По живу і мертву воду - Далекий Николай Александрович

До вузлової станції Здолбунів доїхали без пригод.

По дорозі в них кілька разів перевіряли документи, але пронесло, ніяких причіпок. У Здолбунові поїзд загнали на запасну колію. Стоянка передбачалася довга, й Тарас пішов на базарчик недалеко від станції. Він знав, що поїзди йдуть повільно й дорога буде довга, голодна, тому завчасу підготувався до неї. Ще працюючи в бауера і одержуючи в нього півмарки на місяць, він негайно обертав цю мізерну суму в більш цінну валюту купував у сільській крамничці камінці для запальничок. В Німеччині цього добра хоч греблю гати, а на Україні за такий камінчик, ледь-ледь більший від макового зернятка, селяни давали картопляник або шматок макухи, не торгуючись. Отаким нехитрим способом можна вирішити продовольче питання, якщо в тебе голова, а не качан капусти на плечах.

Хлопець повертався з картопляниками за пазухою і, тільки вигулькнувши з-за рогу вокзального будинку, побачив, що всю їх компанію ведуть пероном гітлерівські жандарми. Тарас негайно обернувся на сто вісімдесят градусів і дав драпака. І тут, пробігаючи повз базарчик, він влип у надзвичайно дурну історію — його прийняли за якогось хлопця, що вкрав у тітки кошик з яблуками. Кінчилося тим, що Тараса засудили до шести місяців ув’язнення й посадили в ровенську в’язницю. Знову з вогню та в полум’я. Але все ж в’язницю — кримінал, як її тут називали — не зрівняти з концтабором. На роботу ганяли рідко, ув’язнені були з цих країв і одержували передачі з дому. Дещо перепадало й Тарасові — дядьки любили слухати його байки. Він не досидів свого строку тому, що у в’язниці почалася чистка, і молодих арештантів, засуджених за дрібні провини, відправляли на роботу до Німеччини. Тут знову появився на світ божий відпускний білет Тараса, що зберігся в його справі. Лікарка на біржі праці глянула на запис у четвертій графі й обурилася: «Куди ви сунете цього? Позаражає всіх. У нього ж туберкульоз у відкритій формі». Тарас опинився на волі. Далі все відбувалося на Богданових очах.

Тарасова розповідь справила на сотника величезне враження, одначе в нього з самого початку виник сумнів у її правдивості. Спершу Богдан недовірливо оглядався на хлопця, говорив суворо «Брешеш!», «Не вірю!», а коли його розібрало і він почав душитися від сміху, то вже не заперечував, а тільки повторював захоплено: «От брехун так брехун, таких я ще не бачив», «А щоб ти пропав, холера, а не хлопець!»

Тараса почали дратувати й недовірливість сотника, і його придуркуватий сміх. Сміятися можна скільки влізе, але й поспівчувати б не завадило. Все-таки він розповів йому про найнещасливіший і найтяжчий рік свого життя.

— Ну, добре, — сказав він з досадою. — Ти мені не віриш, думаєш, що я байки розказую. Так? Тепер уяви, що замість тебе у вагоні був хтось інший, але все відбувалося точнісінько так само, і ось я зустрів тебе й розповідаю, що зі мною трапилося. Повіриш?

Сотник круто обернувся, розгублено, з веселим подивом глянув на хлопця, покрутив головою.

— Ні! Не повірив би! Наче сон…

— Ага! — переможно вигукнув Тарас. — У тому-то й справа. Сказав би — байка! Ти вимагав, щоб я сказав правду, я розповів правду. А ти хочеш вір, хочеш не вір.

Хвилин зо дві йшли мовчки. Раптом сотник знову зупинився, з ніяковою й лукавою усмішкою подививсь на супутника.

— Все-таки ти трошки прибрехнув, друже Карась… Признайся!

— Ані краплинки. Як на сповіді.

— Тоді скажи, як ти міг розібрати те, що написав лікар червоним чорнилом?

— А я й не розбирав, — здивувався Тарас з такого запитання.

— О-о! — Богдан радісно ткнув пальцем у груди хлопця. — Не розібрав, а написав… Молодець, що признався! А я собі думаю ну, може, по-німецьки він трохи розуміє, так лікарі ж пишуть на цій… на латині. Я знаю…

Тарас зрозумів, у чому справа, протяжно свиснув, розвів руками й щиро розсміявся.

— Ну, сотнику, ти мене здивував. Латинський алфавіт знає кожен учень п’ятого класу. З цього починається вивчення іноземних мов. Дай мені папір, олівець, і я тобі зразу будь-яке слово напишу латинськими літерами.

— Це ти правду кажеш, — неохоче погодився Богдан, — У поляків теж латинський алфавіт. — І тут же спохватився, хитренько блиснув очима. — А все-таки скажи, як ти зрозумів, яку хворобу написав лікар? Адже вони наші хвороби по-своєму називають.

— Знов за рибу гроші… — розсердився Тарас і закричав, наче перед ним був не сотник УПА, від якого багато в чому залежала його дальша доля, а тупоголовий учень. — Не розбирав я, кажу тобі! Не знаю я латини, не вивчав. І яка хвороба, не зрозумів. Я скопіював запис, ну, так би мовити, змалював його. Спершу на папері спробував, а потім уже на бланку. Зрозумів?

Богдан понуро кивнув головою.

— Ну, хвалити бога, — насмішкувато сказав Тарас. — Дійшло, нарешті, й до тебе…

Рушили. Сотник мовчав, думав про щось. Судячи з усього, він не образився й, можливо, не помітив того, що Тарас кричав на нього, як на хлопчиська. Що ж до Тараса, то він отямився й був незадоволений з себе, справедливо розсудивши, що з Богданом йому не слід розмовляти як рівний з рівним. Тарас навіть не міг зрозуміти, як це в нього вийшло. Очевидно, почуття мимовільної переваги над сміливим, але малограмотним сільським хлопцем виникло в нього поступово і непомітно й несподівано виявило себе. Ні, з сотником УПА треба поводитися обережненько.

— Ти скільки вчився в гімназії? — запитав Богдан невдоволено.

— У нас гімназій нема, середні школи вважаються, — лагідно пояснив Тарас. — Восьмий клас закінчив… — І м’яко, непомітно перейшов на шанобливе «ви». — А ви скільки?

— Я? Чотири зими в польську школу ходив, — з несподіваною злістю відповів сотник. — От і все! Думаєш, за Польщі нам, українцям, легко було вчитися? Чом би не так! Щоб мене вивчити, батькові довелося б усе поле продати, та й то б не вистачило. А нас у батька було четверо…

— Ну, звичайно, я вас розумію… — продовжував пружинити Тарас. — Умови не дозволяли.

— Це не те, що й вас! — не міг заспокоїтися Богдан. — У вас дітей до школи за вуха тягнуть. І — безкоштовно!

«Ось воно в чому справа… — промайнуло в Тарасовій голові. — Богдан надзвичайно самолюбивий. Слухаючи мою розповідь, він наче приміряв мої вчинки до себе: зміг би він усе так придумати й зробити, чи ні? Зміг би, крім одного — заповнити четверту графу, підробивши почерк лікаря. Для нього навіть сама думка про можливість такої підробки виключалася, а для якогось шмаркача — «совіта» ця операція виявилась зовсім легкою. Оце саме й «заїло» сотника. Грамота, видно, була його болючим місцем». І Тарас вирішив використати цю обставину для політико-виховної роботи.

— Так, так, — охоче погодився він. — У нас, у Радянському Союзі, навіть дурнів змушують учитися. Хочеш — не хочеш, а вчись. Нічого не вдієш. Такий закон для всіх— загальна, обов’язкова, безплатна середня освіта. — Хлопець насмішкувато чмихнув, ніби аж дивуючись з такої безглуздої системи, й підлив олії до вогню — Якби не війна, так оце мені в. Інститут довелось би вступати.

Богдан сердито, недовірливо, із заздрістю зиркнув на нього:

— В інститут? Бач, який скорий!

— Так змусили б, — простодушно заявив Тарас. — Думаєте, своєю волею… Я ж не дуже-то й брався за науку. Ледачий.

Це, здається, доконало Богдана. Помовчавши, він запитав у похмурою підозріливістю:

— Комсомолець?

— Як? — наче не зрозумів хлопець.

— У комсомолі був?

— Ні-ні… Я політики не люблю, не втручаюся.

— Оце й добре! — суворо похвалив Богдан. — Щоб у мене в сотні ніякої політики і агітації. Чуєш?

— Не сумнівайтеся, — заспокоїв його Тарас. — Тримати язик за зубами я вмію.

— А то я вас, східняків, знаю… — продовжував сотник. — Ви всі там національно несвідомі. Забули, якого ви кореня, роду. Є в мене один такий… Як нап’ється, так і починає: «Дружба народів, усі нації рівні…» Може, й ти так думаєш?

— П’яний чого не скаже…

— Еге! Що в тверезого на думці…

— Щодо цього будьте спокійні, пане сотнику, — поспішно сказав Тарас. — Я краплі в рот не беру. Як баптистський проповідник…