По живу і мертву воду - Далекий Николай Александрович

— Звичайно, — начеб нічого не сталося, відповіла вчителька, розгортаючи принесений томик Толстого. — Всі, кого я назвала…

Юрко побачив Київ, Дніпро… Наталія Миколаївна їздила з екскурсією. Вона, як здалося Юркові, була байдужа до нього і, зустрівшись з його очима, відводила свій погляд. Можливо, хотіла довести собі й іншим, що в неї немає і не може бути любимчиків, підкреслити, що всі учні для неї однакові. І тільки на зворотному шляху, коли вже під’їжджали до Братина, Наталія Миколаївна, проходячи вагоном, зупинилася біля Юрка, жартівливо поскубла його за чуба й сказала з ледь помітним відтінком самовдоволення: «Ну, от ми і вдома…» Це прозвучало так: «Ну от, усе вийшло якнайкраще. Я не дала тебе скривдити».

Того ж дня він уперше побачив чоловіка Наталії Миколаївни. Широкоплечий льотчик з такими же відкритим, як у Наталії Миколаївни, обличчям квапливо йшов пероном, намагаючись стримати щасливу, радісну усмішку. Юрко чомусь збентежився, насупився, опустив очі, побачивши, як схвильований зустріччю льотчик обіймає і цілує його вчительку. Він так і не зрозумів, що це були ревнощі, неусвідомлені ревнощі, які вперше завітали до його хлоп’ячого серця.

Лише три роки минуло відтоді, а здається, все це було давно-давно, бозна-коли. Десь заростає травою могила широкоплечого льотчика. Наталія Миколаївна змарніла — не впізнати, зблякла, стала схожою на монашку. На вулиці її не побачиш, сидить від ранку до ночі в своїй жебрацькій, голодній хаті, строчить на машинці.

Юрко розумів, що він особисто нічого поганого не зробив своїй, учительці, і вже, звичайно, не з його вини зруйнувалося її щастя і їй доводиться так бідувати. І все ж у нього щеміло серце, коли сірі очі Наталії Миколаївни з затаєною в них ледь помітною глузливо-добродушною усмішкою зустрічалися з його очима; начеб він дурив себе й був чимось винен перед нею. Юрко вважав, що це почуття неусвідомленої вини виникало в нього тому, що він нічим не міг допомогти Наталії Миколаївні. Якось він потайки від тітки набрав торбинку квасолі й поніс у хату до вчительки, проте Наталія Миколаївна навідріз відмовилася прийняти цей подарунок. Вона похитала головою й сказала м’яко і в той же час докірливо: «Не роби, Юрко, цього, якщо не хочеш завдати мені прикрості. Я ж знаю, що й у вас не густо. А ми поки що не голодуємо». Здається, вона хотіла запитати його про щось. Очевидно, вона чула, що Степан пішов у ліс до бандерівців. Але не спитала, а тільки сумно й ніжно оглянула свого вирослого й зміцнілого улюбленця, наче хотіла погладити його кучері й сказати: «Ось ти й виріс, Юро…» Але сказала вона інше: «Юро, я завжди рада бачити тебе. Але приходити до мене можна тільки в справі. За нашою хатою наглядають».

… До цієї темної, вбогої хати привів Юрко Стефу з братиком на руках після того, як Василь Гнатишин відмовився дати їй притулок.

Їм відчинили відразу, наче знали, що вони з’являться, й чекали їх приходу. Очевидно, Наталія Миколаївна не спала, сиділа край вікна… Вона навіть не спитала за дверима: «Хто тут?», а коли Юрко в сінцях почав пояснювати їй, що трапилося, швидко перебила його.

— Добре, Юро, вони залишаться в нас. Не турбуйся. Я нагодую й сховаю. Але ти сам розумієш…

Він знав, якій небезпеці піддавав цих двох беззахисних жінок, життя яких завжди було під загрозою. Знав і те, що Наталія Миколаївна боїться не за себе.

— Тільки до наступної ночі. Слово честі! Присягаю…

— Ні, Юро, ти мене неправильно зрозумів, — палким шепотом заперечила вчителька, — Будь ласка, не гарячкуй і не роби дурниць. Я зовсім не встановлюю терміну. Ти забереш їх, коли знайдеш надійне місце.

До цього часу вони будуть у нас. І йди швидше, прошу тебе… Ми тут усе самі влаштуємо.

— Дякую, Наталіє Миколаївно…

Розчулений Юрко знайшов руку вчительки, припав до неї устами.

— Що ти! — обурилася жінка, вириваючи руку, — Не треба, Юро. Я тобі вдячна. Я рада, що ти лишився людиною, я пишаюся тобою. Ти навіть не уявляєш… — У її голосі почулися сльози. — Йди! Тебе можуть побачити.

Через півгодини Юрко появився біля своєї хати. Він устиг побувати на кладовищі, де серед старих, зарослих бур’яном могил заховав рушницю.

Тітка, впустивши його, почала бідкатися, докоряти.

— І цей ночами пропадає. Вечерю йому приготувала, очей не склепила за ніч. Ну де тебе чорти носять, коли кругом таке твориться? Я вас без батька й матері виходила, виростила, а тепер вам тітка не потрібна, вам тільки самостійна ваша на думці. Повбивають вас німці або ляхи, а я з ким віку доживатиму, хто мені очі закриє, на могилі хрест поставить? У-у, Карабаші, кляте сім’я циганське, бездомне. Та ти з’їж чого-небудь, бахур, кому я наготувала? От і все, слова тітці рідній не скаже. Покарав мене господь, своїх дітей не дав, нагородив племінниками, щоб я Цілий вік мучилася.

Юрко не огризався. Не роздягаючись, він упав на постелену йому на вузькому дерев’яному диванчику тверду постіль і лежав, обернувши лице до темної стіни. Лише тепер відчув, як ниє й сіпає те місце на нозі біля кісточки, яке він подряпав колючим дротом. Видно, подряпина була глибока, й нога спухла. Треба б ранку змастити йодом, перев’язати навіть, від такої дурниці буває зараження крові. Обійдеться… Заживе, як на собаці. Аби йому тільки цієї біди…

Мучила спрага. Небагато треба — встати, зробити три кроки, там у кутку на лавці відро й кухоль. Та Юрко не хотів навіть поворухнутись, лежав наче мертвий. Після всього пережитого за цю ніч він відчував таку нудьгу, такий занепад духовних сил, що раптом зневірився в собі, і всі його плани й надії здалися йому повним безглуздям. Адже він узяв на себе непосильний тягар. Є межа людським можливостям. Коли горить ліс, хіба можна врятувати в ньому оточені вогнем дві ялинки? Ні, згориш разом з ними сам. Хто він такий? Засліплений коханням сімнадцятирічний хлопець. Життя, кохання… Що він, нікчемний шмаркач, розуміє, в цьому? Адже це, може, й не кохання, а лише химера, дитяча розвага. Чим причарувала, заворожила його Стефа? Хіба мало гарних українських дівчат? На нього всі дивляться… Є такі красуні. Хоча б та ж Оля Мудряк… Вулицею йде, як королева, очі палкі, ласкаві. Одна дочка в багатій хаті… А він зв’язався з рудою полькою, в якої все багатство — маленький братик на руках… Юрко не щадив себе, намагався знайти все нові й нові докази своєї нерозсудливості, викликав спокуси з іншого, можливого для нього життя, в якому місце Стефи зайняла б інша. Картини цього щасливого життя серед селянського достатку: гори перин і подушок, вишиваних рушників, теплого, пічного запаху їжі змінювали в його уяві одна одну. На серці щеміло, туга стискала горло. Юрко ненавидів себе за ці думки, за те, що знесилів, занепав духом і готовий зректися свого кохання. Він відчував також — щось нашіптувало йому про це, — що коли він в ім’я власного порятунку покине Стефу, залишить її без допомоги, то він уже не буде тією людиною, якою був досі, а стане чимось нікчемним, підлим, мерзенним, позбавленим назавжди поваги до себе.

Хлопець лежав нерухомо. У вухах шуміло, темрява тісніше обгортала його, розчиняла в собі. Й ось усе зникло, крім сухого горла й ноги, в яку хтось забивав слабкими ударами тонкий іржавий цвях. У пітьмі спалахнуло обличчя Наталії Миколаївни, тієї давньої, радісної й щасливої. Вона сказала весело: «Я пишаюся тобою». Але виявилось, що це була не Наталія Миколаївна, а Стефа, що шепотіла молитву в його узголів’ї. Він хотів промовити лише одне слово. «Води!», але не зміг поворухнути затверділими, наче сухе вапно, губами.

Він спав годин зо три. Прокинувся від зляканого голосу тітки:

— Юрку, Юрку, німці в селі!

Хлопець відразу скочив на ноги, очманіло озирнувся, прислухався і, мружачись від яскравих сонячних променів, що били у вікна хати, повільно пішов у куток до відра з водою.

— Три машини, повно солдат, поліцаїв. Одна машина до старостиної хати поїхала.

Юрко, нахилившись, жадібно пив воду з відра. Обітер губи, кинув оком на накриту полотняним рушником миску на столі.