Повiя - Панас Мирний

- А знаєш?.. Менi шкода його, - зiтхнувши, сказала Христя.

- Кого?

- Федора. Вiн гарний парубок. Вiн буде кращий i вiд Тимофiя, i вiд їх усiх. Тi тiльки гострi на язик, а се - плохий, мовчазливий… От за кого виходь, Горпино, - не каятимешся.

- Отаке! На тобi, небоже, що менi негоже! - закопиливши губу, одказала Горпина. - А чому ж ти не виходиш?

- Я - друга рiч. Мене його батько не хоче за невiстку мати.

- А мене вiзьме? Он вiн шука багачки. Дума, десь дурну знайде… Та хай йому гаспид! Ти краще розкажи менi про город. Як там у вас? - забиває баки Горпина. - Бачила Марину? Як там вона? Зовсiм городянкою стала. На село i не загляне нiколи.

- Не бачила. Нiколи було довiдатися, де вона i як вона.

Христя почала розказувати про город, про звичаї, про хазяїна, хазяйку.

Подруга теж нiчого не втаїла перед подругою i розказала, яка їй притичина була з хазяїном.

Пореготалися тепер удвох з того, що колись до слiз доводило.

- Тобi таки вдає на те кохання! - додала, регочучи, Горпина, зависливо глянувши на подругу.

- Бажаю й тобi так! - одказала Христя.

- Не хочу, не треба! - затрiпала руками та. - Старий, жонатий та буде цiлувати? Цур йому! пек йому! осина йому! - i червонiючи, як той сап'янець, Горпина реготалася.

А Христя ще почала перекривляти п'яного Загнибiду. Горпина аж за живiт береться та регоче, а в Христi - очi грають, смiх та жарти не сходять з язика.

Iшла на часок Христя з дому, а прийшлося вертатися аж увечерi, - так забалакалася з подругою. Сонце сiло; захiд горiв червоним вогнем; небо потемнiло; понад селом розiслалася вечiрня тiнь. По улицях, грузько ступаючи, верталася скотина додому: бiгли свинi, овечата. З дворiв доносився хазяйський оклик. Село перед спокоєм загомонiло-заметушилося. I яким радiсним, давно чувалим здається Христi той сiльський гомiн!.. Як у лiтню спеку, на безводдi, надибавши невеличку течiю бiгучої води в глухому ярку, припадає чоловiк до неї, щоб загасити свою пекучу згагу, так Христя з згагою прислухалася до того вечiрнього клекоту… Зяайоме та рiдне вiтало її любим привiтом, чарувало несподiваним чаром!

Виходячи з улицi, коло цвинтаря запримiтила Христя парубочу постать. Парубок йшов тихо, похнюпившись, наче провинився в чому або, загубивши що - вiдшукував. Христя придивилася. Знайома хода, одежа трохи в примiтку, а парубок наче незнайомий. Хто б то се?.. Його гостре схудле лице нагадувало колишнє обличчя Федорове. Невже вiн?..

- Федоре! - не здержалась Христя.

Парубок наче злякався: струснувсь, пiдвiв голову; подивився i, похнюпившись, знову повагом почвалав улицею.

"Не пiзнав", - подумала Христя, повертаючи додому. Якась тиха досада пiдкралася до її серця - i ущипнула… "Та невже я обiзналася? Нi, нi, Федiр, то - вiн. Тiльки що сталося з ним? Ще нiколи не доводилося бачити менi його такого… Змарнiв, опустивсь!.." Цiлу дорогу клопотали Христину голову думки про Федора.

Коло свого двору стрiла матiр.

- Оце так! На часок пiшла, а проходила до вечора, - з докором стрiла її мати.

Христю обняла ще бiльша туга. "Чи я справдi збожеволiла? - подумала вона. - Приїхала до матерi, а повiялася до чужих, пiдглядала парубкiв незнайомих".

- А Одарка ждала-ждала тебе… I Карпо приходив. Довго сидiли, тебе пiджидали. Надвечiр знову Одарка забiгала… "Немає?" - "Нема", - кажу. "Бач, - каже, - недобра яка; як до чужих, то i на увесь день, а до мене - i в хату не наплювала!"

- Та я й сама не рада, що пiшла, - сумно одказала Христя матерi. У хатi їй ще сумнiше стало. Мати скiльки раз зачинала розмову, та розмова плуталася, рвалась: то Христя промовчить на матернє питання, то одкаже не те… Дiждавши, поки зовсiм смеркло, вона послалася i лягла спати. Їй не спалося: сон десь далеко блукав вiд неї… Крiзь невеликi вiкна пробиваються в хату сизi померки ночi; зорi, мов iскорки, жеврiють серед тiї темряви. Тихо-тихо… Христя лежить i думає… Усякi думки ходять у її головi. їй чудним здається, що вона дома. Чи давно була в городi, а от тепер - дома! Вона почала пригадувати сьогоднiшнi виходеньки, розмову з Горпиною. Багато вона лишнього наказала їй. I навiщо б було хвалитися? Що, як Горпина не втаїть та рознесе все те по селу? Нi, Горпина не така: вона нiкому не похвалиться. Ану, як похвалиться? То Христя ж, коли так, усе розкаже, що сповiрила їй подруга… Кому? У городi хто її знає? Хiба хазяйцi?.. А що тепер хазяйка дiє? Спочива, певно. Хотiлося 6 їй її бачити. От всього день не бачила, а як скучила за нею. А що, як хазяїн вернувся i почав лаяти, нащо пустила її додому? I їй учувалася та лайка, крикливий голос, палючий погляд… Господи! що б вона дала, коли б можна мухою або птицею якою повернутися й опинитися там!.. Не дано ж того чоловiковi… її серце неспокiйно почало битися. А тут знову зiйшов на думку Федiр - його зомлiлий образ, його засмучений погляд… До пiвночi качалася Христя з боку на бiк, поки не прийшов сон i не заспокоїв її гарячої голови.

Смутнi думки приспали Христю, та нерадiснiшi й збудили… їй щось i снилося, та не пригадає вона що. Щось таємне та страшне заставляло дуже битися її серце; якiсь невiдомi почування невiдомого лиха обiймали її душу. Вона i вимилася, i прибралася, а тi почування все бiльше росли, все глибше западали в думку… Тiсною i смутною здається їй своя хата; рiдне село наче принижчало, помиршавiло; життя його спустiло; наче пожежа пройшла i спустошила самi найкращi мiсця. Вона раднiша кинути його зараз i полетiти назад, у мiсто… А ще ж тiльки сьогоднi субота, до завтрього пiсля обiду їй бути… Така журба розбирає її, так їй важко та трудно.

- Чого ти, дочко, сумуєш? - питає мати i рае: - Ти б пiшла до Одарки. Христя зiбралась - пiшла. Тiльки i в Одарки не краще… Дiтвора гомонить; Одарка вiтає i розпитує її; а їй - слова важко сказати: думка про мiсто не виходить з голови. Не забарилася i мати, упоравшись бiля печi, прийти до них. Мати розмовляє з Одаркою, а вона сидить - мовчанку справляє, а бiля серця щось в'ється, якась гадина уп'ялася у його, ссе-кусає…

- Вже я, мамо, мабуть, сьогоднi пiду од вас, - каже Христя матерi, вернувшись додому.

- Чого ее так, дочко, поспiшаєш? Одпрохалася до понедiлка, а поспiшаєш сьогоднi. Хiба тобi вже обридло у матерi рiдної?..

- Я й сама не знаю, що зо мною… Так менi важко, так трудно!.. Серце щемить чогось… Менi все здається, що хазяїн вернувся.

- То що? Хiба ти сама, своєю волею пiшла? Тебе ж пущено… I не насидiлась я з тобою, i не набалакалась, i не надивилася на тебе… - додала жалiбно мати.

Христя утерла гарячу сльозу, що викотилася з її очей, - i нiчого не вiдказала матерi, тiльки сама собi рiшила завтра ранiсiнько рушити в дорогу.

I вона здержала своє слово. На другий день ще до свiту устала, зiбралася, попрощалася з матiр'ю - i пiшла. Приходила Одарка побалакати; прибiгла Горпина узяти на улицю з собою; ще двi-три знайомi дiвчата забiгали, та застали тiльки заплакану матiр у хатi, а Христя вже далеко була.

- Чого ж це вона так швидко вибралася? - спитала Горпина. - Хвалилася - до понедiлка буду, а сьогоднi втекла.

"Втекла… втекла!.. Прибiгла - наче вогню вхопила, i, як дим той, зникла… Втекла…" - думала мати, обливаючи старе лице гiркими сльозами.

Коли виткнулось яснеє сонечко з-за гори й обдало своїм свiтом безкраї поля, усiянi, мов сльозами, ранньою росою, Христя вже була далеко вiд села. Перед нею розстилалися безкраї лани; за нею в сизому туманi крилося село. Вона не озирнулась нi разу, не поглянула на його. Якiсь смутнi та нерадiснi почування тягли її вперед. Там, за тим морем ясного свiту, на краю безмiрних ланiв, у туманi широкого простору, серед чужих хат, стоїть хата її хазяїнiв… "Чи гаразд то там? Чи вернувся хазяїн з ярмарку? А хазяйка що поробляє? Чогось моє серце так ниє, чогось воно трудно так б'ється… Ох, скорiше б, скорiше добратися!"

I Христя все дужче та дужче налягає на ноги. Незчулася, як минула свої поля, як перед нею опинився мiсток на гнилiм переходi - вiн якраз на половиш шляху… Сонце повернуло на пiвдня, стояло саме над головою. "Ще рано, - думає Христя. - Дiйду до Йосипенкового хутора, зайду, води нап'юся, спочину трохи i Мар'ю провiдаю. Як то там вона?"

Думки про Мар'ю на який час одвернули її вiд мiста. Та ненадовго… Може, немає Мар'ї; може, вона вже покинула - пiшла у мiсто… "Мiсто! i вп'ять мiсто?!" -подумала Христя, i щось гiрке та нерадiсне ущипнуло її за серце. "Ну, чого се я?!" - утiша сама себе, утираючи знiчев'я набiглу сльозу. I знову налягла на ноги.

Ось i Иосипенковi хутори. Щось бовванiє серед двору; доноситься до неї гук-крик. "Видно, свекруха розходилася. Нiяково й заходити", - думає Христя, применшуючи ходу. I не помилилася: то справдi гукала Явдоха на невеличкого чоловiка, що сумний сидiв на приспi.

- Казала: учи шкуру! Бери палицю до рук та бий! Так жалко тобi? Отже тепер i пожалiв… Вона тобi ось чого пiднесла, - i, скрутивши разом двi дулi, стара ткнула ними в вiчi чоловiковi.

Той похнюпившись сидiв - мовчав.

- Мовчиш? мовчиш? - заривала знову Явдоха. - I що з тебе за чоловiк? Якби не раз, не два побив їй голову, щоб i на в'язах не вдержала, от би вона тебе i поважала, вона тебе i почитала! А то - як з клоччя батiг! Нестеменний покiйний батько… Того ж хоч я у руках держала… А ти що? Тьфу!.. А тепер от i сиди - як сич надувшись, журися та жди, поки вернеться… Дожидайся - дiждеш!