендер не сподівався такого свинства від колеги. Він здригнувся, пильно глянув у вічі Хауссеру, наче перед ним була інша, незнайома людина. Але очі радника ховалися за лінзами, як за двома блискучими, непробивними щитами, і Оберлендер здався, відвів погляд.

— Без сумніву. Бойовий дух наших військ неможливо описати, — підозріло бадьорим тоном підтвердив він, зітхнув і одним духом допив вино.

Хауссер, паче нічого не зрозумів, задоволено кивнув головою й знову наповнив чарки.

— Між іншим, — сказав він весело, з відтінком гордості, — між іншим, Теодоре, ви звернули увагу на чарку, з якої п’єте? Оригінальна штучка, чи не так?

Оберлендер здивовано, зневажливо скосив очі на чарку.

— Нічого особливого. Кришталь, очевидно.

— Так, але кришталь Мозера! — вигукнув радник. — Девізом цієї фірми є слова: «Скло для королів. Мозер — король скла». Любий Теодоре, ви п’єте вино з чарки Пілсудського…

Лише тут Оберлендер помітив серед ромбиків матовий овал, на якому був зображений орел з золотою короною й золотим дзьобом і кігтями.

— Он як! — губи Оберлендера здригнулися в глузливій посмішці. — Задерикуватий польський півень. Голову обернув управо, на захід… Але це точно? Чарка маршала речі Посполитої?

Не може бути сумніву. Одна з трьох, що вціліли. Можете мені повірити.

— А, я забув, що ви колекціонер… — Оберлендер крутив у руках чарку. — Кумедно. Скло для королів… І оце все, що лишилося від маршала Пілсудського, не коронованого короля Польщі, диктатора. Зрештою, від нас, можливо, не залишиться й цього…

Оберлендер з викликом глянув на Хауссера. Радник мовчав, товсті губи були стиснені, весь його вигляд, холодний, бундючний, висловлював осуд. Але Оберлендера вже прорвало.

— Боже мій, боже мій! — тихо, з душевним болем промовив він, стискаючи обома руками голову. — І все через нашу тевтонську тупість, пихате невігластво. Я говорив, я попереджав… Не лише я, сам Розенберг дотримувався моєї точки зору. Росія не Бельгія, не Франція — нескінченні простори, невичерпні людські резерви, диявольська ідеологія марксистів… Нас не схотіли слухати. Переважила думка цього безграмотного солдафона, гладкого кабана, який нічого не тямив у східному питанні. Фюрер погодився з ним.

«Біда мені з цим гауптманом, — з насмішкою й прикрістю подумав Хауссер. — На все горло кричати про помилки Герінга й фюрера… Цього ще не вистачало! Все-таки Оберлендер, при всьому своєму розумі й знаннях, на диво прямолінійний і нетактовний. Адже навіть про найнеприємніші речі можна говорити, не вдаючись до сильних виразів, туманно, приглушено, так, що невтаємничена людина й не зрозуміє, про що мова».

Радник скрипуче кашлянув.

— Теодоре, ви перевтомилися, я думаю, й надто… ну, так би мовити… дещо збуджені.

Оберлендер знову пильно глянув на радника.

— Пане Хауссер, не турбуйтеся. В своїй кореспонденції я напишу все як слід: настрій солдатів на Східному фронті чудовий, бойовий дух високий… — Він підвівся, обсмикнув мундир. Хауссеру здалося, що його гість так розсердився, що вирішив піти геть.

— Ви стали образливим, Теодоре… — миролюбно сказав радник. Він не хотів ускладнювати стосунків з невдахою-товаришем, але й не збирався його затримувати.

Проте Оберлендер тільки пройшовся сюди-туди по кімнаті й зупинився перед Хауссером.

— Чого нам не вистачило, так це того мистецтва, яким досконало володіли й володіють англійці. Їх тонкості, хитрості! Блискучий досвід полковника Лоуренса нас нічого не навчив. Признаюся, я завжди заздрив цій людині. Як це прекрасно воювати, здобувати перемоги, не втрачаючи жодного свого солдата. Королі й султани, вожді племен, лідери партій, віроломні політики й палкі, найчесніші ватажки повсталих — усі вони стають твоїми маріонетками, діють згідно з твоїми планами, воюють, гинуть, навіть не підозріваючи, що їх тягнуть тонкі нитки, які сіпає твій палець.

Роль Лоуренса, я вважаю, надто перебільшена, — спокійно заперечив Хауссер, хоч сам у душі захоплюймося видатним англійським розвідником і навіть до якоїсь міри вважав його своїм учителем. — У тому, що про нього написано, більше легенд, аніж фактів. Безсумнівне тільки одне, що це була розумна, спритна й на диво удачлива людина.

— Я кажу не про людину, а про метод, підхід. Ви знаєте таку приказку — загрібати жар чужими руками. Англійці вміють це робити. Ми теж мали можливості, але не зуміли, не схотіли ними скористатися. Я намагався, робив усе, що міг…

Оберлендер тривожно смикнув плечем, наче хотів озирнутися й переконатися, що в кімнаті, крім них двох, немає нікого, але так і не озирнувся, а лише притишивши голос, продовжував:

— Не боюсь… Вам повинно бути відомо, що перед початком походу на Росію я добився прийому… Мені допоміг золотий значок старого націста. Фюрер пам’ятає, з ким він починав. Він мене прийняв, почав читати мій проект. Що я пропонував? Створення кількох маріонеткових держав, урядів на східній території, яку нам треба було захопити. Зокрема, йшлося про Україну. Адже ви знаєте, в нас були добре налагоджені стосунки з ватажками українських націоналістів аж до того, що деякі з них стали нашими платними агентами. Одержавши ілюзорну державну самостійність або хоча б обіцянку, що таку їм дадуть у майбутньому, вони б змогли повести за собою певну частину населення, особливо тут, на Західній Україні. Утворився б апарат самоуправління під нашим контролем, поліція, армія в розмірах, достатніх для викачування продовольства й боротьби з радянськими партизанами. Найбільш боєздатні й надійні частини української армії можна було б використати на фронті. Гадаю, що вони воювали б не гірше, ніж румуни чи італійці… А після того, як росіян було б остаточно переможено, руки в нас стали б вільними, й ми легко б навели лад: роззброїли українську армію, розігнали людців, що уявили себе державними діячами. З міфом про самостійну Україну було б покінчено раз і назавжди.

Оберлендер помовчав, скорботно похитав головою.

— Знаєте, що він мені сказав? Він не дочитав навіть до половини, повернув мені проект… Сказав: «Ви нічого не розумієте в цьому. Запам’ятайте: Україна — наша Африка, українці — наші негри!» Але це були не його слова, цю думку йому навіяв товстун. Тепер у Львові спішно формують українську дивізію СС «Галичина». Передбачається, що вона героїчно воюватиме за Німеччину. Наївно. Марна вигадка. Ці солдати розбіжаться, як тільки їх кинуть у бій. Українці добре воюватимуть, якщо їх зуміють переконати, що вони воюють не за Німеччину, а за Україну.

Хауссер мовчки, з байдужим виразом обличчя слухав колегу. Він не дивувався: те, про що говорив Оберлендер, не було для нього відкриттям. Він мислив приблизно так само. Різниця полягала в тому, що проект Оберлендера визнали за непридатний, а ідеї Хауссера знайшли підтримку й реалізуються. Проте зроблено це з фатальним запізненням… Очевидно, Оберлендер щось пронюхав, хоче одержати інформацію з перших рук і для цього завів розмову про Лоуренса. Ні, радник Хауссер не такий простий, щоб клюнути. Він не збирається розголошувати державних таємниць навіть людям, які викликають довір’я. Проте одну єретичну думку він може висловити. І то лише для того, щоб подратувати опального спеціаліста з російського питання.