Повiя - Панас Мирний

- О-о, служба гаспидська! - скрикнув вiн i, як несамовитий, вибiг з хати.

- Вон! вон! - гукнув вiн на собаку знадвору. - Хоч би тобi, проклятiй, зацiпило! - Щось важке гепнулось в темнотi… То Кирило пошпурив на собаку грудку. Собака, кинувшись од вiкна, почала гавкати.

- Краще гавкай, нiж виєш, проклята! - облаяв її Кирило i знову вернувся у хату. Прiська, припавши головою до долiвки, одно - голосила.

Кириловi сумно, аж страшно… То вiн засуне дверi, ляже на лавi, закриє голову свиткою, щоб не чуть було того уразливого плачу; то з нестямки скоче, вибiжить надвiр, побiжить аж до ворiт довiдатися - чи не йде хто, i, не дiждавшися, знову вертає у хату.

Аж ось, одного разу вискочивши, вiн зобачив, що з темнiй темнотi чиясь постать маячить, простуючи у двiр.

- Хто то? - обiзвавсь Кирило.

- я.

- Ти, Паньку?

- Я. Оце иду до тебе. Що тут - спокiйно?

- Спокiйно - i в хатi не всидиш.

- Так, брате, й там. Думав - здурiю. Оце мов i затихне на хвилину, та Знову як почне - аж у зуби заходить!

- Там хоч, кажеш, затихає; а тут безперестанку, як: у-у-у! та й у-у!.. Ось послухай.

До їх уха донеслося глухе охрипле лементування.

- От тобi й усюночна! - прислухавшись, мовив Панько.

- I пiп такої не вмiє… Та що це тебе прислано, хiба не було кого другого?

- Казали другому, та я перебив. Думаю - хоч проходжуся.

- А я думав: другого, свiжiшого, пришлють. Хай би вiн посидiв у хатi, а я хоч би пiд ворiтьми прикорхнув трохи.

- Нi, цур йому - спати. Удвох все-таки охвiтнiше.

- Так спати ж - аж гiлля гне! - i Кирило на весь рот позiхнув.

- В солому! - гукнув Панько.

- Е-е… добро оце в соломi!

- А воно вже з пiвночi є? - спитався, помовчавши, Панько.

- Та, мабуть. Вiз був серед неба, а тепер - он як низько опустився, - зирнувши на небо, одказав Кирило.

Замовкли. Чулося тiльки тяжке Прiсьчине лементування.

- Чого ж ми тут стоїмо? Ходiмо до хати, бо щоб чого там не трапилося, - мовив Панько, пориваючись iти.

- Ходiмо. Послухаєш ще й ти! - нехотя одказав Кирило.

- Добривечiр вам! - привiтався Панько, переступаючи порiг. Прiська, почувши чужий голос, замовкла.

- Здорова, тiтко! А чого се ти валяєшся на долiвцi? Хiба на полу немає мiсця?

- О-ох! нема… - зiтхнула Прiська i заплакала.

- Отак! Так ти се i плачеш? А дочка тобi кланяється. "Перекажiть, - каже, - матерi: хай не журиться, не побивається. То все, - каже, - наговори людськi!"

- Хiба ти бачив її? - пiдвiвшись, спитала Прiська.

- Тiльки що з волостi.

- Де ж вона, моя дитина?

- Там - у волостi,

- Не плаче, не вбивається?.. О-ох! - i незнарошне стара схлипнула. - Господи! хоч би менi ще хоч раз побачити її, спитати - за що се напасть на нас така?

- За що напасть? Хiба вона розбирає? Напасть не по дереву ходе, а по людях, - утiша Панько.

- О-ох, правда твоя, чоловiче. Сам бог милосердний нанiс, видно, тебе… Я вже думала - i не почую за неї нiчого…

- Кланяється, кланяється… Казала, щоб не вбивалися…

- Що ж се воно таке? Чи не чув ти хоч стороною, чоловiче добрий, за що се нас господь карає?

- Стороною?.. Рiзно кажуть. Чого люди не набрешуть!

- Ох, брешуть, мiй голубе, брешуть!.. Та хiба вiд того нам легше?

- Я, бач, чув, - почав Панько, - станового писар розказував нашомутаки чоловiковi, що Ззгнибiду хтось бачив, як вiн жiнку давив. Його, либонь, i в тюрму вже засаджено. Так вiн, - звiсно, така вже каверза, - недаром писарем був: почав ото крутити. "Я, - каже, - не давив, а може, хто другий. Може, наймичка, бо тих грошей, що я дав їй за день перед смертю до схову, не стало". Ну, звiсно, кинулись грошей шукати…

- Христя ж божилася, що вiн сам дав їй тi грошi, - перебила Прiська.

- Може, й сам; а тепер он, бач, куди верне!

- Боже, боже! - хитаючись, почала Прiська. - Ти ж усе бачиш, усе знаннi… Чому ж ти не обiзвешся, не оглянешся на нас, нещасних? - i Прiська знову заголосила.

- Ось перестань, тiтко, та послухай, що я тобi скажу. Годi тобi плакати та побиватися, - нiчого слiзьми не запоможеш! Ти вставай з долiвки, лiзь на пiч, лягай та краще засни. Може, бог тобi у снi пошле розум, що зробити, як повернути.

I - диво! Прiська подумала-подумала, утерла сльози, пiдвелася i подибала до полу.

- Отак буде краще! - мовив Кирило не то до Прiськи, не то сам до себе, умощуючись собi на лавi.

- А менi ж де? Хiба до порога головою… А що ти думаєш? Саме буде добре! - каже Панько, простягаючись посеред хати.

Усi троє полягали i помовкли, мовби поснули. Важке тiльки Прiсьчине Зiтхання з години на годину давало ознаку, що вона ще не спала. Оже й воно затихло: коли-не-коли почується та й стихне, поки й зовсiм не затихло.

- Заснула? - спитався Кирило, пiдвiвши голову.

- Мабуть… бо щось не чутно.

- Ти таки утiшив.

- Та пошептав, бач…

- А справдi: ти не чув, що це воно за оказiя? Невже це за смерть Загнибiдихи? Я не вiрю, щоб Христя на таке пустилася.

- Та воно, бач, i я не вiрю. Тiльки… де тим гемонським грошам узятись?! Немало, бач, - п'ятдесят рублiв! - одказав Панько.

- Так вiн же, либонь, дав. Сам дав…

- Та хто його знає? Ми ж там не були? Може, й сам дав… Тiльки за вiщо його таку силу давати?

Кирило мав був щось одказати, та несамовитий крик гiркого плачу зупинив його… Дивуючись, зирнув вiн на Панька. Панько собi глянув на його i поскромадив потилицю. А Прiська як почала - та вже до самого свiту…

"Де смерть моя ходе? де вона подiлася?" - одно голосила Прiська, молячи у бога довiчного одпочинку. Їй уже тепер усе зневiрилося, спротивилося. Одна була надiя, одна утiха, що держала її на свiтi, красила злиденне життя, - тепер i та надiя її одурила, наробила такого клопоту, такої слави… її кров, рiдна кров, на таке пустилася… чужу душу загубила!.. Так кажуть люди; того допитувався у неї й становий, перекидаючи та перериваючи усе у хатi, щоб знайти яку-небудь ознаку. Хоч у пеї бiльше нiчого не знайшли, окрiм тих проклятих грошей… Та де тим i грошам узятись? Певно, воно щось тут є… Христя каже: хазяїн дав. Коли б же не заборонили їй з нею бачитись, вона б допиталася, що воно за грошi, де взялися? Вона б крiзь очi у саму душу продивилася дочцi, у саме серце… А то?..

Христю на другий день погнали в мiсто, а з неї тiльки дозор зняли, бо не знайшли нiчого такого, що б i її до того дiла в'язало, хоч Грицько i гукав:

- Та й стара не без грiха! Певно, сама i пiдсунула дочцi такого зiлля, та мовчить, запекла!

Прiська мовчала, словом не обiзвалася. Що їй казати? Вона зневiрилася тим словом; i вони, як i люди, тiльки одного лиха їй наносили, а утiхи нiякої. Єдина у неї тепер утiха - домовина, єдине бажання - скорiшої смертi…

- Боже! Де смерть моя ходе? Пошли її скорiше! - здiймаючи руки до бога, одно голосила вона i не переставала.

Минуло три днi. Три днi слiз та лементу; три днi неутiшного горя й плакучої скорботи… Прiська не пила, не їла, за тi три днi i свiту бiлого не бачила. Що було учора - те й сьогоднi, те i на завтра; нi сну, нi вiдпочинку - однi гiркi сльози… Устане ясне сонце, i зайде, i знову устане; а Прiсьцi i не в примiтку. Як злiзла на пiл, послухавши Панька, як скорчилася пiсля його розмови - так нi злазила, нi розправлялася!.. Вiд слiз свiт ув очах померк, вiд лементу голос спав i уха заложило… Вона не баче нiчого, не чує: не чує навiть свого охриплого нелюдського плачу. Зовсiм у- домовинi, глухiй тiснiй ямi… От тiльки - ще серце б'ється та думка, що жива вона, ще гвiздком стирчить у головi… I нащо? Коли б могла, вона б те серце своїми руками задавила, щоб воно навiки затихло… А думку? думку?.. Немає волi над нею!.. Хоч би нiж такий гострий, щоб тiльки - чирк! - та й капут вiдразу… або диму, чаду страшного, щоб та думка сама в диму задавилась… Пiт же!.. Скрипить дуплиняста деревина вiд вiтру! зовсiм, здається, зогнила: середина витрухла, випала, а не пада - скрипить. Так Прiська скрипiла, за тi три днi її i не узнати: запали очi, набрякли-розчервонiлись; запалi щоки - ще дужче позападали; обличчя почорнiло; губи порепалися; нечесане волосся у клоччя збилось i аж пожовкло, як гич у пшенички: зiгнута постать - удвоє перегнуласьскарлючилась… То не людина лежала на голому полу, то сама смерть лякала людей своєю страшною машкарою!

"Господи! що сталося з нею?" - подумала Одарка, прийшовши через три днi провiдати Прiську. Вона б, може, i не прийшла, та бачила, що у Прiськи кругом хати за тi три днi нiхто нi заманячив, нi пройшов; а сiни, як були першого дня одчиненi, так i стояли… "Може, вмерла Прiська?" - подумала Одарка i, тремтячи вiд страху, пiшла довiдатися.

- Тiточко! Чи ще ви живi тута? - стиха спитала Одарка, пiдiйшовши до Прiськи.

Чи вiд того, що Прiська уже три днi, як не чула людської мови, чи в Одарчиному голосi чулося щось рiдне, привiтне, - тiльки Прiська струснулась, наче Зрадiла, i розкрила запухлi очi. Вона поривалася щось говорити; шептала губами i, не скiнчивши, безнадiйно махнула рукою.

- А я оце насилу до вас зiбралася. Так занiколилося, так занiколилося! Карпо у полi, поти упораєшся в господi, а тут пора i обiд йому нести… - виправлялася Одарка перед Прiською.

Прiська мовчала.

- Як же вас тут бог милує? - знову почала Одарка. - Що це на вас за напасть така?

- Напасть? - прогула глухо Прiська. - Що це ти за слово таке сказала? Яка напасть? - i Прiська божевiльне водила по хатi очима.