Контррозвідка - Андрей Гуляшки

Георгієві забило віддих, серце шалено калатало. Він присів навпочіпки біля Стоянової голови й став розв'язувати рушник. Поки розв'язував нетугий вузол на тім'ї, по пальцях його заструмувала липка, ще тепла кров. Важкий дух від рушника спирав дихання. Відкинувши

рушник, Георгій глянув сповненими жаху очима на почервонілу шкіру обличчя, на опущені посинілі повіки й здригнувся — то була голова небіжчика, важка, немов налита оловом.

Георгій розстебнув куртку, приклав вухо до сітчастої майки і наслухав. Серце билося тихо, ледь чутно, майже невловно, але билось. У тілі пораненої людини ще жевріло життя.

3

І цього ранку кукурікання голошийого півня урвало мій чудовий сон, дуже цікавий з наукового погляду. Нібито я стою в сливовому садку свого хатнього господаря, бая Спиридона, простягаю руку, щоб зірвати соковиту жовту сливу, і раптом бачу перед собою козеня швейцарської породи. Тримаючи в зубах зелену гілочку, воно хитає головою і дивиться на мене глузливо й самовпевнено. Навіть не ветлікар і то б зніяковів під таким глузливим і самовпевненим поглядом. Чи ж приємно бачити, як хтось сміється тобі в очі? Я страх розсердився і рішуче пішов назустріч козеняті, суворо дивлячись на нього. Коли — о диво! Козеня раптом перекидається у знайому дівчину, колись я був до неї небайдужий. Вона ходила в білому платті й мала вередливого, трохи кирпатого носика. Дівчина аж бралася за боки, коли я розказував їй, наприклад, про будову всесвіту чи про взаємно притягання небесних тіл, хоч тут не було нічого смішного. Вона мала кепську звичку тримати стеблинку в зубах і хитати головою зверху вниз, як ото іноді роблять кози.

Хтозна, яка розмова зайшла б тоді між нами,— мабуть, дуже гостра, бо я був не в гуморі,— коли б голошиїй півень тітки Спиридонихи не розбудив мене, як завжди, своїм осоружним, підлим кукуріканням. Цей гаспидський птах наче заповзявся зганяти мене з ліжка ні світ ні зоря. Півень злітав на огорожу перед вікном моєї кімнати, шалено лопотів крильми, випинав червону зморщену шию і несамовито горлав. То було не кукурікання, а вибух вулкана, не ліричне привітання зорі, а шалений виклик на смертельний двобій усіх ще голосистіших момчиловських півнів.

І поки я силкувався знову заснути й додивитися, що сталося з козеням, поки найпослідущими словами лаяв подумки голошийого вампіра тітки Спиридонихи, хтось страшенно затарабанив у віконну шибу й голос, не голос, а лев'ячий рик, розітнув ранкову тишу:

— Ти чуєш, лікарю?

Я схопився, ошалілий, і злякано замахав руками.

— Вставай! — знову розлігся владний лев'ячий рик.

4

Уперше за свою дворічну ветеринарну практику я мав рятувати від смерті не тварину, а людську істоту. Добре, що серед моїх особистих речей поруч із томиком вибраних творів Пушкіна російською мовою і сачком, щоб ловити метеликів, були звичайний шприц і кілька ампул з камфорою, прибережених про всяк випадок.

Менш як за п'ять хвилин ми добігли до пораненого старшини. Землистий колір його повік так налякав мене, аж я мало не впустив шприц. Я зразу ж зробив ін'єкцію, навіть не перевірив, чи є пульс. Потім допоміг Георгієві покласти старшину на спину.

Ми вирішили йти до мене.

Я ніс карабін, кашкет і закривавлений кремовий рушник, від якого тхнуло хлороформом.

Ми поклали Стояна на моє ліжко, і старшина Георгій вибіг надвір. А я помив руки спиртом і оглянув рану, пролому черепу не було. Слабка кровотеча сталася від кількох довгастих подряпин, що йшли від тім'я до шиї. Цеглистий колір шкіри навколо рота й носа був викликаний тим, що поранений довго вдихав хлороформ.

Я перевірив пульс — з кожною секундою він ставав чіткішим і рівнішим. Синява на повіках почала зникати, а над верхньою губою з'явилися краплинки поту.

Запаливши спиртівку, я поставив кавник, щоб приготувати каву. Поки грілася вода, у кімнату ввалилося кілька моїх знайомих: голова кооперативного господарства, майор-картограф — начальник військово-геологічного пункту і другий геолог. Старшина Георгій, трохи заспокоївшись, лишився чергувати надворі.

Мої знайомі влетіли в кімнату злякані й задихані, наче за ними гналися вовки.

Бай Гроздан, голова кооперативного господарства, буз низенький, кремезний червонощокий чоловік з блискучим, мов начищена мідь, тім'ям, з м'ясистим обличчям, круглими добродушними очима та вухами, відстовбурченими через овечу шапку, якої він майже ніколи не скидав. Він мав одну пристрасть — вирощувати тютюнову розсаду, одну слабину — мирити людей і, незважаючи на свої шістдесят років, мав єдину втіху — пити натщесерце ганусівку. Оскільки участь бая Гроздана в цій заплутаній історії обмежена, гадаю, цих кількох слів досить, щоб сказати про нього найнеобхідніше: він людина щира і приязна.

Півроку тому в Момчилово прибула змішана військово-геологічна група. Вона чи не мала спеціальні секретні завдання на кордоні, хтозна, я не допитувався. Та й зараз не цікавлюсь, то не мій клопіт. В усякому разі, справа була дуже відповідальна, бо спеціалістів супроводжували старшини — Стоян та Георгій, щоб охороняти будинок Ілязова, де розмістився штаб військово-геологічного пункту.

Група складалася з чотирьох чоловік. її начальник — майор-картограф Стефан Інджов, старий парубок років п'ятдесяти, худий, згорблений, облисілий, з кістлявим яструбиним носом і тонкими, синюватими, ледь помітними губами. Завжди підтягнутий, поголений, у начищених до блиску чоботях, суворий, ніби вічно чимось невдоволений, він викликав у момчиловців велику шану. Щоразу, коли Інджов починав розмову з кимось із колишніх солдатів, той ставав струнко, наче перед своїм ротним командиром.

Начальник рідко сміявся, а коли осміхався, обличчя його чомусь набувало змученого вигляду, наче у хворої і дуже стомленої людини. Він не пив, але курив багато. Коли щось не ладилося в роботі, дві скляні попільнички на його столі не вміщали недопалків, попіл від сигарет падав на креслення, а в кімнаті, хоч вікно й було відчинене, повітря здавалося синюватим від диму.

Інджов був холодно чемний, стримано люб'язний, прискіпливий, коли сердився, і дуже самотній. З друзями не спілкувався, та й його, здається, ніхто не жадав бачити.

Ще один член військово-геологічної групи — старший геолог Бонн Ічеренський. Його характер теж відзначався деякими особливостями. Але до Ічеренського ми ще повернемося згодом, бо коли сталося нещастя на Ілязовому подвір'ї, його в Момчилові не було. Він поїхав на мотоциклі в Плов-див, де жила його дружина. Геолог їздив до Пловдива щосуботи після обід і повертався в понеділок опівдні. Коли запізнювався, майор хмурився, його дратували ці запізнення, погрожував покарати Ічеренського, але все те було наче грім у ясну днину.

Помічник Бонна Ічеренського — гірничий інженер Кузман Наумов Христофоров. Я і сам стриманий від природи, але стриманість Кузмана перевершувала мою чи не в тисячу разів. Він був напрочуд похмурий — тут з ним ніхто не зрівняється. Високий, сухорлявий, з передчасно посивілим волоссям, з сірими, мов охололий попіл, очима, з блудним поглядом, що наче все охоплював і водночас нічого не помічав. Таку зовнішність мав гірничий інженер — зовнішність дивака. Він ходив у модному, але не випрасуваному костюмі, в дорогому взутті, якого рідко торкалася щітка, а сорочки його, де під брудним коміром здебільшого була чужа етикетка, пахли потом і тютюном.

Я теж мовчун, хоч дехто чомусь думає інакше. Але мовчазність Кузмана особлива — непривітна, схожа, якщо ветлікареві дозволено висловитись образно, на похмурий осінній пообідній час. Вона відштовхувала, гнітила. В інженерових плечах, у жилавих руках, у міцній шиї відчувалася сила, хоч рухи його були повільні, мляві, а голос звучав глухо, наче видобувався з укритого болячками горла.

Тоді я думав, що цей чоловік пережив або переживає тяжкі любовні муки. Пригадую, кілька років тому, коли одна знайома дівчина одружувалась, мій голос раптом втратив усю свою гучність, наче в мене з'явилися гланди. Не було охоти ні голитись, ні чистити взуття. Я запам'ятав усе це, бо саме під той час дівчина, про яку йдеться, вирішила вийти заміж за приятеля мого дитинства, ходила в білому вбранні і мала трохи кирпатий, досить легковажний носик.

Четвертий у групі — капітан артилерії Матей Калудієв. Про нього я розкажу згодом, бо його теж не було в селі тієї неділі. Та якщо вже мова зайшла про капітана, не можу не відзначити один вельми сумний факт. Цей схожий на стародавнього атлета красень, ще й до того артилерист, раптом почав виявляти якийсь дивний, незрозумілий потяг до медицини. Про це мені натякнула одного разу моя колега лікар Начева, коли я випадково спитав її, чого він учащає до лабораторії.

— Цікавиться медициною,— скромно відповіла вона.

— А чому ти не звернеш його уваги на мою медицину? — сказав я.— Ящур і куряча чума досить цікаві хвороби.