Повiя - Панас Мирний

Одарка тiльки тодi згадала, що вона без платка.

- Карпе! чув? - гукнула вона з сiней надвiр.

- Агов? - обiзвався той.

- Не забудь узяти там платка.

- Якого?

- Мого. Треба ж було чимсь закрити очi.

- Добре, - сказав Карпо.

Одарка вернулася до роботи. Дiтвора сидiла в кутку на полу i дивилася, як мати крутилася, їй справдi було скрутно. Вогка кiстриця бiльше лущала, нiж горiла, i, щоб пiддержувати вогонь, Одарка раз по раз бiгала до печi пiдкидати сухої соломи. Оце спалахне вiхоть - ясний свiт пробiжить по хатi, заграє на чорних шибках вiкон, освiте затурбовану голову Одарки, одкине вiд неї довгу-предовгу тiнь на стiну, ходе-бiгає та тiнь, поки Одарка утирає галушки; а згорить солома, згасне свiтло - i тiнь Одарчина кудись зникне, i сама вона покриється темнотою… Одарка знову бiжить до печi, пiдкидає новий верчик… Знову свiт осiяє, знову Одарка поспiша до макортета, знову постать її колишеться, i чорна тiнь бiгає по стiнi.

- Дивись, дивись… Он мамина рука… Он - голова… нiс, - каже Миколка до Оленки, указуючи пальцем на стiну.

Та глянула - i обоє зареготалися: такою їм здалася чудною бiганина тiї тiнi по хатi. Одарка рада, що хоч тим дiтвора забавилася; одно знає - поспiшає з вечерею…

Аж ось i вечеря поспiла. I давати б - Карпа немає. Що там його додержує?

- Посидьте, дiточки, трохи… Я зараз батька покличу, - сказала вона, юркнувши з хати.

У Притичинiй хатi ледве тлiє невеличкий каганець на коминi, кидаючи З-пiд стелi жовтуватий свiт. Угорi ще сяк-так освiчує вiн сумну оселю, а з долiвки встає чорний морок i пiднiмається вгору. Прiсьчин труп, прикриттi Одарчиним чорним платком, неначе купа зотлiлої соломи, чорнiється на полу. Коли-не-коли упаде на його блiда смужечка свiту, пробiжить по верху, мов ворухне платком, i - злякана - стрибає угору… На лавi пiд стiною сидять Панько, Кирило, Карпо - нiмi-мовчазнi, немов до стiни прибитi.

- А що тут у вас - благополушно? - уступаючи в хату в шапцi i з люлькою в зубах, питається Грицько.

- Що ж би тут?.. Он мертва лежить, - одказав Панько, ткнувши пальцем її а пiл.

Грицько, пускаючи з рота дим, повернувся, глянув.

Нiчого. Ще бiльше засмучена вернулася вона додому, дала вечеряти дiтям, а сама й не приторкалася - слала постелi замiсть вечерi. Карпо собi лiг, не вечерявши, i хоч тихо лежав, а й йому не спалося… "Що, як справдi Грицько таку напасть зведе на них? Хiба йому що? Нi бога в животi, нi грiха - на душi, нi жалостi в серцi… Та ще як пригадає за землю", - подумав Карпо.

- I треба тобi було тим платком очi прикривати? - сказав вiн, почувши важке Одарчине зiтхання.

- А що?

- Та так… Пропаде ще платок… - звернувся Карпо, щоб не вражати Одарку нерадiсною звiсткою.

- Хай пропаде. Я ось думаю, що коли вийде дозвiл ховати, то не кому прийдеться - як не нам… Скажемо Христi, коли вернеться, що користь З землi буде наша - от i все.

- Коли то ще буде! - сумно одказав Карпо i замовк.

На ранок обоє повставали, наче п'янi, i зразу розбiглися: Карпо пiшов скорiше на поле, Одарка зосталася дома. В обiд зiйшлися, шоб мовчки поїсти страви, i знову розiйшлися до вечора. За цiлий день одне одному слова не сказало. Так минув i другий день, i третiй, на четвертий рано прибiгає Кирило.

- Прислано вiд станового - ховати, - привiтавшись, сказав вiн. - Уже i дозор зняли.

- Хто ж буде ховати? - питає Одарка. - Чи не той, хто наряджав сторожу?

- Цебто Грицько? - здивувався Кирило. - Той заховає! - додав далi, скрутнувши головою.

- А що, зiгнувся б? - пита Одарка.

- Та годi тобi! - перебив її Карпо, якось вiльно зiтхнувши. - Уже ж не кому приходиться, як не нам. Стара, царство їй небесне, була прихильна до нас… Грiх нам буде не знарядити її на той свiт. Бiжи, лиш, Одарко, по жiнок, а я… От, може, Кирило та Панько дадуть помоги яму копати.

- А чому ж! Можна! - згоджується Кирило.

- От i добре. Уже пообiдаємо разом, - додає Карпо.

Одарка зразу кинулась на село збирати жiнок, бабiв, а Карпо з Паньком - за заступи та на цвинтар. Кирило зостався у Карповому дворi труну З дощок збивати.

Як не клопоталися, як не билися, не кидалися сюди та туди Карпо з Одаркою, щоб скорiше порядок умирущiй дати, та нiяк того дiла в один день не скiнчиш, - багато заходу. Стару обмили, нарядили i положили на столi. Одарка сама хрест вилiпила з воску i свiчку засвiтила в головах… Тлiє та свiчечка, кидає жовтий свiт на почорнiле лице вмирущої… У хатi тихо, нiхто не читає над покiйницею, - тiльки старi бабусi кругом обступили стiл, i хiба яка закашляє або перехреститься, шепчучи тихо молитву, i тим зворухне незамутну нiмоту… А надворi - рай: сонце, наче панна у пишному одягi, розгулялося розiгралося; сонячнi пароси так i носяться в прозорому повiтрi, так i прищуть золотими стрiлами; гнуться, ламаються, осiдають iскорками на пишно убрану землю, на розкiшiю вкритi листвою садки… Пташки лящать, теркотять, спiвають; щебече соловейко i своїм голосом криє цьомкання кропив'янки; кує зозуля, а її перебиває криклива iволга; гуде сумно одуд, а горлиця ще жалiбнiше туркоче; цвiрiнькають джикуни-горобцi, а до їх з високої високостi, неначе срiбний дзвiнок, доноситься жайворонкова пiсня… Рап - та й годi! Все живе, радiє… Шматочок того раю забiгає й у Прiсьчину хату: то сонце ускоче у вiкно, забiга зайчиками по стiнах, по долiвцi: то пташина пiсня долетить у розчиненi дверi… Шкода, що нiхто того не бачить, нiхто того не чує! Сама господиня навiки заснула, а її товаришки - нiмують кругом неї…

Не додивлялись до свiтової краси Панько i Карпо, працюючи над глухою домовиною. Вони поспiшали з роботою, та поспiли, коли вже почало сонце сiдати. Разом з ними поспiв i Кирило, одливши труну немов на заказ, - хоч i соснова, та вистругана гладко, вигинблювана по-столярськиї, вона здавалася неначе з жовтого каменю витесана або з воску вилита, так її пiльно пригнав Кирило.

Увечерi Карпо збiгав до батюшки i за полтиника вимовив нари, хреста. А запечатати - батюшка обiцяв зайти на цвинтар, бо однак вiн живе недалечко вiд його.

На другий день збиралися ховати. Якнайранiше збирайсь, а все день загаяний, пропащий. Була саме субота. Карпо i Одарив порiшили ховати впiвднi: до того часу можна з варивом справитись. День, як i вчора, випав ясний-погожий; сонце - аж пече; пташки щебечуть. Пiсля снiдання почали збиратися люди. Чимала купка зiбралась: шiсть чоловiка треба пiд труну, одного - з хрестом; п'ять-шiсть бабусь стареньких придибало провести покiйницю, тихо сплакнути; десь два слiпцi узялося з проводирем, - i проводирю знайшли роботу - нести коливо… Тихо-тихо потяглася процесiя з Прiсьчиного двору через майдан, повз церкву, на кладовище. Попереду хлопчик з коливом; за ним - Карпо з хрестом; за хрестом - нога в ногу шiсть чоловiка несуть нари з труною, закритою покрiвлею до половини; у головах - Одарка сумна-невесела; за нею - купкою бабусi шкандибають; а на самому кiнцi два слiпцi, забравшись за руки i пiднявши голови вгору, бережно виступають, роз махуючи вперед себе довгими цiпками. Сонце стоїть над головою, сяє, грає на пожовклому обличчi помершої, стрибає по її закритих очах, неначе хочг розтулити, неначе каже: та розкрий їх, глянь, - як усюди гарно, i тепло, i весело!.. Шкода працi! Трупа тихо колишеться пiд рiвною ходою шести чоловiка, а разом з труною i Прiсьчин труп хитається, немов журиться, що прийшлося свiт покидати…

- Стiй! - хтось сказав з-пiд труни, коли наблизились до церкви. Усi стали. Чоловiки спустили бережно нари з плечей на землю, щоб передихнути.

- Поти спочинемо, може б, хто хоч тричi ударив у дзвона, - сказав Кирило.

- Та хоч i я, - обiзвався молодий чоловiк з чорними вусами й кинувся до дзвiницi.

Гучно-зично загув великий дзвiн з дзвiницi i розкотився в повiтрi. За ним тихо зателенькали невеличкi дзвоники, немов маленькi дiти заплакали за своїм старим батьком по помершiй матерi… Усiм стало сумно-сумно; люди, зачувши дзвонiв, захрестились-замолились…

А то хто по шляху в село трохи не пiдтюпцем бiжить-поспiшає i прямiсiнько чеше на купку людей, що стовпилися бiля труни? Личко молоде, дiвоче, залите слiзьми, прибите пилом, зажурене-засмучене!.. Ось-ось уже недалечке вiд купки - бiжить, прожогом кидається мiж людей… Ось уже й бiля труни… Глянула…

- О моя матiнко! Моя голубонько! - роздався уразливий викрик тонкого плакучого голосу над людськими головами.

- Та це Христя?.. Вона! - разом скрикнуло кiлька чоловiкiв, i всi витрiщились.

Христя припала до труни i страшенно залементувала, її гiркий плач покривав гучний гук дзвонiв. Аж ось вони й зовсiм затихли; а в повiтрi осталося рiзуче Христине голосiння…

- Годi! годi!.. Одведiть її вiд труни. Вiзьмiть за руки та одведiть! -гукають чоловiки на бабiв, намiряючись знову труну пiдняти.

Довго силкувались, поки Христю одiрвали вiд труни, - так вона вчепилась за неї! Одарка з бабусею узяли її пiд руки i тихо вели за труною. Христя, здається, нiчого того не примiчала i, йдучи, одно голосила, викрикуючи жалiбнi слова, приливаючи їх ще жалiбнiшими сльозами. Страшно й тяжко було слухати той нестямний крик гiркого плачу. Одарка собi плакала. Бабусi зiтхали. Чоловiки, неначе їх хто пiдганяв, зразу нриспiшили: декотрi втирали зайвою рукою необачну сльозу, що туманила очi…