Повiя - Панас Мирний

- Стiй! - гукнув Звi'чнбiда, вертаючись у хату й побачивши, як Христя побивається у мiцних Колiсникових обiймах.

- Костянтине! Що се ти? Пiдожди ж, я жiнцi похвалюся, - повернувся вiн до Колiсника.

- Нема, братику, дома, - одказав той, випускаючи Христю. Та прожогом кинулася з хати i трохи в сiнях не збила з нiг хазяйки.

- Куди се, як божевiльна, несешся? - спитала Олена Iванiвна.

- Та он… вони… Хай їм! - з плачем жалiлася Христя. - Коли так, то я й кину.

- Що там таке? - спиталася Олена Iванiвна.

- Цссс!.. - заходило в кухнi.

- Не руш хазяйського добра! - вийшовши серед хати, гукав Загнибiда. - Не руш.

- Чого ти желiпаєш? - сказала вона чоловiковi. - Он - люди, он - благороднi! - I гнiвна пройшла у свiтлицю.

- Отак, як бач! Хто кислички поїв, а кого оскома напала, - сказав Загнибiда, чухаючи потилицю.

- Отак i в мене, - хитаючи головою, одказав Колiсник.

- Лихо, брат, - не жiнки сi! - мовив Загнибiда.

- Лихо, - пiдказує Колiсник.

- А коли лихо, то його й залити, - умiшався товстий крамар.

- А справдi! - додав Колiсник.

- Ходiмо, - сказав Загнибiда.

- Пiдожди. Отi пани нам! I нащо ти їх напросив до себе? - каже крамар.

- Хiба я їх просив? Самi набилися. Не плювати ж менi їм у вiчi! Тiльки що проказав се Загнибiда, як з свiтлицi виходять Рубець i Книш.

- Попили, поїли у вас, Петро Лукич, - сказав Рубець. - Пора й додому.

- Куди? Так рано? Та я не бачив, чи ви що й вживали.

- Вживали, вживали i геть-то! - простягаючи руку, мовив Книш.

- Боже ж мiй! Та, може б, ще трошки посидiли?

- Нi-нi! Жiнки дома ждуть. Ми, знаєте, перельотнi птицi.

- Скажи, хай не задержує, - мовив тихо товстий крамар Колiсниковi на вухо.

- Та хоч на дорогу! - побивається Загнибiда. - Антон Петрович! Федiр Гаврилович! По однiй, наливочки. Жiнко, голубко моя! Дорогим гостям на дорогу наливочки.

- Од тебе не одчепишся! - сказав Рубець.

- Звинiть. Вибачте, бога ради! Може, що й не так. У мене, знаєте, все по-простому. Пнись - не пнись, а до панiв далеко. Звинiть.

- Дай, боже, i нам те мати, що у вас! - утiшав Книш, беручи чарку наливки.

- Бувайте ж здоровi! - привiтався Рубець. Випив, оддав чарку i, подавши на прощання одному Загнибiдi руку, мерщiй подався у сiни. Книш, прощаючись зауряд iз знайомими й незнайомими, собi похилив за ним. Загнибiда пiшов проводжати.

- I слава богу! -легко зiтхнув товстий крамар.

- Та вей Книш ще нiчого: обхiдчастий чоловiк, - сказав Колiсник, - а ще наш секретар - о-о! то цяця!

Обидва одним миром мазанi! Обидва на руку охулки не кладуть! Той тiльки бере та кланяється, а наш бере та ще й батька дере!

- Випровадив, слава тобi боже! - сказав Загнибiда, вертаючись. - Ну, тепер ходiмо до столу. Тепер наша черга. А вже менi сi пани! - I всi разом повалили у свiтлицю. Там за столом сидiла вся жiноча кумпанiя.

- Iдiть лишень до нас, - мовила огрядна молодиця, гнилозубого чоловiка жiнка, червона, як та наливка, що держала в руках. - Годi вам усе з панами та з панами. Чи бач, як панами пропахалися! - додала вона, стрiльнувши на Колiсника своїми масляними очима.

- З вами, кумо, випити? От добра кума! - мовив Колiсник, пiдходячи до молодицi, i опустився коло неї на лавi.

- Та воно-то кума - кума, а христосатися з кумою й нема! - укорила висока довгобраза крамариха, товстого крамаря жiнка.

- Чого нема? I тепер ще можна! - мовив Колiсник.

- Огледiлись, як наїлись! - одказала, запишавшись, кума.

- От i опiзнились! Саме тепер в смак! - виправляється жартами Колiсник.

- Не в вашу дяку! - укоряє крамариха.

- З наймичками йдiть спершу христосатись! - уколола дячиха, сверкнувши злими очима.

- З наймичками буває часом краще, нiж з ким другим, - додав гнилозубий чоловiк.

- Ще й ти туди! Ще й ти! Не гнiви вже хоч бога! - призро одказала його жiнка.

Гнилозубий чоловiк зморщився, скривився й ще миршавiший здався, нiж був до сього.

- Що ж я? Я нiчого. Не личком же, бач, шитий! - виправлявся вiн.

- Коли не ликом, то валом! - скрикнула, заливаючись реготом, крамариха. Другi жiнки теж зареготалися.

- Коли ж так, - мовив Загнибiда, - коли вони нас не приймають, - не хочемо ж i ми бути з ними! Хай вони собi осiбно, а ми - осiбно. Ходiмо. - I, взявши за поперек гнилозубого чоловiка, Загнибiда напрямився в кухню.

- Куди ж ви? - неспокiйно на них зиркнувши, спитала Загнибiдиха.

- На просторе… Хай вам! - мовив Загнибiда. Олена Iванiвна, мов ужалена, опустилася, лице їй поблiдло, очi похмурилися.

- Куме! куме! - крикнула навздогiнцi крамариха i завела:

- Ой куме, куме, Добра горiлка.

- Випиймо, куме, для понедiлка, - товсто одказав Загнибiда, вертаючись назад до куми, котра уже й мiсце для його одiбрала. Загнибiда сiв.

- Отак буде краще! Посiдаймо рядком та побалакаймо ладком; посiдаймо близенько та вип'ємо по чарочцi повненько! - сказала гнилозубого чоловiка жiнка, Колiсникова кума.

- Сам бог глаголе вашими устами! - скрикнув Колiсник, опускаючись коло неї. Товстий крамар i гнилозубий чоловiк собi примостилися до гурту.

- Жiнко-голубко! - мовив Загнибiда. - Ти ж у мене перша, ти ж у мене й остання! Попотчуй добрих людей. Страх мiй, люблю посидiти з добрими людьми, погомонiти, поспiвати.

- Уже ж коли спiвати, то божественної, - сказала дячиха.

- Божественної! Божественної! - загукали кругом.

Крамариха завела "Христос воскресе!"; другi пiдхопили. Жiночi голоси тонко-тонко виводили; чоловiчi, мов жуки, гули; один Колiсник гукав товстого баса, аж вiкна бряжчали, за що його кума раз по раз садила кулаком у спину. Колiсник мов i не чув тих духопеликiв - спiвав; зате на кiнцi так придавив, що кума не здержалася i з усього маху стусонула Колiсника межи плечi; той векнув. Усi зареготалися, а Колiсник, повернувши назад себе руку, ущипнув куму. Та скрикнула, поточилася на стiл… Пляшки й чарки захиталися, попадали… Почувся брязкiт битого скла.

- Стiйте! стiйте! не бийте! - хтось скрикнув.

- Нiчого, нiчого. Де п'ють, там i б'ють! - одказав Загнибiда. - Жiнко! попотчуй ще.

Пiсля сiєї уже не примiчали, як слiд спiвати, якої держатись. Дячиха завела "Удiвоньки"; крамариха - "Куми"; червонопика Колiсникова кума - "Не чiпайте мене, хлопцi, - по телята я йду"… Товстий крамар, схилившись на плече до дячихи, плакав; Загнибiда, слухаючи крамариху, совав ногами то сюди, то туди; гнилозубий чоловiк, приткнувшись до стiни головою, хропiв на всю хату; Колiсник пiдгукував Загнибiдинiй кумi. Одна Загнибiдиха, бiлабiла, як крейда, позирала на всiх палкими очима та болiсно усмiхалася…

Христя, почувши нестямний галас, пiдiйшла до дверей подивитися. Вона Зроду-вiку не бачила нiчого такого! "Це подурiли люди, показилися! Один на одного лiзе, один другого не бачить. I це багатирi, дуки гуляють-бенкетують! З жиру не знають, що робити, та казяться", - подумала Христя й мерщiй проскочила повз дверi до столу, щоб хто не примiтив; узяла шматочок паски й почала жувати. Вона ще сьогоднi не їла; у ротi засхло; зачерствiла паска становилася руба. Пiд гам, гомiн i чужi спiви їй сумно-сумно стало. Сонце одходило до спокою, червоним свiтом обдаючи землю. Обпершись на стiл i позираючи в вiкно, вона задивилася на те криваве полум'я та й задумалася…

Страшенний грюк злякав її. Вона кинулась до свiтлицi. Там серед хати копицею лежав крамар. Вiн поривався було устати, та не здержався - поточився i - як два зняло! - розпластався серед хати. Загнибiдиха скрикнула.

- Не лякайтеся, Олено Iванiвно; не вiзьме його лиха година! - сказав Колiсник i, ухопивши крамаря за ногу, поволiк його в кiмнату.

- А цей чого тут куняє? - забачивши гнилозубого чоловiка, каже Колiсник i, взявши на оберемок, понiс до крамаря.

- Очищайте, очищайте мiсце! - гукає йому услiд гнилозубого жiнка i, коли той вернувся, надiляє його поцiлунком.

- Отакого б менi чоловiка! А не гнилозубого та сопливого! - цiлуючи, шепче вона, так що всi чують.

- О, матерi його дуля! Вони цiлуються, а менi й не можна! - скрикнула крамариха й кинулася до Колiсника з Другого боку.

Обаранили Колiсника; одна в одну щоку цiлує, друга - в другу. Колiсник гукнув, ухопив обох на оберемок i понiс по свiтлицi. Жiнки, як гадюки, вилися кругом його, пхаючись та не даючи одна однiй Колiсника цiлувати.

Загнибiда сидiв i похмуро дивився на Колiсника: досада щипала його за серце.

- Костянтине; - гукнув вiн, засовавшись на мiсцi. - Покинь! Колiсник пiдняв жiнок аж пiд стелю, звiв докупи i зразу опустив на землю. Воно б, може, тим i скiнчилося, коли б Колiсникова кума незнарошне не збила з Загнибiдиної куми очiпка.

- За що ти, сучко, збила з мене очiпок? - скрикнула та, упинаючись у патли гнилозубого жiнцi. Другий очiпок полетiв додолу. Колiсникова кума, не довго думавши, мазнула крамариху з усього маху по щоцi рукою, аж виляски пiшли!

- Так ти ще й битись! - скрикнула крамариха, кидаючись на недавню свою товаришку.

- Що це ви! Господь з вами! - сказав Колiсник, становлячись мiж ними.

- Матерi твоїй трясця! Як сама розтрибуха, то, думаєш, i всi такi! - кричала одна.

- Ти сама розтрибуха! Ти! Тьфу на тебе! - одказала друга, плюючи на свою супротивницю.

- Бач! Це ти, Костянтине, наробив! - скрикнув Загнибiда, ударивши кулаком по столу, аж пляшки забряжчали. Колiсника не так той гук, як стук уразив.