Повiя - Панас Мирний

- Невже ти нiколи не спiвала? - спитала її раз Загнибiдиха. - От уже скiльки у нас, а я й досi твого голосу не чула.

- Чому не спiвала? Спiвала. Тiльки тут якось не вiльно спiвати.

- Чому не вiльно? Заспiвай, нагадай менi моє дiвування. Христя заспiвала - i Загнибiдиха своїм слабим розбитим голосом пiдтягувала.

Другого разу Зягнибiдиха попрохала Христю розказати про свiй рiд. Христя розказала i про батька, i про матiр, i про напастi Супруновi. Вона нiчого не втаїла вiд хазяйки. Та слухала та тiльки глибоко зiтхала.

- Знаєш що, - сказала вона, коли Христя замовчала. - Ти б пiшла в село, матiр провiдала.

- Коли ж менi пiти? - питає Христя.

- Коли? Ось у середу його винесе; аж до понедiлка не буде. От i вибери день - i пiди.

- А ви ж самi як зостанетесь?

- Про мене - байдуже! Не первина менi самiй зоставатись. От якби ти пiшла, та ще й матiр свою привела сюди. Тепер годинка i тепло, - хоч би я на неї подивилася.

- Та мати такi, що самi не дiйдуть сюди. Загнибiдиха зiтхнула:

- Ну, вже хоч провiдаєш.

Христя задумалася. "Коли його пiти? коли зiбратися? У середу - хазяїн виїде; у четвер - поприбирати треба дещо; хiба от у п'ятницю… Раненько вийду - на обiд наспiну; там суботу перебуду, а в недiлю рано й назад", - розполагає сама собi Христя i рада-рада, коли хазяйка згодилася… Вона матiр побаче, з подругами наговориться, вiзьме з собою й нову одежу. Як нарядиться, як покажеться у селi, то-то всiх здивує! А Супрун як побаче - ото його завiйна ухопе! Вона ж назнарошне аж повз вiкна його пройде, а як Федора побаче - наперекiр почне з ним загравати.

- Ти ж, Христе, ранiше порайся та ранiше й лягай спати, щоб виспатись на завтра, бо не близький свiт тобi йти, - рає їй хазяйка в четвер пiсля обiду.

Христя до роботи пристала - як не перерветься! Дивитъся, поробила все. Нi, не все! На празники зосталася комора немазана; тепер годинка - саме мазати.

- Та то велика робота, не розпочинай, - каже їй хазяйка. - Хай уже як звернешся - та тодi.

Хоч i не кажи Христi. Як? Комора побита зимньою негодою, пошпугована весняними дощами, полупилася, та вона її так кине? Нiзащо! Уже давно вона стирчить спичкою в оцi.

Зараз пiсля обiду нарядилася Христя у стару одежинку, замiсила глини й почала шпарувати. Ще й не вечiр - а вже й шпарування висхло; тiльки побiлити… О, це їй не завгорить! Поти сонце сяде, вона й побiле…

Щиро прийнялася Христя до роботи. Тепле сонечко їй допомагає: тiльки пройде щiткою - уже й сохне - бiлiє. Он зосталось тiльки жовтою глиною пiдвести… Мерщiй, Христе, мерщiй! Уже вечорiє, - пiдганяє сама себе Христя.

Коли се - щось заторохтiло коло двору… Тпррру! - привертає до ворiт. "Оце так! - думає Христя. - Чого доброго, несподiвано хазяїн вернувся. От i пiду додому!"

Розчиняється хвiртка. Христя - гульк: визирає Здiр. У Христi аж серце Затiпалося.

- Дядько Карпо… Здрастуйте!

- Здорова, Христе, - вiтається Карпо, увiходячи у двiр. - А я се пiд'їхав та боюсь iти, думка: може - собаки.

- Та в нас їх немає, - щебече Христя. - Як же там нашi? Чи всi здоровi, вибрикують?

- Та ще вибрикують, слава тобi боже!.. Мати кланяється, Одарка…

- А ви ж, дядьку, на базар?

- На базар же. Та не так, бач, на базар, як мати плаче, дуже журиться за тобою… Щодня побивається, немає та й немає нiякої чутки про тебе… Одарка утiша, так нiщо не помагає - плаче! От я й думаю: поїду лиш на базар, провiтрюся i об тобi звiстку привезу матерi.

- Спасибi вам, - дякує Христя. - А я й сама збираюся у село.

- Як? Чого?

- У гостi. Спасибi хазяйцi, пускають.

- То от i гаразд: я тебе й пiдвезу.

А тут i Загнибiдиха, зачувши у дворi гомiн, виткнулася з хати.

- Хто то? - питає Христi.

- Це наш сусiда, з села.

- От i гаразд: то завтра з ним i поїдеш.

- Оце ж ми й раємося, - каже Карпо.

- То чому ж ти чоловiка не закличеш у хату? Добре гостей приймаєш! - жартою виговорює Загнибiдиха Христi.

- Спасибi вам, - кланяючись, дякує Карпо. - Я тут не сам, - за ворiтьми шкапа.

- Ну, то що! Хiба й у двiр не можна завести? Переночуєш тут, а завтра й поїдете. Заїзди, заїзди! - каже Загнибiдиха.

Христя рада, а Карпо ще раднiший. То йому на базарi стiй i не спи цiлу нiч; стережи шкапу та добра, що на возi; а то вiн у хазяйському дворi заночує.

Поти Карпо розпрягав шкапу та возився коло воза, Христя скiнчила роботу i кликнула його в кухню. Увiйшла до їх i хазяйка. Така обхiдчаста, така ввiчлива; розпитує про село, про сходи, про Христину матiр; хвалиться не нахвалиться Христею.

- Ти б засвiтила та вечеряти гостевi дала, - сказала вона, коли почал'о смеркати, i вийшла в кiмнату.

Поти Христя засвiтила свiтло, поти витягла страву з печi, уже Загнибiдиха i звернулася, та ще й з непорожнiми руками: чарка горiлки трусилася i грала проти свiтла у її руках. Вона пiднесла її Карповi. Той, щиро подякувавши, випив i почав вечеряти.

- Добра у тебе, Христе, хазяйка, - сказав вiн, коли Загнибiдиха вийшла З кухнi.

- Все рiвно, що мати, - одказала та тихо.

- Значить, тобi добре! За селом байдуже?

- Всього буває. Часом - з квасом, порою - з водою… А у вас же на селi як? - I Христя почала розпитувати про знайомих.

Карпо розказував, що за нею журяться дiвчата.

- Горпина скiльки раз забiгала провiдати матiр, розпитати за тебе; хвалиться, що тепер без тебе й улиця - не улиця; все збирається сама у город служити. Вона б, може, й зiбралась, так мати спиняє.

- А Ївга? - спитала Христя.

- Ївга замiж збирається.

- За кого? Карпо умiхнувся:

- Та вже ж не за кого - за Тимофiя! Там у них чудасiя, та й годi. Вона то хоч i зараз, так вiн, бач, не хоче. Дiло дiйшло до суду, до позвiв… А це хтось казав, що, либонь, наладилося. Незабаром i весiлля.

- Нуте, а Супруненко удовольнився?

- Удовольнився!.. Все налазить на матiр за подушне. Коли б я не одстоював, то хто його знає, що б воно й було. Сказано - як оса та ув'яз! Та, видно, йому бог не попустив сього даром.

- Як саме?

- Колотиться з сином. То вiн був недужий, а то й одужав, та хто його знає, що йому поробилося: ходе, як дурний. А це пiсля свят надумав кидати батька, - пiду на заробiтки… Батько не пускає; так хоч у город пiду наймуся, а в одну шкуру - не хочу дома бути! Батько здержує, не пускає. Звiсно, соромно такому багатиревi сина-єдинця у найми пускати, а вiн рветься. Доходе до лайки й до бiйки. Грицько хвалився, - либонь, п'яненький! Якби, каже, знав таку свою лиху годину, не боронив би йому тебе брати.

- Хай вiн пiде тричi умиється з своїм Федором, - одказала гордо Христя.

Розмова на тому i порвалася. Карпо, довечерявши, пiшов до шкапи довiдатися, а Христi чогось так важко на душi стало, їй наче й шкода Федора, а згадає про похвалки Грицьковi - Досада так i впнеться в серце. "Як то вiн носиться з своїм Федором! Дума, як багач, то так усяк i побiжить за його…"

Невесела лягла вона спати i довго не спала. То вона ворочалась; то думки все такi непривiтнi ссали за серце - i вона важко зiтхала, їй зразу одпала охота i додому їхати. Чого вона поїде? За матiр Карпо звiстку привiз - здорова, тiльки журиться… А кого їй бiльше бачити? Ще стрiнеться з дурноверхим Федором, то знову пiдуть про неї поговори… Незчулася, коли й заснула. Прокинулась - уже свiт бiлий заглядав у вiкна, i Карпа не було в хатi. Вона вийшла довiдатися - чи немає на дворi, - i на дворi не було.

Карпо махнув на базар, щоб мерщiй справитись i, не гаявши часу, повернути додому. Коли вiн вернувся, Христя не тiльки зiбралася в дорогу, а й по хазяйству - дров наносила, овощ на страву накришила.

- А що, справилася? - питає Карпо.

- Уже.

- То й поїдьмо.

- Зараз хазяйка з базару вернуться.

Загнибiдиха не забарилася: про неї тiльки що говорили, а вона i на порiг. Христi здалося, що вона наче i на липi трохи почервонiла, i очi в неї сялиграли.

- Забарила я вас? - спитала.

- Нi, я сам тiльки що в хату, - одказує Карпо.

- Ну, й гаразд. А я думала - забарила, та поспiшаю-поспiшаю… Оце, Христе, повези своїй матерi гостинця вiд мене, - повернулася до Христi, виймаючи з кошика пухку, високу булку.

- Нащо?

- Не твоє дiло. Бери! - суворо сказала Загнибiдиха.

Христя, подякувавши, взяла i завернула булку в нову хустину.

- А це вам на дорогу, - вийнявши паляницю i двi рибини, подає Карповi.

- О господи! - аж скрикнув той. - Спасибi вам, спасибi! Я не знаю, як вам i дякувати… I на нiч пустили, а тут ще й це… Спасибi вам.

- Чому не одягаєшся теплiше? - повернулася знову до Христi. - Бери свиту, бо тепер ще хто знає, що буде до вечора. Христя покiрливо одяглася, пiдперезалася.

- Прощайте ж. Спасибi вам! - дякували разом Карпо i Христя, вихо дячи з хати…

- Щасливо… Їдьте здоровi! Гляди тiльки, дядьку, - усмiхнувшись, каже Карповi, - не завези зовсiм дiвки, бо без неї i я тут пропаду.

- Як же се можна! - одказав Карпо. Уже вони й посiдали. Карпо узявся за вiжки.

- Христе, - кликнула Загнибiдиха. - Iди лиш сюди на час, я маю щось сказати.

Загнибiдиха одвела її геть i, дивлячись в очi, тривожно почала:

- Кланяйся, Христе, вiд мене матерi, хоч я її й не знаю… Скажи, що грошi за службу не пропадуть… Чуєш? Так i скажи. Не вiн вiддасть, сама верну… Чуєш же? - утретє допитується Загнибiдиха.