Мiй прадiдусь i я, або ж Великий хлопчак i малий хлопчак (на украинском языке) - Джеймс Крюс

А то писав один поет

В столи, в стола, в столицi,

Якi у нашому краю

В троянд рожевi лиця.

Такий вiн захват виливав

У слi, у сла, у словi!

Готова ж пiсенька була -

Про буряки столовi.

Тодi всмiхнувся наш чаклун

Корi, Кора, Корiлло,

Чорнильницю вiн переплив,

Сьорбнув ковток чорнила.

Декрет почав один король

Складi, складу, складати:

"Того, хто з мене кепкував,

Укинути за грати!"

А потiм сам же прочитав

Декрi, декра, декрета:

"Того, хто з мене кепкував,

Я маю за поета!"

Тодi всмiхнувся наш чаклун

Корi, Кора, Корiлло,

Чорнильницю вiн переплив,

Сьорбнув ковток чорнила.

Як ти не вiриш, що таке

Бува, бувi, буває,

То спробуй сам; i, може, це

Тебе переконає.

-- Ну, Хлопчачок, ти втямив, хто такий чаклун Корiлло?

-- Чортик iз чорнильницi!

-- Так, звичайно, вiн! Але, власне, це й щось iнше, а саме: добрий дух нашого розумiння й помiркованостi.

-- Тобто як, прадiдусю?

-- А подумай сам: ось наш чоловiк iз Тiльзiта. Вiн розсердився на свого сина. I хоче написати йому гнiвного листа. Але, взявши перо в руку, раптом збагнув, що син, власне, не зробив нiчого страшного, вiн просто дуже молодий, а взагалi славний хлопець. Враз виринає Корiлло, дух розумiння та помiркованостi, i замiсть гнiвного листа виходить приязний iз легеньким дружнiм докором.

Або вiзьми поета. Вiн хотiв написати чудесного вiрша про трояндовi личка та лiлейнi коси. Але, вiршуючи, помiтив, що багато краще знає бокатi, поживнi буряки...

На жаль, прадiдусь не змiг говорити далi, бо дверi до комори несподiвано рипнули i ввiйшов Крiшон Кульга. Вiн спитав, чи готовi його поплавцi, й розповiв, що в морi вже видно наш моторний катер i ввечерi вiн прибуде до гаванi.

То була велика новина. Я зразу побiг без шапки й шарфа до горiшньої бабусi, сповiстити її. I застав її на тому, як вона ставила пiд вiршем про мишку п'ятiрку. Але я вдав, нiби нiчого не помiтив, i горiшня бабуся сказала:

-- Я виправила тiльки одне слово, написане з помилкою. Що там сталось? Чого ти так захекався?

-- Катера вже видно, бабусю!

-- Ой лишенько! Знову треба буде грiшми трусити! Вже прибули? Ти сам їх бачив?

-- Нi, я чув вiд Крiшона Кульги! Катер прибуде ввечерi!

-- Ой лишенько! Раз у раз несподiванки! Повiднось менi зараз оцi дурнi дошки в комору! Тепер не до жартикiв! I зразу бiжи принеси вiд пекаря Люрса тридцять гарячих булочок! А тодi йди до Ганса-Брикетника, скажи йому, що катер везе для нього вугiлля! Та купи менi три пачки прального порошку! А прадiдовi скажи, хай швидше йде сюди! Та...

Що бабуся хотiла сказати ще, не знаю. Коли прибував наш катер, вона метушилась, як горобець у бурю. Тому я чимшвидше вибiг, принiс тридцять гарячих булочок, а тодi гайнув на берег, щоб устигнути до причалу, поки прибуде катер.

Катер, що крiм мотора мав iще й вiтрила, з попутним вiтром уже о п'ятiй годинi пополуднi ввiйшов у гавань. Коли вiн iз приглушеним мотором запливав у промiжок мiж двома причалами, я, стоячи на кiнцi захiдного причалу, широко розкинув руки й закричав:

-- З прибуттям вас! Гарячi булочки чекають!

Мої дядьки Гаррi та Яспер, що стояли на палубi, засмiялись. Горiшнiй дiдусь, що в товстiй зеленiй куртцi стояв за стерном, тiльки кивнув головою. Дядько Гаррi тримав у руках якусь чотирикутну скляну посудину. Тiльки як катер пiдплив зовсiм близько, я розгледiв, що то маленький акварiум, у якому плавали чотири золотi рибки.

-- Це для твоїх сестричок! -- гукнув Гаррi. Але, на жаль, у ту ж мить ступив крок уперед, не дивлячись пiд ноги, перечепився через линву, похитнувся i впустив акварiума. Вiн гупнув на палубу, забряжчало скло. Акварiум розлетiвся на тисячу скалок, i на слизьких планках палуби застрибали чотири золотi рибки.

-- Рятуйте! -- закричав я на всю горлянку. -- Лови рибок, Гаррi! А то попадають у море!

Дядько Гаррi почав хапати руками рибок, урiзався об скляну скалку, крикнув: "Ой!" -- але досить швидко половив усiх рибок i поклав у кишеню. Коли катер пiдплив до самого причалу, вiн перестрибнув iз поруччя на причальний трап, видерся до мене нагору, гукнув: "Бiжiмо!" -- i помчав на своїх лелечих ногах до шинку "Джерело", що стояв недалеко вiд причалу. Я схвильовано хекав услiд за ним. У шинку Гаррi гукнув:

-- Пуншеву вазу! Швидше! Швидше! Налийте води! Ну, живо, живо, хлопцi! У мене в кишенi чотири золотi рибки!

Пiт Джерело, шинкар, зрозумiв, чого хоче дядько Гаррi. За хвильку вiн винiс велику кулясту скляну вазу, в якiй звичайно робив пунш, але тепер наповнив її дощовою водою. Поставив вазу на стiл, i дядько Гаррi видобув по однiй iз кишенi всiх чотирьох рибок i повкидав їх -- плюсь, плюсь, плюсь, плюсь -- у вазу. Слава богу -- рибки були ще живiсiнькi! Вони спершу заметались у водi туди й сюди, та хутко заспокоїлись i почали плавати колами та хапати хлiбнi крихти, що їх кришив у воду Пiт Джерело.

-- Урятували! -- зiтхнув дядько Гаррi й замовив мiцного грогу для себе та лимонаду для мене, а тодi розказав людям, що зацiкавлено позводилися з-за столикiв, про свою пригоду з акварiумом.

Усi засмiялись.

Те нове прiзвисько -- "Гаррi Золота Рибка" -- надзвичайно сподобалося всiм. Ще того ж вечора i прiзвисько, i всю пригоду з рибками вже знали в багатьох оселях нашого острова. Коли я з горiшнiм дiдусем та обома дядьками прийшов на Трафальгарську вулицю в горiшньому селищi, сусiди вже почули про все, i горiшня бабуся, що зустрiла нас на дверях, почала нарiкати:

-- Ой лишенько, я вже чула вiд Поя Сливки, що сталося! Ти поранився, Гаррi? Як можна бути таким необережним?

Але враз вона побачила пуншеву вазу iз золотими рибками, що її нiс дядько Яспер, i вигукнула:

-- Таж акварiум цiлий! Що тi люди плещуть?!

-- Люба моя Маргарето, -- зауважив прадiдусь, що саме з'явився в сiнях за її спиною, -- це ж не акварiум, а пуншева ваза! Мабуть, у Пiта Джерела позичили хлопцi.

Горiшнiй дiдусь i обидва дядьки кивнули головами i повз бабусю, що не переставала нарiкати, ввiйшли в будинок.

Вечеря того дня була така ситна, що нею могли б наїстися сiмдесят семеро голодних домовикiв. Дядько Яспер з'їв яєчню з шiстьох яєць iз салом, а горiшнiй дiдусь висьорбав повну миску молочної юшки. Ми з прадiдусем їли всього потрошку, бо коли катер прибував iз материка, на столi бувало багато всяких лагомин. А насамкiнець ми з'їли всi тридцять гарячих булочок, i обидва дядьки пили чорний китайський чай iз великих глибоких блюдець, що їх пiдносили до рота обома руками. Потiм вони розповiли про гамбурзький ярмарок i повиймали з матроських торб плюшевих ведмедикiв та надувних гумових звiряток, що їх виграли в тирi та киданням кiльця. Я одержав гумового слона, прадiдусь -ведмедика завбiльшки з половину мене, а горiшня бабуся -- рожевий вовняний шарф, що звисав їй iз шиї аж до п'ят.

-- Ой лишенько, скiльки ж на це знову грошей пiшло! -- сказала вона. Та дядько Гаррi вiдповiв:

-- Якi там грошi, мамо, це все вигране!

Прадiдусь тiльки єхидно кахикнув: вiн знав, скiльки грошей мусить програти моряк, щоб виграти пiвторби таких витребеньок. Але вiн розважливо змовчав, аби не хвилювати горiшньої бабусi. Бо вона й так уже сидiла схилена над рахунками, хитала головою й раз у раз ойкала: "Ой лишенько!"

Привезли й новий "Моряцький щорiчник". Його я зразу захопив у свої руки, щоб узяти з собою в лiжко, й раненько подався з ним нагору до спальнi, в якiй мав тепер спати вдвох Iз дядьком Гаррi. Я сподiвався, що вiн скоро прийде й розкаже менi про якiсь пригоди в морi. Але, на жаль, вiн Iще пiшов провiдати свою дiвчину, Президентову Хельгу, а коли прийшов пiзно вночi додому, я вже давно спав.

ДЕНЬ П'ЯТИЙ,

у який я радо познайомлю вас

iз Президентовою Хельгою.

В цей день показано лихi наслiдки

недоладно початих оповiдок.

I те, як треба лестити жiнкам.

Докладно змальовано пре-чу-дову комiрчину на горищi

i з подивом з'ясовано, що мiй долiшнiй дiд також вiршує.

А закiнчується день приємним почуттям,

що я -- багата людина.

Наступний день знову був вiтряний, навiть дуже вiтряний. Тому вугiлля нашого катера можна було вивантажувати лише на третiй день, i моя горiшня бабуся та дядьки Яспер i Гаррi використали вiльний день, щоб полагодити маленьку шлюпку з катера, бо вона почала протiкати. На жаль, для цього їм доводилось цiлi години товктись у рибальськiй коморi, а це зовсiм не подобалось менi й прадiдусевi. Бо хiба можна розказувати оповiдки й складати вiршi, коли тобi заважають стук молоткiв, диркання пилки та шурхiт рашпилiв.

-- А знаєш що? --- сказав прадiдусь. -- Ходiм у долiшнє селище, будемо розказувати оповiдки на горищi в твоєї долiшньої бабусi. Там спокiйнiше!

-- Але ж долiшня бабуся не любить вiршування!

-- А нащо казати їй, що ми хочемо вiршувати? Ходiмо!

Ми обмотали шиї шарфами, надiли свої синi шапки й потупали проти вiтру вниз, у долiшнє селище. Про всяк випадок ми взяли з собою два теслярськi олiвцi. Долiшня бабуся, як завжди, сидiла в Пташинiй кiмнатi над кросенцями й дуже здивувалася раннiм гостям.

-- Чому завдячую таку честь, панове? -- спитала вона.