Кривавий блиск алмазiв (на украинском языке) - Владимир Кашин

Багатьох iз персонажiв цiєї трагедiї за пiвстолiття уже не було серед живих - загинув Андрiй Гущак, а так само його вбивця юрисконсульт Козуб, помер у психiатричнiй лiкарнi колишнiй банкiр Павло Амвросiйович Апостолов, померла i його донька Клава, зовсiм постарiв професор Решетняк, зазнав справедливої кари на шибеницi гауптштурмфюрер СС Раух i, нарештi, загинула не своєю смертю колишня спiвачка з "Едельвейса" Люцiя Гальчинська, а її вбивця, хормейстер Славов, сидiв нинi у слiдчому iзоляторi i, обливаючись вiд страху смертельним потом, чекав суду. Але привиди зниклих людей все одно з'являлися серед живих i просили справедливостi...

З цими думками полковник Коваль постукав у кабiнет Андрiйка. Капiтана на мiсцi не було, i Дмитро Iванович зайшов до канцелярiї.

- Остап Володимирович у начальства, - сказала строга дiвчина-секретар.

- "На килимi"? - пожартував Коваль.

Дiвчина розумiла чиновницько-бюрократичний жаргон, але жарт незнайомого лiтнього чоловiка не пiдхопила i у вiдповiдь тiльки пiдняла брову.

- Давно викликали? - спитав Коваль.

- З пiвгодини.

- А не нарада?

- Нi.

- Значить, скоро вiдпустять. Я почекаю. Начальство не любить довго морочитися з одинаком пiдлеглим, - посмiхнувся полковник i, роздягнувшись пiд строгим поглядом секретарки, сiв на стiлець.

Генерал, начальник Управлiння, багато рокiв працював iз Дмитром Iвановичем. Вiн тодi був так само, як i Коваль, пiдполковником, потiм полковником, вони навiть дружили. Проте зараз Дмитру Iвановичу не хотiлося з'являтися йому на очi. Почалися б банальнi розпитування про життя-буття пенсiонерське, про Ружену, про доньку Наталку, яка вийшла замiж за кубинця i поїхала з ним, покинувши унiверситет. Довелося б розповiдати про те, як вони з Руженою за її запрошенням побували в гостях на Кубi. Там був гарний синiй-синiй океан, пальми, банани, авокадо i не було тiєї доньки Наталки-щучки, яку колись виховував удiвець Коваль... Там була вiдчужена молода жiнка, що звалася його дочкою, але вiдхрестилася вiд свого минулою i всього, що з ним зв'язано. Наталка тепер стала душевною раною Дмитра Iвановича, i вiн не любив ятрити її перед чужими людьми.

Та ось дверi кабiнету прочинилися й iз них вислизнув розпашiлий капiтан Андрiйко. Вiн втупив очi у Коваля, немов не впiзнав його. За мить вiдсутнiй погляд його просвiтлiв, капiтан вигукнув: "Дмитро Iванович! Яким побитом?!" - i радо простягнув руку.

- Чекаю вас, Остапе Володимировичу, - вiдповiв полковник.

Вони пiшли до кабiнету Андрiйка, i Коваль дорогою мовчав, даючи можливiсть капiтану отямитися пiсля розмови з начальством.

У кабiнетi Остап Володимирович заспокоївся i вiдразу почав розповiдати Ковалю про поїздку до Сочi, хоч Дмитро Iванович поки що нiчого не питав. Закiнчуючи, Андрiйко сказав:

- Ватяник i молоток Славова ми таки знайшли на мiському звалищi. Можете уявити собi, Дмитре Iвановичу, яка це задача була! Довелося перерити великi купи мокрої вiд дощу i снiгу гнилизни... Але знайшли!

- Та знаю, знаю, - кивнув Коваль. - I самому доводилось.

- Експертиза пiдтвердила: кров на ватянику i молотку Гальчинської... Хоч слiди були слабi, стертi, частково змитi, але почасти збереглися...

Добре, що ватяник потрапив на звалище. Був подертий, i нiхто на нього не зазiхнув. - Капiтан задоволено перевiв подих. - Он як, Дмитре Iвановичу, закiнчилася ця дiамантова справа, яку ми з вами розпочинали! Невiдомi шляхи господнi. Нiколи не думав, коли займалися Гущаком i Козубом, що через багато рокiв знову все спливе i закiнчиться тiльки тепер... Та слава богу. Бо затягли з нею... Тут уже новi пiдпирають...

Скiнчивши свою розповiдь, Андрiйко запитально поглянув на Коваля. "Що привело полковника до нього? Адже не буде ходити до зайнятих людей знiчев'я?! Чи, може, це таке пенсiонерське дозвiлля?"

- А справа ця, Остапе Володимировичу, не закiнчена, - раптом промовив полковник. - Нi, нi.

- Як так? - щиро здивувався капiтан.

- А так. У нас, крiм Гальчинської, був iще Апостолов, тобто його скарб. Ми не знайшли його.

- Як це "не знайшли"? Я сам вiдкрив у платянiй шафi сховку з коштовностями. А те, що конфiскували у Славова, було останнiм, яке нам пощастило врятувати...

- Далеко не все, - не погодився Коваль. - Згадайте стрази, ту пiдробку пiд справжнi дорогоцiннi речi, яку колись виготовив передбачливий банкiр Апостолов, щоб одурити злодiїв, i сховав їх разом iз паперами у Лiсовiй пiд Києвом. Те, що ви знайшли, не складає i десятої частки скарбу. А де решта?

Капiтан незадоволено знизав плечима.

- Хто зна, що iз рештою сталося. Пролетiли над країною роки, вiйна. Десь щось зникло, розвiялося... Та й чи переконанi ми остаточно, що у Гальчинської коштовностi iз скарбу Апостолова?

- Остапе Володимировичу! - з докором промовив Коваль.

- Ну, нехай i так! - уже починав сердитися капiтан. - То що ви хочете, Дмитре Iвановичу?

- Гадаю, що справа Гальчинської - Апостолова не закiнчена.

- Такої справи у нас не було. Була справа убивства Людмили Йосипiвна Гальчинської. Ми її розкрутили. Убивця чекає суду. Справу закрито. Нашу оперативно-слiдчу групу розформовано... Чого ж ви хочете, Дмитре Iвановичу? Щоб iще одна нерозкрита на нашiй шиї зависла? Адже ваша мрiя, Дмитре Iвановичу, про втраченi коштовностi Комерцiйного банку Апостолова - це мiф. Немає жодних фактiв, жодних пiдстав для порушення якоїсь справи, тим бiльше карної. Який прокурор нам таке дозволить? Ви такий досвiдчений юрист, i я, ваш вдячний учень, дивуюсь, чого ви добиваєтесь?

- Остапе Володимировичу, я не певен, що весь скарб загинув. I сумнiви цi на користь версiї, що вiн iснує, - може, десь близько, може, таки в нашому мiстi... Як же вiдмовитися вiд спроби його знайти? Я не вважаю, що справа, яку ми з вами колись починали в зв'язку iз загибеллю Андрiя Гущака, закiнчена. От вона таки й висить, як ви кажете, на менi i на вас.

- Що ж, по-вашому, нам стати приватними детективами? - тяжко зiтхнув каштан, дивуючись настирливостi Коваля у такому ясному i простому, будь-кому зрозумiлому питаннi. I я не знаю, де i як його шукати, на якiй пiдставi. I якби ми влiзли у таку халепу, то все закiнчилося б тiльки серйозною прочуханкою вiд керiвництва...

- За те, що намагаємось повернути державi неабиякi цiнностi?

За втрату часу, витрати, Дмитре Iвановичу, - з благанням промовив капiтан. - Хiба ви не знаєте, як у нас робиться?!. Поговорiть з генералом, якщо хочете...

Коваль з гiркотою подумав, що з роками i в мiлiцiї нiчого не змiнилося. Вона навiть ще дужче потонула у формалiзмi, канцеляризмi, намагаючись, як завжди, надати своїй дiяльностi зовнiшнього благополуччя.

- Боюсь, що таки доведеться на схилi лiт стати приватним детективом, - з кислим виглядом зiронiзував Коваль i пiдвiвся з стiльця. - Цiнностi треба повернути Українi. Це пiт i кров нашого народу...

- Сподiваюсь, Дмитре Iвановичу, - в тон полковниковi вiдповiв Андрiйко, - дiятимете без порушень карного кодексу...

Спробую, - посмiхнувся Коваль, -- хоч це i нелегко у даному випадку. Буду сподiватися все ж на пiдтримку офiцiйного розшуку... У вашiй особi. А поки що до побачення, вiтання дружинi...

Коваль на кiлька секунд затримався на високому ганку мiського Управлiння внутрiшнiх справ. Надворi стояла гнила погода, мало схожа на зимову. Було холодно, вiтряно, з неба сiявся не снiг, а якась мжичка. Вiдтодi як горе-господарi країни придумали море на пiвночi Києва, клiмат у великому навколишньому регiонi став якийсь гнилий. Де й подiлася справжня зима з мiцним морозцем, тепле, сухе лiто. Кияни почали бiльше застуджуватися i занедужувати...

Дмитро Iванович зiйшов з ганку i раптом згадав про доручення вiд Ружени. Вiн намацав пальцями у кишенi пальта згорнений гладенький целофановий кульок. Ружена просила купити у центрi так звану "Лiкарську" ковбасу для салату, i вiн покiрно погодився, засунув кульок у кишеню. Але що то значить вiк - тiльки тепер згадав, вибираючи дальший напрям свого походу...

Якийсь час, пiсля того як полковник Коваль вийшов на пенсiю, дружина берегла його самолюбство. Але з часом про полковницькi погони було забуто, i вона все частiше доручала йому хатню роботу, дрiбнi покупки у крамницях. Та Дмитро Iванович i не пручався, розумiючи, що Ружена, яка не покинула служби у конторi геологiв, має дуже мало вiльного часу.

Логiчно було б зараз спуститися йому на Хрещатик до центрального гастроному, де на прилавках завжди була варена ковбаса. Проте Дмитро Iванович рушив у протилежний бiк - вулицею Артема, що вела на Львiвську площу, де теж був сякий-такий гастроном.

Однак i цю крамницю, замислившись, полковник проминув i не знати як опинився на вулицi Воровського, поблизу будинку, в якому колись жила Людмила Гальчинська. Якась невiдома сила невiдворотно тягла його сюди, i зрештою вiн опинився в мiсцi, де не було нiяких продуктових крамниць.

Незважаючи на порiвняно раннiй час, надворi почало сутенiти. Сутiнки ще не виповзли з подвiр'їв, з куткiв i закуткiв пiдворiть на широку вулицю, що спускалася з горiшньої частини мiста на площу Перемоги, i на всю її ширину, нiби легкий снiговий туман, лягало м'яке надвечiрнє свiтло. Але на розi, де починалася вузька Гегелiвська з її невисокими, старими будинками, стало темнiшати, i у вiкнах, одному за одним, засвiчувалися вогнi.