Кривавий блиск алмазiв (на украинском языке) - Владимир Кашин

Коваль зупинився на протилежному вiд будинку, що цiкавив його, боцi вулицi i почав розглядати його. В ньому жили найбiльше пенсiонери, старi люди, i майже весь будинок скоро вкрився чiтко окресленими прямокутниками вiкон. Цi вiкна квартир вiд внутрiшнiх вогнiв, вiд люстр i строкатих абажурiв були рiзнi: просто свiтлi, рожевi, яскравiшi i темнiшi, i полковниковi подумалося, що освiтлення нiби вiдбиває характери i смаки господарiв, рiзноманiтнi, як i свiтло їхнiх осель. Вiн перейшов вулицю i пошукав поглядом темнi вiкна квартири Людмили Гальчинської. Вони виходили у промiжок мiж будинками i зливалися з чорними стiнами. Похмурi, вони нiби нагадували про трагедiю, яка сталася тут.

Снiг став густiший i колючий. Не знати чого тупцюючись бiля будинку, Коваль повернувся думкою до своїх хатнiх справ. Згадав, що на площi Перемоги теж є гастроном, i вийшов на Воровського. Вулиця була сповнена жвавого руху, повз Коваля, слiплячи фарами, пробiгали машини, з гуркотом проплив униз довгий, як корабель, освiтлений трамвай. Дмитро Iванович покрутився на розi, прислухався до гомону вулицi i не пiшов до гастроному, а раптом знову повернувся до будинку Гальчинської. Йому дуже кортiло подивитися, що зараз вiдбувається з квартирою Гальчинської. Зайняли сусiди? Чи, може, мiлiцiя вже передала її в розпорядження житлового управлiння? Пошкодував, що не поцiкавився цим в Андрiйка.

Бiдолашна Ружена, чи дiждеться, вона сьогоднi чоловiка з покупкою? Дмитра Iвановича зараз це не обходило. Вiн пiдiйшов до знайомого будинку, але тепер уже не розглядав його звiддалiк, а рiшуче увiйшов до пiд'їзду.

На сходах було темно, хоч в око встрель. Це був той момент, коли вже згасли вiдблиски слабкого зимового свiтла, якi вдень якось проникали сюди, а економнi жекiвськi електрики не поспiшали ввiмкнути освiтлення у будинках. Це був час поламаних нiг, розбитих лобiв старих людей i палких обiймiв та поцiлункiв молодят, що ховалися у пiтьмi iз своїми почуттями, а так само - i злодiїв, якi вмiло користалися з такої "економiї".

У коридорi було вогко, пахло пацюками i плiснявою - типовi пахощi старих, занедбаних осель, - пiд ногами, бiля порога, валялася скручена ганчiрка, хтозна-коли покинута мешканцями.

За сищицькою звичкою ступати безшумно, не човгаючи, яка збереглася у нього на все життя, Коваль повiльно пiдiймався на поверх, де мала бути квартира Гальчинської, i на кiлька секунд, прислухаючись, зупинився на сходовiй площадцi.

У квартирi праворуч працював телевiзор, долiтала неясно мова диктора, у сусiднiй розмовляли чоловiк i жiнка. Поверхом вище, на третьому, у квартирах було тихо, певно, господарi ще не повернулися з роботи або були чимось зайнятi.

Дмитро Iванович замислився, вгадуючи розташування квартир. Вiн нiколи не був у цьому будинку i знав про квартиру Гальчинської лише з розповiдi Андрiйка i схеми, яку той показував. Зараз, покладаючись на свiй досвiд i знання типових старих будiвель у мiстi, полковник сподiвався визначити її. Йому нiбито конче треба було переконатися, що з квартирою нiчого не сталося.

Вiн умоглядно визначив, де має бути на третьому поверсi квартира номер 9, i вже занiс ногу на сходинку вищого маршу, коли йому раптом здалося, що там, на третьому, хтось порпається у пiтьмi. Коваль завмер. Через кiлька секунд нагорi знову завовтузилися.

Полковник почав далi пiдiйматися. Його, певно, уже почули. Легке подряпування, шерех припинилися. Не поспiшаючи, повiльно Дмитро Iванович продовжував пiдiйматися. Минув iще кiлька сходинок i тепер не так помiтив, як вiдчув, що на поверсi, злiва, саме звiдти, де вiн визначив дверi квартири Гальчинської, вгору, на останнiй поверх, метнулася якась чорна маса.

Коваль повнiстю пiднявся на поверх, намацав потрiбнi йому дверi, вiдчув пiд рукою пластилiн i шнурок опечатки. Все було цiле, непошкоджене. Вiн поторгав за ручку дверi квартири - вони були замкненi.

Але що то за чорна маса, яка при його наближеннi метнулася вiд дверей на останнiй поверх? Зрозумiло, це - людина.

Полковник з жалем подумав, що не має з собою лiхтарика, але все ж став i далi пiдiйматися вгору.

- Хто тут? - строго промовив у темряву. - Ану спускайтесь сюди!

I вмить думки його обiрвав удар по головi. Коваль заточився i впав би, якби не поруччя сходiв, що страшно затрiщало пiд вагою його тiла, але, на щастя, не зламалося.

За кiлька секунд повз Дмитра Iвановича згори метнувся якийсь чоловiк i, певно, утiк би, якби не миттєва реакцiя полковника, що, зводячись на ноги, встиг вiдштовхнутися вiд перил i щосили вдарив плечем утiкача. Невiдомий чоловiк вiд удару по iнерцiї рикошетом вiдлетiв до стiнки, i Ковалю, незважаючи на гострий бiль у головi, вдалося вчепитися в нападника.

Вони довго борюкалися у темрявi на сходовiй площадцi, i Дмитро Iванович з останнiх сил намагався закрутити руку нападниковi за спину. Зрештою i вiн, i злодiй захекалися, знесилилися, i невiдомо хто з них перемiг би, якби раптом у коридорах не спалахнуло свiтло. Пiсля убивчої пiтьми воно здалося таким яскравим, таким слiпучим, що рiзало очi, невiдомий кинув опиратися, i Коваль побачив перед собою лiтнього чоловiка, одягненого у старе, подерте пальто з одним-єдиним гудзиком i шкарубкi черевики на ногах. Весь вигляд його був якийсь занехаяний. I раптом Дмитро Iванович упiзнав його: худорляве, горбоносе обличчя, запалi щоки, сива, жовтувата, нечесана борода i хворобливий блиск великих чорних очей. Це був один iз тих, з ким у присутностi Коваля розмовляв Андрiйко. Капiтановi поскаржилися сусiди Гальчинської на пiдозрiлого дiда, що з якогось часу вештається бiля їхнього дому, заглядає у вiкна i ховається вiд холоду у пiд'їздi. Андрiйка цей старий, хворий грузин не зацiкавив, i вiн, не встановивши нiяких зв'язкiв iз убитою, скоро вiдпустив його.

- Що ви робите тут, Абуладзе? - суворо спитав полковник, обмацуючи долонею голову. - Чому напали на мене?

Ошелешений старий, вiддихуючись пiсля борюкання, мовчав.

- Адамадзе, - нарештi промовив вiн. - Не Абуладзе, а Адамадзе.

- Нехай Адамадзе... - погодився Коваль. - То чого ви, Адамадзе, напали на мене? - повторив своє запитання.

- А ви хто такий? - трохи оговтавшись, в свою чергу обурився старий. - Ви самi напали на мене!

- Полковник мiлiцiї Коваль, Дмитро Iванович, - назвав себе той. - Не упiзнали? Я був у кабiнетi, коли з вами розмовляв капiтан Андрiйко.

- Я злякався. I оборонявся...

- Що вам треба було у чужiй квартирi?

Тепер Адамадзе покiрно пробурмотiв щось невиразне i, здавалося, не збирався бiльше тiкати. Проте вiдповiдi на запитання полковника вiн не давав.

Коваль помацав голову.

- Чим це ви мене садонули?

В руках у Адамадзе нiчого не було, i полковник згадав, як пiд час сутички щось важке, брязкаючи, полетiло вниз. Вiн пошукав поглядом на площадцi шапку, яка впала з голови. Полковницька смушкова шапка, що врятувала його, зараз лежала на пiдлозi, добре пом'ята ногами. Адамадзе простежив за поглядом полковника, теж побачив шапку i, поки Коваль надумався, сам кинувся до неї. Пiдняв i, обтрушуючи пилюку, подав господаревi.

- Ви заарештуєте мене? - спитав, вглядаючись в обличчя полковника.

Дмитро Iванович не вiдповiв.

- Ну, i чорт з вами, - пробурмотiв старий. - Ведiть. Не первина менi.

- Ходiмте, - сказав полковник, обережно примощуючи зiм'яту шапку на головi. - А де ваша? - спитав Адамадзе.

- У мене немає, - признався той. - У мене тепер нiчого немає: нi дому, нi роботи... I я дуже слабую...

Вони рушили униз: затриманий попереду, Коваль за ним. Дмитро Iванович був переконаний, що Адамадзе повнiстю вiддався на його волю i тiкати бiльше не буде.

Внизу, пiд сходами, Коваль побачив короткий залiзний прут.

- Вiн? - кивнув на залiзяку.

Адамадзе смиренно пiдтвердив.

- Дякуючи шапцi, - сердито буркнув полковник, та ще слава богу, що рука у вас слабка, бо й череп розкроїли б.

- Арештуйте мене, - попросив Адамадзе. - Менi тепер все одно.

- То чого ж ви добиралися у квартиру загиблої жiнки? - знову спитав Коваль.

- Я голодний... Працював сторожем на Русанiвських садах у дачному кооперативi. Лiто минуло, сторожiв скоротили, мене вигнали - старий, нiкому не потрiбний. Пенсiї не заслужив у Радянської влади, хоч лягай та помирай. Та й здоров'я нiкудишнє. От i наважився... Вистежив: квартира порожня, вечорами не свiтиться... А пiдiйшов, помацав дверi - опечатанi, злякався мати справу з мiлiцiєю... А тут - ви...

Коваль i Адамадзе разом вийшли на темну вулицю.

- Йдiть додому, - сказав полковник.

Адамадзе не рушив з мiсця.

Дмитро Iванович, думаючи, що той не зрозумiв його, повторив:

- Ви вiльнi. Йдiть додому i не практикуйтесь бiльше iз залiзяками на людських головах.

- Додому! - гiрко промовив старий. - До якого "дому"? Живу у покинутiй господарями халупi, у собачiй будцi. Не знаю, чи переживу у нiй зиму... Ходив у полiклiнiку - не приймають, прописки немає, я рiк як з колонiї. Ви ж знаєте замкнене коло: житла немає - не прописують, а прописувати не хочуть, бо немає житлоплощi...

- Гм, - буркнув Коваль. - Подивиться вас лiкар... А де ваша, як ви кажете, будка?