По живу і мертву воду - Далекий Николай Александрович

— Ну, чого ж ти стоїш? — квапила його стривожена тітка. — Ховайся!

— Та не кричіть ви, — з досадою сказав Юрко, дістаючи з-під рушника яйце, цибулину й шматок чорного хліба. — Дайте-но краще йод. У нас, здається, був.

— Йой, лихо мені з тобою, — кинулась до полиці на стіні жінка. — Німці в селі, а він…

Юрко не подавав ознак тривоги. Він обчистив яйце, обітер пальцями біленьку молоденьку цибулину й почав їсти, позираючи на вікна. Тітка з пляшечкою стояла поруч, сіпала його за рукав. Продовжуючи жувати, хлопець підняв холошу, оглянув ногу. Так і є — кісточка опухла, три рваних, запечених ранки, шкіра почервоніла.

— Боже! Де ж ти так? — сплеснула руками тітка.

Юрко взяв у неї пляшечку й, кривлячись від болю, старанно змастив ранки йодом.

— Дякую, тітусю!

Він сумно й ласкаво подививсь на маленьку жінку, яка багато років замінювала йому матір, обійняв її за плечі, хотів поцілувати в поморщену щоку, але раптом завмер, скосивши очі на вікна.

Наступної миті він був уже біля порога. Поштовх ногою — і брус порога зсунуто рівно настільки, щоб вивільнився край однієї з дощок підлоги. Ще секунда, й хлопець пірнув під підняту дошку, вклався там на ганчір’я. Тітка негайно зсунула брус на старе місце, обернула тугий дерев’яний засув, опускаючи таємний клин для закріплення порога наглухо.

Отак миттю ховався Юрко під час облави. Дошки підлоги були вузькими, не приставали одна до одної. Німці й поліцаї, розшукуючи хлопця, не раз засовували багнети в щілини. Саме на це й розраховував Юрко, готуючи свою немудру схованку. Він усе врахував, перевірив, змусивши тітку засовувати в щілини ніж. Поліцаям би й на думку не спало, що в них під ногами під вузенькою дошкою може лежати людина. А Юрко лежав там на боці, випроставши струною своє тіло, і тільки раз багнет ковзнув по кінчику його носа…

Цього разу тривога була даремною. Машини проїхали повз хату не зупиняючись і незабаром звернули на Бялопілля.

Дві бандерівські сотні після закінчення кривавої акції залишили Бялопілля, супроводжуючи великий обоз і череду корів. Вони везли з собою багату здобич — вози було навантажено мішками з зерном, діжками з борошном і крупами, скринями з награбованим добром. Якийсь одчайдух ризикнув прихопити й величезного племінного бика, прив’язавши його за просилене в губу залізне кільце ззаду до воза. На останньому возі везли тіло вбитого бандерівця й двох тяжко поранених — декілька молодих поляків устигли взятися за зброю і вчинити опір.

Тяжко навантажений обоз рухався повільно, й коли колона заглибилася в ліс, стало зовсім видно. Петро Карабаш наказав зупинитися й вишикувати всіх людей на галявині.

Сотні вишикувались у дві шеренги, одна проти одної на відстані десяти-дванадцяти кроків. Убитого поклали на землю, накрили килимом, і в головах у нього завмерли два вояки з гвинтівками.

— Струнко! — гукнув високий сотник Ворон і чітко відкозиряв представникові центрального проводу. — Друже Ясний, сотні вишикувано, вони чекають вашого слова.

Петро Карабаш кивнув головою. В супроводі сотників він пройшовся перед строєм, уважно оглядаючи бійців, озброєних німецькими гвинтівками й карабінами. Мало не в кожного з них на голові красувалася сукняна шапка-мазепинка з саморобним алюмінієвим чи мідним значком у вигляді тризубця. Карабаш затримував погляд на цих значках, і вони тішили його душу.

Вояки-бандерівці дивились на представника центрального проводу з веселою цікавістю, чекали, що він скаже. Їх обличчя, змарнілі й потемнілі за ніч, брудні, в патьоках поту, змішаного з пилом, усе ще зберігали сліди збудження, азарту, несамовитості, що охопили їх під час нічної кривавої розправи. Карабаш бачив в очах цих молодих хлопців шалену відвагу, кров і заграву пожеж. Він милувався ними.

Обійшовши стрій, він зупинився неподалік від почесної варти біля тіла вбитого, наказав дати команду: «Вільно!»— й почав говорити.

Петро Карабаш був майстром пристрасних, запальних промов. Кожне слово, жест, інтонація були розраховані, як у доброго актора, але від актора його відрізняло те, що сам він вірив своїм словам і запалювався ними.

— Друзі! Воїни славного війська українського! Сьогодні ви з честю виконали наказ, билися з ляхами мужньо, стійко, не знаючи пощади. Вас не зупиняли ні підступна куля ворога, ні його стогони, ні благання. Я радий за вас. Радію не тільки я… Сьогодні встали з могил наші славні предки, козацькі лицарі, всі ті, кого поляки садовили на палі, спалювали на вогнищах, з кого вони, прокляті, здирали шкіру, живцем закопували в землю. Встали, щоб подивитися, як їх нащадки мстяться ляхам за їх святу кров, муку, приниження. Незламний дух нашого народу піднявся з вікових козацьких могил, він витав над нами, цей дух, коли… коли…

В перші секунди представник центрального проводу не зрозумів, що робиться. Він почув рев і побачив, що лівий фланг однієї з сотень, що стояла тилом до обозу, здригнувся, змішався, й славні нащадки козацьких лицарів, здивовано, злякано озираючись назад, посилаючи комусь прокляття, кинулися врозтіч, спотикаючись об тих, що впали, кидаючи зброю. Друга сотня тут же подалась назад і всією масою кинулася вбік, наче рятуючись від падаючого дерева.

— Стій! Куди?! Холера… — загукав сотник Ворон, зриваючи з себе автомат.

Тут Карабаш побачив чорного з великими білими плямами на спині бика. Нахиливши голову, виставивши вперед роги, бик із закривавленою, роздертою губою мчав просто на нього.

— Друже Ясний! — Інший сотник, на прізвисько Муха, схопив Петра за руку, шарпнув убік. Могутній бик з ревінням промчав мимо, вдарив одного вояку з почесної варти біля тіла вбитого й, ламаючи чагарник, зник у густій ліщині.

Гримнули запізнілі постріли.

— Не стріляти, к… ваша мама! — заревів сотник Муха. — Бугая не могли прив’язати як слід роззяви…

Вояки, підбираючи шапки й зброю, обтрушуючись, бурмочучи лайки, квапливо ставали на свої попередні місця. Вигляд у них був збентежений, присоромлений, проте багатьох уже розбирав сміх.

— Оце дух, холера йому в бік… — голосно, начеб цілком серйозно, промовив якийсь жартівник, скрушно хитаючи головою.

— З рогами, — підхопив інший.

— Еге, нагнав нам духу повні штани… — погодився третій, і слова його покрив регіт.

Навіть сотник Муха, що грізно дививсь на своїх підлеглих, не витримав і, як хлопчина, приснув сміхом.

Петро Карабаш болісно скривився й відвернувся. Як у більшості одержимих, фанатично настроєних людей, почуття гумору в нього було притуплене. До того ж він розумів, що йому не можна буде продовжувати промову в тому піднесено-романтичному тоні, в якому він її почав, — певне, на одну тільки згадку про козацькі могили, дух нації та інші, святі для Карабаша, поняття ці тупі сільські хлопці згадають бика й, замість того, щоб слухати промову, душитимуться від стримуваного сміху. Все пішло намарне. Треба було відразу, по-діловому переходити до заключного, досить неприємного пункту наміченої програми. Справа в тому, що йому донесли, начебто два бійці на прізвисько Сич і Камінь приховали якісь цінні речі, і їх треба було для прикладу іншим суворо покарати. Карабаш збирався влаштувати короткий суд над мародерами й тут же перед строєм розстріляти їх. Він мав право виносити смертний вирок тим, хто провинився, й хотів скористатися цим правом, щоб довести собі й іншим, що грабунок, яким вони завершили різанину поляків, був чесною, майже святою справою. Кривава акція, здійснена за його наказом, масове знищення захоплених зненацька майже беззбройних людей, у більшості своїх дітей, жінок, старих, — усе це не могло не потривожити сумління Петра Карабаша, під якими б замками він не тримав його, і в глибині душі він здригався від думки про вчинене. Суворе покарання двох мародерів, двох «своїх» допомогло б йому зберегти душевну рівновагу, виправдати себе перед самим собою — все, що вчинив він, зроблено не для особистої вигоди, не через злобу й схильність до жорстокості, а в ім’я чистої, як сльоза, ідеї національної справедливості.