Повiя - Панас Мирний

Повернули в улицю. Якраз треба було iти повз Грицькову хату. Донесли до його дворища.

- Стiй! - роздалось спереду. Христя вирвалася з Одарчиних рук i знову припала до труни. Непевний лемент її знову заходив-забунтувався…

Народ з дворiв вибiгав довiдатись - кого несуть; подивитися - кого ховають. Вибiгла Хiвря, стала коло ворiт i перехрестилася; вибiг Федiр, та, глянувши, подрав мерщiй кудись огородом; виплив i Грицько.

- Де вона в гаспида взялася? - перше було його слово, забачивши Христю. Потiм вiн пiдiйшов до труни, узяв Христю за плече рукою i спитався:

- А ти вiдкiля се причимчикувала? Христя - одно тужила, одно голосила.

- Де взялася, питаю! - грiзно гукнув Грицько, рвонувши Христю за плече. Рука його сприснула, i вiн поточився.

- Та не займай її хоч тута! - обiзвалася Одарка, забачивши, що Грицько намiряється знову Христю за плече пiймати. - Господи! Оце невидане… Уже б же не прийшла, коли б не пустили.

- Та дай їй хоч матiр провести, - умiшалося кiлька чоловiкiв. - Уже ж коли втекла, не де дiнеться - тут буде.

Грицько оханувся i мовчки одiишов вiд труни. Чоловiки одвели Христю, вхопили нари i знову помчали, Христя знову затужила. Охриплий її голос то гув, неначе перервана струна, то тонко-тонко, як вилясок, пiднiмався вгору…

Грицько не заспокоївся. Вiн все таки думав, що Христя втекла - аж поки не прийшла у волость бумага, цю її зовсiм пущено…

- Таки викрутилась! - мовив вiн, чухаючи себе поза вухом…

- Як же ти, Христе, думаєш? - питалася Одарка на другий день пiсля похорон. - У своїй хатi ягитимеш, чи, може б, у нас оселилася? Разом би робили i годувалися.

- Спасибi вам, Одарко. Не зостануся я нiзащо тута. Далося менi се село узнаки, - провались воно крiзь сиру землю, окреме божого дому та людей добрих! Пiду шукати десь кращого мiсця…

- Хоч кращого, а хоч гiршого, аби - iншого!.. - не то сама собi, не то Христi одказала глухо Одарка.

Христя похнюпилася i, важко зiтхнувши, заплакала.

ЧАСТИНА ТРЕТЯ

СТОРЧ ГОЛОВОЮ

Сiло сонце. Легенька тiнь ночi упала на землю. Заблищали зорi в чистому небi, показався i мiсяць з-за гори - повний, червоний, неначе в банi паривсь. Сумно позирнув вiн крiзь пил та куряву на людську бiганину, на чудний гук мiста. Не спить воно, та ще й не збирається спати. По кам'яних вулицях торохтять вощики, попiд заборами снують люди, у кожнiй хатi горить свiтло; а великi будинки неначе в огнi палають: з їх розчинених вiкон ллються де спiви, де бренькiт… Почалося окреме городське життя - життя ночi… Село не знає його, бо не знає i тiї страшенної задухи, що здiймається удень з кам'яних улиць, з напечених сонцем стiн, з тiсних смердючих дворiв i що не дає дихати, не дає жити. Про те не знає село. Примостившись на просторiй просторостi, серед широкого поля, укрите густими садками, оторочене кругом левадами, з рiчкою на краю, а iнодi й посерединi, - воно дише i вдень прохолодою. А вночi?.. Хоч би ставало тiї короткої лiтньої ночi на вiдпочинок пiсля денної працi, бо не вспiе заблимати свiт над землею, як уже й продираються хазяйськi очi, уже здiймаються натомленi руки на працю.

Не те у мiстi: там немає нi просторих левад, нi густих садкiв; там шматок мiсця потрiбен пiд будiвлю, котра б приносила бiльш користi, грошей, i там оселились люди не польової працi - гречкосiї та хлiбороби, а городськоi - ремiсники, купцi, крамарi, пани - воєннi й невоєннi, служащi й не служащi, жиди - в ярмулках i без ярмулок, в дорогих саєтах i в драних балахонах… Все те живе тiльки на грошi, все те купує, що потрiбно для життя, а не своїми руками добуває. Там життя нiколи не вгаває: одно спить до пiвдня, друге - з пiвдня. А нiччю, як окриється пекуче сонце, спаде денна задуха, - тiльки й дихнеш свiжою прохолодою, тiльки й посидиш з добрим чоловiком, перекинешся з ним живим словом, а часом i погуляєш досхочу.

Он i в Антона Петровича Рубця зiбралась невеличка купка. Прийшов член Земської управи, капiтан Селезньов, височенного росту, з страшенно довгими рудими вусами, такий голiнний до карт, що йому й їсти не треба, аби було "зелене поле"; Федiр Гаврилович Книш - йому пiдручний. Вони застали тут Колiсника, котрий прийшов до хазяїна побалакати за дуже низькi цiни на м'ясо. Колiсник добре знає, що посуху якось i балакати не приходиться, i йдучи, захопив пляшку доброго рому. Перед вечором гарненько усiлись вони на ганку, що виходив в невеличкий салон, i смоктали ромок з солодким чаєм.

- Зовсiм обидно, Антон Петрович! Їй-богу, зовсiм обiїдно, - бiдкався Колiсник. - Ви тiльки подумайте: вiл стоїть шiстдесят карбованцiв, а м'ясо по вiсiм копiйок фунт. Скiльки його з вола потягнеш? Одрубай голову, одрубай коги - добре-добре, як пудiв на п'ятнадцять, а бiльше усього тринадцять набереться. От ви i лiчiть: по три карбованцi з семигривеником пуд, - п'ятнадцять нудiв - сорок вiсiм карбованцiв, недiстае дванадцять. З чого його брати? Шкура - сiм-вiсiм, хай десять карбованцiв; а два карбованцi на голову га ноги?.. От ви дивiться… Собi на убиток!

- А бач, торгуєте? - одказав хазяїн, глитнувши чималий ковток чаю, вiд котрого його блiде обличчя ще бiльше зблiдло i тiльки сiрi очi заграли невеличкими iскорками та рижi баки захиталися.

- Торгуємо як, бодай уже так не торгувати! Торгуємо, бо як устрянеш в одно, то… як там кажуть: привикне собака за возом…

- Невже по шiстдесят рублiв скот купували? - спитався знову хазяїн.

- Та добре, якщо по шiстдесят, i отож тiльки й бариша. А як тепер приидеться купувати?.. Хе! Пропали ми, зовсiм з головами пропали! - бiдкався Колiсник.

- А там, може, i таксу прибавлять.

- А поти прибавлять, то ми без сорочки зостанемося. Нi вже, Антон Петрович, ви наш заступник, ви наш i благодiтель: похлопочiть уже за нас.

- Хiба воно вiд мене? Сам голова назнача цiну… А я? Менi то? Моє дiло таке: кажуть робить - i роби.

- Та голова головою, а ви там усьому голова! їй-богу, правду кажу, Антон Петрович! Їй-богу, не брешу! Уважте… згляньтесь… А ми вам - якого хочте м'яса берiть, дурно берiть… скiльки хочте!..

- Бач, куди вони забралися - на прохолоду! - скрикнув Книш, виходячи до їх на рундук. - А ми з капiтаном по всiх хатах шукаємо; та вже Пистина Iванiвна вказала.

Антон Петрович подав Книшевi руку, поздоровкався i посунувся геть, даючи гостевi бiля себе мiсце… Колiсник собi пiдвiвся.

- Сiдайте. Де ж капiтан? - пита хазяїн.

- Вiн там, - мотнувши на хати головою, сказав Книш. - А ви все чайок попиваєте?

- Та так, прохолоджуємося. Парить, так парить! Ми от з ним i вийшли на свiже повiтря.

- А тут у вас гарно: садочок, квiтки коло крильця. Се вже, видно, Пистина Iванiвна кохається? - пита Книш.

- Усi разом, i вона трохи. А що ж се там капiтан робить? Капiтан! Капiтан! - гукнув хазяїн.

- Iду! - роздався товстий охриплий голос, i на дверях показався Селезньов; чорний, височенного росту, вiн, як iндик, виступав i трохи не вдарився головою об одвiрок, та похопився прихилитися.

- Как? - крикнув вiн, подаючи хазяїну руку. - Еще и не готово?

- Чого не готово? - спитався хазяїн.

- Как чего? Зеленого поля нет! - I Селезньов махнув так рукою, що аж досяг Колiсникової голови. Той усмiхнувся своїм широким червоним обличчям i посунувся геть.

- Извините, - прогув Селезньов, поклонившись боком Колiсниковi.

- А чаю, Костянтин Петрович? Чаю! - роздався ззаду його жiночий спiвучий голос, i незабаром показалася на крильцi панiйка; помiрного росту, бiлява, з блакитними очима, прямим тоненьким носом, на лицi свiжа, рум'яна.

- Можно. Можно и чаю. Только какой такой порядок, Пистина Ивановна? - лебезив перед нею, увиваючись, капiтан. - Уж не знаю, когда и карты держал в руках. Пойду, думаю, к нему; а вот и у него ничего нету.

- Буде, все буде, - утiшала його Пистина Iванiвна. - Тiльки попереду чаю напийтесь. Я ось зараз… - I з цим словом вона скрилася у хату.

Селезньов сiв коло Книша, сопучи. Колiсник стояв аж коло схiдцiв, витирав своє широке лице червоним платком, м'явся, не знав, що йому робити.

- А ви чого стоїте? - повернувся до нього Антон Петрович. - Сiдайте, сiдайте, чай будемо пити.

Колiсник примостився на самому крайку лави. Селезньов спiдлоба дивився на нього, мiряв з нiг до голови очима.

- Партнер? - випалив далi, наче з рушницi, дивлячись на Колiсника.

- Що зводили питати? - спитався його той, як жар займаючись.

- Нi-нi, не грає, - одказав хазяїн.

- Черт с ним! - прогув басюкою Селезньов.

- А-а… в карти? - догадався Колiсник. - Не вмiю i в руках держати. Се не наша забавка, господь з нею!

Тут саме дiвчина принесла на пiдносi два стакани чаю i подала їх Книшевi i Селезньову. Невисокого росту, кругловида, чорнява, одiта по-городянському: у темнiй корсетцi з червоною облямiвкою, у ряснiй спiдницi, з бiлим, як снiг, попередником; невеличкi помiрнi черевички на ногах з зеленими застiбочками. Все те нове, блискуче, як блискучi чорнi її очi, як i довга коса, вичесана та заплетена рожевими кiсниками… Все то на їй так привiтно виглядає, все бере на себе очi.

- Это откуда у тебя такая взялася? - спитав Селезньов хазяїна, коли дiвчина, вiддавши чай, скрилася у хату.