Мiй прадiдусь i я, або ж Великий хлопчак i малий хлопчак (на украинском языке) - Джеймс Крюс

Тодi я переклав "Альбом з iсторiї Нiмеччини" на стару гасову пiчку, подав верхню дошку прадiдусевi, собi взяв другу, вiдiйшов у iнший куток горища й сiв там на санчата. Того дня нам вiршувалося дуже добре. Хоча вiршування тривало й довгенько, але в ньому не було мертвої точки, й нiхто не мусив нiкого вирятовувати. Цього разу я пропустив прадiдуся читати першим, i вiн з бiчної дошки лiжка вичитав менi такi вiршi:

Замок Десьтак

Старенький замочок Десьтак -

Мiж Римом i Берлiном.

Його не видно аж нiяк:

Кругом густi ялини.

На вежi -- флюгер, що сяга

Десь так пiд самi хмари.

Зi стайнi коней вибiга

Десь так чотири пари.

За замком давнiй шлях iде

Десь так за сотню гонiв.

Десь так надвечiр чи й удень

Бiжать по ньому конi.

Той замочок такий старий -

Десь так вже рокiв двiстi.

I рокiв десь так раз на три

Приходять звiдти вiстi.

Там брама десь так раз на рiк

Розчиниться зненацька,

Й старий виходить чоловiк -

Барон фон Дестакацький.

Вiн володiє замком тим

Десь так iз тридцять рокiв,

Успадкувати разом з ним

I вежу, й двiр широкий.

Багато золота й срiбла

В пiдвалах замку, тiльки

Не знає й пан мiшкам числа:

Десь так десяткiв кiлька.

Всього в тiм замковi людей

Десь так iз кiльканадцять,

Нiхто не бачить їх нiде

Й не хоче з ними знаться.

Я їхав попiд замком тим

Десь так у квiтнi -- травнi.

Веде там iз Берлiна в Рим

Дорога дуже давня.

Побачить важко замок сам:

Кругом густi ялини.

Та знайте: вiн лежить десь там,

Мiж Римом i Берлiном.

-- Кумедiя! -- сказав я, -- хоч я все знаю тiльки приблизно, але про цей замок дiстав дуже добре уявлення.

-- Я теж! Це мене й самого дивує! Власне, я хотiв довести цим вiршем, що й у вiршуваннi треба бути точним. А тепер виявив, що iнколи буває добре лишитись у славному "приблизно". Це так, як iз метеликами. Нехай вони пурхають i мерехтять. А як спiймаєш, мерехтючий пилок iз їхнiх крилець прилипне до пальцiв, їхнiй блиск пропадає, i вони вже не можуть лiтати.

-- По-моєму, прадiдусю, в моєму вiршi те саме!

-- Ану прочитай його!

Я обережно встав, щоб не стукнутись головою об крокву, i прочитав:

Королiвство Нiде

Держава з назвою Нiде

Лежить на днi морськiм.

Король Якийсьто править там,

Є пес Нiхто при нiм.

I королева Ажнiяк

Живе також на днi.

Вона не знає слова "так"

I завжди каже: "Нi".

Живе там поряд iз Нiким

I камергер Нiчий,

Вiн любить пити раз у раз

Повiтряний напiй.

Нiзащо куховарку звуть -

Сказали так менi.

Вона все посуд начища

Та варить цiлi днi.

Зiтхання в горщики кладе

Та погребальний дзвiн.

Цю страву любить пес Нiхто -

Все виїдає вiн.

А ще там кицька є -- Нiщо,

На весь палац нявчить.

Нiзащо їсти їй не дасть -

Кого ж за це провчить?

Нiкого вилають як стiй,

Та ще й наб'ють кийком,

А от Нiзащо i Нiчий

Посидять пiд замком.

А взагалi вiдомо всiм,

Що той король -- добряк,

Отож i любить короля

В тiм королiвствi всяк.

Я сам недавно проїздив

Повз те чудне Нiде.

Там шлях з Нiзвiдки проляга,

В Нiкуди вiн веде.

Нiхто при брамi не стояв,

Нiщо не бiгло там,

Не показався у вiкнi

Король Якийсьто сам.

А все ж держава та Нiде

Лежить на днi морськiм.

Король Якийсьто править там,

Є пес Нiхто при нiм.

-- Хлопчак, -- сказав прадiдусь, -- це в тебе дуже гарно вийшло. Тепер i я знаю, коли поет має впускати у свої вiршi оте миле "десь так".

-- Коли ж, прадiдусю?

-- Коли змальовуєш те найлетючiше, що є на свiтi: запахи, звуки, здогади, вiдбиття, полиск на поверхнi речей.

-- Гав, гав, гав! -- прогавкало за дверима.

-- От бач! -- засмiявся прадiдусь. -- Уракс каже, що правда. Впусти його! Коли я скiнчу вiрша, то завжди буваю дуже приязний i до людей, i до тварин.

-- Я теж! -- вигукнув я.

Тодi впустив Уракса, що знову принiс нам записку в зубах. Цього разу нас запрошували на каву. Але прадiдусь сказав, що вже час вертатись на гору, до горiшньої бабусi. Вона, мабуть, уже починає непокоїтися, що нас так довго нема. Отож ми спочатку спустилися до Пташиної кiмнати, щоб вибачитися перед долiшньою бабусею та попрощатись, а потiм пiднялися стома вiсiмдесятьма трьома сходинками на гору, щоб пояснити горiшнiй бабусi, де ми пропадали так довго. Проходячи дорогою повз наш дiм, ми побачили у вiкнi Аннекен та Йоганнекен, а мiж ними на пiдвiконнi -- круглу вазу для пуншу з чотирма золотими рибками.

-- Дiвчатка, дiвчатка! -- гукнув їм прадiдусь. -- Не треба так часто стромляти руки у воду! Бiднi рибки лякаються!

Аннекен гукнула:

-- Та ми ж iз ними граємось!

А Йоганнекен:

-- Вони вже знають нас!

Але прадiдусь не прийняв цих виправдань.

-- А вам було б приємно, якби два велетнi штовхали вас туди й сюди? Отож! Так i золотим рибкам не дуже приємно!

Аннекен хутенько вийняла пальцi з води, а Йоганнекен накришила туди хлiба. Прадiдусь похвалив її, i ми пiшли далi. Та коли я озирнувся, Аннекен уже знов умочала пальчик у воду. Я посварився на неї. Але вона тiльки показала язика. Отак часом поводяться мої сестрицi!

Горiшня бабуся на Трафальгарськiй вулицi, здавалось, i не помiтила, що нас цiлих пiвдня не було вдома. Вона сидiла з олiвцем у руцi перед горами паперiв, щось писала й рахувала, а нам тiльки сердито сказала:

-- Кава на кухнi. Я не маю часу для вас! Коли заведеш моторного катера, всi тебе так i норовлять обшахрати та обморочити. Нiколи не купуйте собi моторних катерiв!

-- Та менi вже й запiзно його купувати! -- сказав прадiдусь.

-- А менi зарано, бабусю! -- докинув я.

-- Не перебивайте! Йдiть на кухню! Хельга дасть вам кави!

Ми потюпали на кухню, де Президентова Хельга пригощала команду катера. На столi стояв розкiшний торт iз масляним кремом. Мабуть, Хельга сама спекла його. Бо щоразу, як приходив моторний катер, вона не знала, як i розпещувати наших морякiв.

-- Слухай, Хельго, ти вже знаєш пригоду з золотими рибками? -спитав прадiдусь.

-- Аякже, дiду! Коли ми поберемося з Гаррi, мене напевне прозиватимуть Хельга Золота Рибка. Це ж куди краще, нiж Президентова Хельга!

-- I куди бiльш їй пасує! -- запевнив дядько Гаррi. -- Ну хiба вона не схожа на золоту рибку?

-- Авжеж! -- вигукнули ми з прадiдусем в один голос.

Хельга труснула рудувато-золотавими кучерями й мовила:

-- Сiдайте вже, лестуни! Це ж ви тiльки задля торта кажете!

Я приклав руку до серця й запевнив:

-- Слово честi, Хельго, ми сказали цiлком щиро!

Всi у кухнi засмiялись, а ведмедяка дядько Яспер прогув:

-- Малий Хлопчак уже пiдглядiв у Великого його манери.

-- Краще пiдглядiти манери, нiж не мати їх зовсiм! -- вiдказав горiшнiй дiдусь i докiрливо глянув на дядька Яспера, що двiчi вкусив -- i проглинув цiлий шматок торта. На щастя, дядько Яспер не мiг вiдповiсти йому, бо мав повного рота.

Горiшнiй дiдусь, чи не найвищий i найплечистiший чоловiк на всьому островi, який весь час, у будень i в недiлю, в хатi й надворi ходив у товстiй зеленiй куртцi, був страх добродушний. Тiльки з дядьком Яспером, що вже здоганяв його зростом i статурою, вiн часом сварився. Наприклад, якось Яспер у Гамбурзi на люднiй вулицi з'їв прямо з рук три маринованi оселедцi. А iншого разу звернувся до миршавенького, але знаменитого капiтана: "Гей, курдуплику!" Такi речi гнiвили горiшнього дiдуся страшенно, i пiсля таких пригод вiн цiлими днями не говорив iз дядьком Яспером.

Але того дня, на щастя, сварки не сталось. Крiм того, моряки скоро пiшли доводити до ладу шлюпку з моторного катера.

Прадiдусь пiшов до рибальської комори докiнчувати корковi поплавцi для Крiшона Кульги, а менi довелось за наказом горiшньої бабусi розносити папери крамарям, для яких наш катер привiз товари. Розносячи тi папери, я оббiгав уздовж i впоперек увесь острiв. Але я робив це залюбки, бо майже кожен крамар давав менi монетку, а котрий i двi.

Коли я ввечерi в лiжку перелiчив свої грошi, вийшла марка й вiсiмдесят пфенiгiв. Дядько Гаррi, що того дня лiг спати рано, ще подарував менi двадцять пфенiгiв, щоб було рiвно двi марки. I я заснув з приємним почуттям, що я -- багата людина.

ДЕНЬ ШОСТИЙ,

у який моряки переробили нашi вiршi на шлюпку

для катера, i їх навiть сумлiння не мучило.

Цього дня показано, як виникають прiзвиська.

Розказано про перекладання та про неохайнiсть

декотрих морякiв.

Повiдомлено, що прадiдусевi наступного дня

буде вiсiмдесят п'ять рокiв.

Наступного дня ми з прадiдусем мали рибальську комору цiлком для себе, бо нашi моряки мусили спуститись до гаванi -- наглядати за розвантаженням катера. Горiшня бабуся ще й досi, стогнучи та нарiкаючи, сидiла над рахунками. Обидва примiщення рибальської комори мали жахливий вигляд. Посеред вершiвнi стояли вiдра зi смолою, а на пiдлозi кругом були чорнi плями. Крiм того, нога раз у раз наступала на обрiзки корку, стружки та ганчiр'я.

Нагорi, в токарнi, було трохи охайнiше. Там валялися лише кiлька дощок та iнструменти.

Ми поставили дошки до стiни поруч шафи, повiшали молотки, рашпилi, пилки та обценьки на мiсце, на дошку для iнструментiв, i нi словом не згадали про неохайних мореплавцiв. Ми знали, що моряки в тiснотi своїх кают мусять пильно дотримуватись порядку, а тому на суходолi трохи попускають свої вiжки.