Контррозвідка - Андрей Гуляшки

— Цікавиться медициною,— скромно відповіла вона.

— А чому ти не звернеш його уваги на мою медицину? — сказав я.— Ящур і куряча чума досить цікаві хвороби.

Вона погодилась, що і ці хвороби цікаві.

— До того ж я в нього під боком,— наполягав я, вдаючи байдужісінького,— а до твоєї амбулаторії в Ликіте доводиться теліпатися аж дванадцять кілометрів!

— О,— відповіла Начева,— це йому не заважає. Адже в капітана є новий мотоцикл!

Між іншим, хочу зауважити: у колеги Начевої був такий самий кирпатий носик, як у тієї дівчини, що свого часу вийшла заміж за приятеля мого дитинства. Крім того, її теж звали Катею. Але й ця Катя, як і та, колишня, слухала мене дуже неуважно, і слова мої пропливали повз її вуха.

Отже, в той час капітан Калудієв не переставав навідуватися в Ликіте. А мені довелося знову вийняти з шафи старий сачок, щоб ловити метеликів.

5

— Він виживе, лікарю? — спитав мене голова кооперативу, злякано вдивляючись у пораненого. Бай Гроздан тулився до стіни, марно намагаючись надати своєму обличчю сміливішого виразу.

— Сподіваюсь,— відповів я.— Якщо нема струсу мозку, опритомніє менш ніж за годину.

— Хоч би, бідолаха, ще пожив! — зітхнув голова кооперативу.

Майор Інджов мовчав і сопів. Він так насупив свої важкі кошлаті брови, аж ті нависли, мов карниз, над його гакуватим носом.

Кузман Христофоров, інженер, стояв, як арештант, у кутку, втупивши очі в підлогу. На його обличчі не було й тіні хвилювання чи подиву. Він був схожий на роздратовану людину, сердиту на весь світ за те, що порушили її солодкий сон.

Майор глянув на годинника. Було близько п'ятої.

— Через п'ятнадцять хвилин прибуде лікар Начева,— сказав він.— Від нас до Ликіте всього дванадцять кілометрів.

— Дванадцять кілометрів — це дві години шляху! — байдуже зазначив Кузман і позіхнув.

— Я сказав п'ятнадцять хвилин,— насупився майор.— Він перехилився через лутку і спитав міліціонера: — Ти поставив пости біля пункту? — Діставши ствердну відповідь, глянув скоса на Кузмана Христофорова: — Я наказав лікареві Начевій приїхати на кооперативному ваговозі, тож вона буде тут через п'ятнадцять хвилин. Зрозуміло?

Кузман знизав плечима, знову позіхнув і не відповів. Кава закипіла і з шипінням полилася через вінця. Я зняв її з триніжка.

— Ви, товаришу майор, перевірили, чи не вкрали чогось у будинку? — спитав голова.

— Це справа міліції,— різко відповів майор.— Але з першого погляду мені впало в очі,— почав він лічити по пальцях,— розбито шибку і зламано шафу, звідки зникли дві тисячі левів.— Потім опустив руку, помовчав і додав, стиснувши щелепи: — І одне топографічне креслення. План.

— Оце вже погано! — Голова кооперативу зітхнув і витер долонею чоло.— Креслення, кажеш?

Майор мовчав.

Я знову перевірив пульс пораненого й задоволено кивнув головою — помітно поліпшилися і ритм, і удари.

— А де старший геолог? — раптом спитав майор.— Де Боян Ічеренський?

Кузман здригнувся, його тонкі губи на мить скривилися в іронічній посмішці.

Майор схилив голову. Він, мабуть, зніяковів від свого запитання, бо чудово знав, де його помічник. Добре, що не спитав про капітана, бо тоді вже посміхнувся б і я, тільки, звичайно, не такою посмішкою, як Кузман. Я палив кави в чашку, сів біля пораненого і поклав руку на його чоло. Повіки Стоянові ворухнулися раз, другий, крізь вії ледве-ледве проглянув його помутнілий погляд. Я покликав його на ім'я, злегка струснув за плече. Поранений глибоко зітхнув.

— Ти мене чуєш? — спитав я. Губи його ворухнулись.

— Усе гаразд,— засміявся я і переможно оглянув усіх. Старшина Георгій шморгнув носом, і я побачив, як він винувато відвернувся. Майор стримано зітхнув і, пошаривши в кишенях, вийняв цукерку. Останнім часом він намагався менше курити і їв багато цукерок. Добувши із загортки цукерку, він поклав її в рот, а загортку розгладив між долонями і почав скручувати з неї лійку.

Голова витер піт з лоба і глибоко зітхнув. Обличчя Кузмана Христофорова лишилось непроникним і похмурим, тільки вогники блиснули в його очах.

Я поклав ще одну подушку під голову пораненому, підніс чашку кави до його губів і попросив випити. Але обличчя старшини було нерухоме, повіки опущені. Він чи то не розумів, чого від нього хочуть, чи, може, не чув мого голосу.

У цю мить голошиїй півень тітки Спиридонихи залопотів крильми і підніс до небес свій зіпсований баритон. Це кукурікання було таке пронизливе і нестерпне, аж поранений раптом розплющив очі, і його погляд ураз прояснів. Якийсь час Стоян дивився на нас розгублено і здивовано, тоді різко зсунув свої руді брови і глибоко, болісно зітхнув.

Потім він відпив трохи кави, тремтячою рукою повільно витер губи, знову зітхнув і втурив погляд у Гроздана. Дивився на нього вперто і мовчав.

Від цього нерухомого погляду голова засовався, поворушив пальцями, жили на його короткій шиї здулись.

— Як усе це сталося, Стояне? — спитав він, намагаючись іще дужче пом'якшити свій і так м'який голос.— Хто це з тобою зробив?

Ми всі не зводили очей з пораненого, чекали, затамувавши подих.

Стоян трохи підвів голову, і брови його знову зійшлися.

— Це, бай Гроздане, сталося неждано-негадано! — Він облизав посинілі губи і глибоко зітхнув.— Побажав мені на добраніч і пішов. Я шукав у кишені сигарети і не помітив, як він повернувся... Була така буря — хіба почуєш!

Отак, з невеликими перервами, час від часу відпиваючи трохи кави й відповідаючи на запитання то голови кооперативу, то майора, Стоян розповів нам усе. Головною і єдиною дійовою особою був не хто інший, як Методій Парашкевов — шанований усіма вчитель з Момчилова, людина, яку всі вважали чистою, мов краплина роси!

Методій Парашкевов часто полював у місцях на схід від Зміїці й, повертаючись, майже завжди проходив через подвір'я будинку, де містився військово-геологічний пункт. То був дуже зручний для нього шлях, бо вів навпростець до хати Балабанихи, де вчитель квартирував. Учителя Парашкевова кожен знав як доброго мисливця, У якого метке око. Недарма Балабаниха має один кунтушик на заячому хутрі, другий — з лисячим коміром. Майже ніколи Парашкевов не приходив голіруч. Він не любив частувати горілкою, а дичиною пригощав від щирого серця: цього літа обидва старшини кілька разів куштували заячої печені. Мисливець завжди, стрибаючи з горбка, зупинявся біля поста, щоб перекинутися слівцем. Бувши людина вчена, він ніколи не зазнавався, завжди знаходив про що погомоніти. Особливо любив він розповідати про звірів: про хитрощі лисиць, про повадки вовків. І Стоян не лишався в боргу — розповідав йому про сільські звичаї у південно-західних районах, про те, яких пісень співають на весіллі, на хрестинах, як молоді невістки печуть баніту [Баніца — листковий пиріг, звичайно з бринзою], яка солодка жовта горілка з груш і як легко п'ється міцне вино з винограду «Отелло».

Того вечора вчитель Парашкевов переходив подвір'я без рушниці. Було пізно. Велика Ведмедиця вже хилилася до Дунаю, а з боку Карабаїру палахкотіло і гуркотіло, немов падали гори. Вчитель цього разу — річ для нього зовсім незвичайна — чомусь так поспішав додому, ніби його чекали там дружина та діти. Кинув два слова й пішов. Стоянові стало сумно. Щоб розвіятися, він сягнув у кишеню по сигарети, але не встиг вийняти пачку. Якоюсь залізякою вдарило його ззаду в карк... І тепер... замість зустріти ранок на посту, він прокинувся, на превеликий сором, у чужому ліжку...

Якийсь час ми дивились один на одного, ніби чужі. Мовчали і вслухались у власне дихання. Потім майор труснув головою, наче зганяв муху з носа, й нерішуче спитав:

— Ти, Стояне, певний, що тебе вдарив учитель? Ану, подумай краще: чи не ховався, бува, поблизу хтось інший?

Стоян нахмурився.

— Товаришу майор,— сказав він,— подвір'я, ви ж знаєте, голе, як долоня. Тільки берест посередині, й більш нічого. Коли вчитель стрибнув з горбка, я стояв під берестом. Навколо ні душі.

— Гаразд.— Майор зітхнув і глянув на нас.— А як уявити, що нападник ховався за хвірткою? Тільки вчитель пішов, він одразу ж заскочив на подвір'я і вдарив тебе. Хіба це неможливо?

— Чому ж неможливо? — розвів руками голова.— Навпаки, дуже можливо!

Стоян зітхнув, він здавався стомленим, повіки його знову заплющилися.

— Зовсім неможливо, товаришу майор,— прошепотів старшина.— Від хвіртки до береста така відстань, що коли б людина навіть пробігла її, то й тоді за цей час можна і сигарети дістати, і закурити, і затягтися тричі... А я тільки встиг сягнути до кишені... Навіть сигарети не вийняв.

Він замовк, голова його похилилась. Кузман Христофоров знизав плечима.

— Ясно як білий день! — сказав він.

— Що ясно? — подався трохи вперед голова кооперативу. Його закруглене підборіддя тремтіло від хвилювання.— Як це ясно? — Він помовчав якусь мить.— Ти знаєш, хто такий вчитель Методій Парашкевов?