По живу і мертву воду - Далекий Николай Александрович

До його чуйного вуха долетіло легке пофоркування мотора, скрип гальм. Прибув комендант табору — Білява Бестія. Не проспить, сучий син, побудки. Колесник всунув ноги в розтоптані опорки й сковзнув по драбинці вниз. Йому хотілося перехопити Бахмутова до шикування на ранкову перевірку.

Місце Бахмутова в іншому кінці барака, нижнє. Колесник підійшов і побачив, що Башка розплющив очі, дивиться на нього. Жива мумія… Значить, теж прокинувся, думає… Бахмутов показав головою на двері. Здогадався, чого прийшов лейтенант.

Смердюча від хлорки вбиральня — єдине місце, де можна, не привертаючи до себе уваги, поговорити віч-на-віч.

— Надумався? — запитав Башка, переступаючи поріг.

— Готовий, — відповів Колесник.

— Напарник?

— Ахмет.

Бахмутов кивнув головою задоволено.

— Так і думав. А погодиться?

— Не сумніваюся. Кореш мій перевірений.

Башка дістав з-за пазухи кисет, дав його Колесникові.

— На ось для початку. Поділите.

Колесник обережно стиснув пальцями кисет. Тютюн? Ні, шматочки, крихти. Хліб! Рот відразу ж наповнився слиною, їдкою, щипучою. Колесник проковтнув слину й жалібно, здивовано подививсь на людину-мумію.

— Ну, чого ти… — буркнув той невдоволено й відвернувся. — Сказав же — поділите на двох.

— Не візьму! — затряс головою Колесник, намагаючись засунути кисет за пазуху Бахмутова.

— Маніришся, лейтенанте? — із злістю зашипів Башка, відштовхуючи його. — Не грай на нервах!

— Я не можу… Я ще здоровий, а ви…

— Дурень. Тут не лише моє, — висохлі груди людини-мумії поривчасто здіймалися, дивні очі її стали вологими, блискучими. — Це — внески… Гадаєш, легко буде? Ще поголодуєте…

Він перевів подих і сказав спокійніше:

— Ахмет знає тільки тебе, ти — тільки мене. Зрозуміло? А зараз давай у барак. Виходь першим.

Увечері в тій же вбиральні Колесник поділив хліб з Ахметом, який без вагань погодився на втечу. В кисеті було дванадцять шматочків, завбільшки з половину сірникової коробки. Дванадцять в’язнів старанно й точно до міліметра відрізали їх від своїх мізерних пайок, внесли свій внесок. Колесник знав, на яку жертву пішли голодні, знеможені люди для того, щоб двоє з них осоромили Біляву Бестію й вирвались із проклятого табору на волю.

Він прийняв цю неоціненну жертву товаришів, але ніколи ще табірний хліб не здавався йому таким гірким.

7. РОЗМОВИ В ДОРОЗІ

В ніч, що виявилась останньою для нещасливого гітлерівського єфрейтора, Тарас зміг ще раз переконатися в силі й безстрашності людини, з якою так несподівано зв’язала його доля і яка з гордістю назвала себе сотенним УПА Богданом. Молодий сотник ніс дівчину на спині майже півкілометра, крокуючи так швидко, що охлялий Тарас ледве встигав за ним. Він зупинився, коли позаду пролунав паровозний гудок і поїзд рушив. Опустив на землю дівчину, яка тихо стогнала, відсапався і, взявши в Тараса гвинтівку, пальнув раптом з неї в небо. Відразу ж на постріл у різних місцях відгукнулись притихлі було собаки. Богдан прислухався й сказав:

— Сидіти тихо. Озиватись на мій голос. Не бійся, Олю, я — швидко…

Повернувся він через півгодини, привів селянина з конем, приніс торбу з хлібом. Дівчину посадили на коня, і їх маленький загін з мовчазним провідником попереду рушив у дорогу. Богдан на ходу ткнув у руку Тарасові великий, відламаний від буханця, шматок хліба.

— Тримай! А то не дотягнеш. Іти далеко.

Йшли мовчки, швидко. Біля якогось хутора сотник знову відлучився ненадовго й привів нового провідника з конем, а старого відпустив додому, щось шепнувши йому на прощання. Тарас недочув слів, але тон голосу був грізний, владний.

Новий провідник — по тому, як сердито погукував він на коня, можна було здогадатися, що з великою неохотою вирушив у цю нічну прогулянку — незабаром звернув у ліс, і їм довелося кілометрів зо п’ять пробиратися мокрою болотистою стежкою, раз у раз натикаючись на гілки чагарника.

Над ранок вийшли з лісу до села чи хутора. На околиці Богдан сам повів коня, наказавши провіднику й Тарасові чекати його. Повернувся сотник без дівчини, очевидно, залишив її в якійсь хаті, у своїх знайомих.

— Вуйку, — сказав він, передаючи коня господареві. Риба вміє говорити?

— Ні-і, — з короткою запинкою відповів дядько.

— То пам’ятайте, що ви — риба.

Дядько, як виявилось, був не позбавлений почуття гумору.

— Карась, скажімо, може бути? — запитав він з нарочито підкресленою серйозністю.

— А це вже ваша справа, вуйку, якою ви рибою будете себе вважати, — з погрозою вимовив Богдан. — Мені щоб риба.

— Тоді — карась, — покірно, з такою ж нарочитою серйозністю визначив селянин. — Скажімо, щука, то хлопське звання не дозволяє…

Тарас не витримав, хихикнув. Засміявся вслід за ним і сотник.

На цьому й розійшлися з провідником. Тарас крокував за Богданом, усміхаючись, думав про глибокий зміст сумного жарту селянина. Мужик, як і карась, усе витримає, повинен витримати — невибагливий і живучий! Перепадає йому від зубатої щуки, п’явки кров з нього ссуть, а все ж не переводиться карась і в пересохлому озері. Коли інша риба; не виключаючи й щуки, дохне, він зариється в намул і чекає кращих часів. Хитрий вуйко волиняк! Бравий сотник, може, навіть і не зрозумів, як він його підчепив своїм «карасем».

Видно, Богдан добре знав ці місця, бо йшов упевнено якоюсь стежкою. Небо на сході світлішало., Почали спускатися трав’янистим схилом і відразу опинилися в тумані.

— Плавати вмієш? — запитав сотник, не обертаючись.

Чорт смикнув Тараса за язик.

— Так я ж теж карась…

— Що-о? — сердито зиркнув на нього Богдан, але тут же зрозумів і розсміявся надзвичайно добродушно. — Ось тобі й псевдо. Будеш у мене в сотні Карасем. Звідки родом? Тільки не бреши! Східняк?

Тарас знав, що йому, так чи сяк, доведеться відповідати на такі запитання й давно вирішив розповісти Богданові правду, затаївши тільки партизанську лінію своєї біографії.

— Полтавської області.

— Українець?

— А хто ж іще?

— Справжній?

— Хіба бувають несправжні?

— Бувають… — неохоче й загадково промовив Богдан.

Розмова урвалася. Вони підійшли до річки. Тут туман був густіший. Тарас ледве розрізняв постать свого супутника. Майже біля самих ніг чувся тихий плескіт і дзюрчання води.

— Тут метрів зо тридцять… Не втопишся?

— А що, жаль буде? — Тарас почав, роздягатися.

— Трохи… Допоміг усе-таки мені. Хто його зна, як би воно повернуло…

Сотник замовк, стяг з ноги чобіт і раптом сказав якось по-хлоп’ячому весело, самовдоволено.

— А спритно ми з тобою цього германа впорали! Га? В один мент! Здоровий герман був… Єфрейтор!

— Не любиш німців? — ледь насмішкувато спитав хлопець.

— Ненавиджу! — з раптовим запалом, що аж вразив Тараса, вигукнув Богдан. — За що мені їх любити? Вони мого батька й брата вбили. Ні за що! Так їм захотілося, щляк би їх трафив! Це кабани дикі. Вони нас, українців, за людей не мають.

«Ти бач, до чого додумався бандерівський сотник, які америки відкриває…» — з посмішкою відзначив про себе Тарас. Він зрозумів раптом, що Богдан взагалі досить простодушний сільський хлопець і, треба думати, не зовсім добре розбирається в тому, що відбувається навколо нього. Але гітлерівців він, очевидно, ненавидів щиро. Це було на руку Тарасові.

Зв’язали у вузли одяг, попливли. Вода здалася Тарасові теплою, та все ж пливти в тумані було страшнувато. Богдан десь поруч, невидимий, з силою загрібав вільною рукою, голосно бив по воді ногами, пирхав, стогнав, спльовував. Один раз скрикнув злякано.

— Гей, ти! Живий?

— Куди я подінуся… — ліниво відповів Тарас. Він плив легко, без сплеску, тішачись несподіваним купанням.

На тому березі туман стелився низько, по коліна. Велика, широка долина була мовби вкрита легесеньким, пухнастим снігом. На порожевілому небі м’якою хвилястою лінією вимальовувався недалекий ліс.