По живу і мертву воду - Далекий Николай Александрович

— Німцям! — рішуче заявила Гелена.

— Ви переконалися, що радянські партизани проти такої ворожнечі й роблять усе можливе, щоб не розпалювати, а погасити її?

— Так!

— А пані знає, чим займається та людина, на зв’язок з якою її післали?

Гелена, видно, весь час чекала підступу, відчувала, що слова радянської дівчини тіснять її, заганяють у кут. На її розпухлих губах з’явилася уїдлива посмішка.

— Пані з часом буде чудовим слідчим…

— Мені подобається, коли ви всміхаєтесь, — серйозно сказала Оксана, — Це подає мені надію, що ми з вами незабаром станемо друзями.

— Ні, не станемо… — з невеселою посмішкою похитала головою жінка.

— Чому? А якщо я скажу, що постараюся допомогти вам виконати завдання?

— Хо-хо! — глузливо вигукнула Гелена. — Я помилилася, пані вже зараз може замінити будь-якого слідчого!

— Ви знову мені не вірите, — спокійно продовжувала Оксана. — Тоді повірте логіці. Я — радянська людина. Радянські люди проти національної ворожнечі й не хочуть, щоб тутешні українці й поляки вбивали один одного. Ми щиро бажаємо, щоб вони об’єдналися й били свого спільного ворога — гітлерівців. Пані може заперечити мені?

— Ні, — після короткого роздуму відповіла Гелена й тут же з сумнівом похитала головою. — Моя кохана, дорога пані, що ви можете зробити? Хто оживить загиблих? Хто підійме з попелу те, що знищив вогонь? Це стара непримиренна ворожнеча…

— Гелено, значить, по-вашому, ми повинні сидіти згорнувши руки? Ви міркуєте, як людина, яка прийшла на пожежу й замість того, щоб лити, воду на вогонь, засунула руку в кишені й каже: «Навіщо гасити, однаково згорить!» Я таких людей вважаю негідниками.

Розгнівана Оксана дістала сигарети, мовчки простягла пачку Гелені. Обидва запалили.

— Пані казала, що коли вона виконає завдання, то врятує життя багатьох поляків. Так?

— Так мені сказали…

— Значить, якщо вас не обманули ті, хто посилав сюди, то радянським людям немає рації перешкоджати вам у виконанні завдання. Це не суперечить нашим інтересам, а навіть навпаки. Пані згідна?

Гелена мовчала. Курила, дивлячись на землю.

— Так от. Ми згідні допомогти вам виконати завдання. Ті, хто посилав вас, переведуть на ваш рахунок у банку обіцяну суму, яка піде на виховання вашої дитини, а ви з своєю рацією вирушите туди, куди захочете.

Гелена з шумом випустила затримане в легенях повітря, насмішкувато й сумно всміхнулася.

— Люба пані, це було б чудом, а я в чудеса не вірю.

— Отже, ви недостатньо релігійна., — стримано всміхнулася Оксана.

Жінка зрозуміла шпильку, заперечила.

— То інші чудеса. Я слухаю вас… Вам, пані, лишається сказати, що мене відпустять під чотири вітри, й коли я знайду сховану в лісі рацію, мене знову схоплять. Тоді зі мною розмовлятиме не пані, а хтось інший, менш ввічливий і ласкавий… Тоді хай пані скаже, як буде… Може, мене відпустять, не стежитимуть за мною?.. — тим же глузливим тоном додала жінка.

— Пані Гелено, я вам не сказала жодного слова неправди й не скажу. Я не хочу обманювати вас навіть у малому. Ви залишитесь у загоні.

Такого відвертого признання Гелена не чекала. Вона рвучко схопила руку дівчини й палко потисла її.

— Я вдячна пані за правду. Ви чесна, благородна людина. Але чому ви кажете, що мені дозволять виконати завдання?

Настав вирішальний момент їх бесіди. Дивлячись у вічі Гелені, Оксана твердо, виділяючи кожне слово, промовила:

— Тому що замість вас у Рівне до радника Хауссера піду я…

Для Гелени ці слова були наче грім з ясного неба. Вона скочила на ноги й застигла з відкритим ротом. Яким чином дівчина довідалася про Хауссера? Уміє читати чужі думки?

— Я піду до цього, радника, на сумлінні якого тисячі вбитих, замучених людей, у тому числі й поляків, — продовжувала Оксана. — Піду, навіть якщо пані Гелена відмовиться мені допомогти. Я покажу йому марку…

— Мати божа… — ледве ворушачи губами, промовила зблідла Гелена. — Звідки вам це відомо?

Оксана ласкаво поклала їй на плече руку.

— Заспокойтеся, пані Гелено. Сядьмо. Нам треба ще багато про що поговорити. Я повинна розповісти пані, хто такий радник Хауссер.

… Вони з’явилися в землянці командира загону години за дві. Оксана тримала збентежену, схвильовану Гелену під руку, наче свою старшу подругу.

Пошукайло при одному погляді на дівчину зрозумів, що вона здобула перемогу.

— Домовилися? — запитав він здивовано.

— Так, Гелена погодилася допомогти нам. Але я прийму її допомогу. лише тоді, коли прийде відповідь на мій запит.

Вона сіла до столу й написала текст шифровки.

Вночі радист загону передав шифровку й одержав відповідь Горяєва: «Дякую Гелені. Підтверджую гарантію повної свободи, допомоги після виконання завдання. Успіху! Сивий».

9. ВТІКАТИ МАЛИ ДВОЄ

Кожного вечора Колесник одержував від Бахмутова кисет з хлібом, що ставав усе більшим і важчим. Кількість шматочків збільшувалася з дня на день, дійшла до двадцяти. Уже двадцять в’язнів вносили свою дорогоцінну частку в справу втечі. Кожен шматочок був німим підтвердженням чиєїсь жертви, за кожним шматочком стояла людина, що не втратила волі до боротьби й надії. Як зумів об’єднати цих людей Башка, які козирі мав він у руках, лишалося невідомим. Він нічого не говорив Колеснику про тих, хто підтримував його ідею. Можливо, навіть багато хто не знав, про його роль у цій справі, а все йшло по ланцюжку людей, які свято довіряли один одному.

П’ятого дня Колесник не витримав: він не міг їсти хліба, не будучи твердо впевненим, що зможе виправдати надію товаришів, йому потрібно було впевнитися, що шанс на втечу реальний. І він сказав про це Бахмутову.

Башка відкрив тільки краєчок своєї таємниці.

— Промах виключається. Ви одержите одяг, карту, харчі на дорогу.

— Звідки візьмете? — засумнівався вражений Колесник.

— Хай це тебе не турбує. Ваша справа — втікати.

— Коли?

— Не гарячкуй. Гадаю, днів за чотири-п’ять. Ще не все готове. Та й підгодувати вас треба.

Наступного після цієї розмови дня сталася подія, яка, здавалося б, ще раз підтвердила і безнадійність, і безглуздість усіх спроб вирватися з табору Квітчани на волю.

Військовополонені працювали на каменоломнях за чотири кілометри від табору. На невеликій ділянці, дорога проходила повз ліс. Ліс цей був наче диявольська мана; Самий його вигляд бентежив, п’янив, вселяв у душу спокусу, зводив з розуму. І, звичайно ж, той, хто першим вискочив з колони, побіг до зеленого міражу, не був людиною з нормальною психікою. Однак, захоплені шаленим прикладом, за ним кинулися ще декілька полонених. Це був необміркований порив, уривок до волі, масове божевілля. Лише небагатьом удалося сховатися в лісі; решту було зрізано автоматними чергами конвою.

Увечері в таборі неподалік від воріт (це місце називалося «дошкою пошани») було виставлено тіла вбитих.

Цього разу Білява Бестія промовив лише одну фразу:

— Ви не встигнете заснути, як решта ваших колег— живі чи мертві — повернуться до вас.

Перекладачі, як луна, повторили його слова по-російськи.

Комендант у супроводі п’ятьох солдатів з вівчарками на повідках пішов, а дві тисячі полонених у смугастій арештантській робі лишилися на аппельплаці.

Так стояли вони, освітлені променями прожекторів, до ранку.

Ранком ворота розчинилися й пропустили оточених конвоєм людей, що несли два трупи. Стриманий гомін, подібний на шелест листя під раптовим легким вітром, пролетів по рядах військовополонених — одного не вистачає, одного не зловили… Тут же було названо кличку, прізвище щасливчика — Орел, Орлов, льотчик. Але Білява Бестія мав у запасі ще два дні, сорок вісім годин… Він установив крайній термін — три доби з моменту втечі.

Увечері стало відомо, що Орел усе ще на волі, й радісне збудження охопило кожного в’язня: втік Орел, полетів…

— Впіймають, — спокійно сказав Бахмутов, вручаючи набитий кисет Колеснику. — 3 Білявою Бестією не так треба…