Мiй прадiдусь i я, або ж Великий хлопчак i малий хлопчак (на украинском языке) - Джеймс Крюс

-- Ми втекли вiд вiтру, Анно, -- сказав прадiдусь. -- Сьогоднi дме, як скажений. Що це за прегарний взiрець ти гаптуєш?

-- Квiти, Хлопчак! -- вiдповiла вона.

(Мого прадiдуся теж, як i мене, прозивають Хлопчаком. Тiльки вiн Великий Хлопчак, а я -- Малий Хлопчак, або Хлопчачок.)

-- I ти сама їх придумала, Анно?

-- Аякже! Я вишиваю тiльки за власними взiрцями.

-- Так це ж пре-чу-дово, Анно! Ти справжня художниця!

-- Ет, є про що говорити, -- вiдказала долiшня бабуся задоволено. -- Зробити вам лимонної шипучки?

Я, звичайно, хотiв уже сказати "так", але прадiдусь усмiхнувся, нишком моргнув менi й заявив, що ми тiльки-но пили за снiданком какао.

Потiм вiн знову заговорив про пре-чу-довi гаптованi квiти.

-- Коли ти сидиш отак у своїй Пташинiй кiмнатi й вишиваєш, -сказав вiн, -- я щоразу згадую Геную, Анно! Там я бачив у однiй п'єсi славнозвiсну артистку, i в тiй п'єсi також була кiмната з опудалами пташок. Достоту як оце в тебе!

-- Ну, ти ж i лестун, Хлопчак! -- сказала долiшня бабуся.

Прадiдусь приклав руку до серця й мовив:

-- Анно, я присягаюся, що не жартую. У тебе що не глянь, усе люксове. Правда ж, Хлопчачок?

-- Атож, -- пiдтвердив я, -- у вас усе люксове, бабусю. А якi гарнi книжки! От наприклад, "Альбом з iсторiї Нiмеччини".

-- А що це за альбом? -- удавано зацiкавився прадiдусь.

-- Вiн зроблений зi справжнiх сигаретних рекламок, -- пояснила долiшня бабуся. -- Якоб сам їх понаклеював.

-- Та невже, Анно! Я мушу подивитись!

-- Тодi збiгай принеси, -- сказала менi долiшня бабуся.

-- Та нащо, Анно! -- вигукнув прадiдусь. -- Такi старовиннi речi треба розглядати на горищi. Саме це в твоєму домi здається менi пре-чу-довим! У Пташинiй кiмнатi гаптують квiти, а на горищi розглядають старовиннi речi. Оце я називаю "люкс"! Ходiмо, Хлопчак, веди мене нагору!

Долiшня бабуся бiльше не посмiла перечити, а тiльки з найприязнiшим обличчям назвала нас "шибениками" й вiдпустила.

Перед дверима до горища простягся й спав сенбернар Уракс. Дуже дивно, але вiн не почув, як ми ввiйшли. Та це, мабуть, тому, що тут, нагорi, дуже гучно свистiв вiтер, стукотiли вiконницi й деренчала черешня. Уракс довго позiхав та потягався, поки нарештi пропустив нас у дверi. А потiм почав стрибати на нас, лизати нам обличчя й руки i взагалi нiзащо не хотiв вiдчепитись. Тодi ми взяли його з собою на горище, наказали "ляж" i самi сiли пiд круглим вiконцем на старому матрацi. "Альбом з iсторiї Нiмеччини" ми поклали на дошки з розiбраного лiжка.

-- Все вийшло якнайкраще, прадiдусю! -- сказав я.

-- Так, Хлопчак, коли хочеш чогось домогтись вiд жiнки, треба їй лестити. Але я скажу щиро: в твоєї долiшньої бабусi справдi є смак. Оця комiрчина на горищi схожа на цiлий роман. Чого лишень тут не висить, не стоїть i не лежить! Навiть мармурова голова англiйської королеви Вiкторiї!

-- Влiтку вона завжди стоїть серед квiтiв! її взяли з англiйського судна, викинутого на берег. Портрет турецького султана, що висить у вiтальнi, теж звiдти.

-- Добре, що ти згадав про султана, Хлопчак, менi це нагадало про ту оповiдку, що я хотiв розказати тобi сьогоднi.

Прадiдусь уже випнув нижню губу й примружив очi, аж раптом Уракс, сенбернар, що лежав у нього бiля нiг, занепокоївся й повiльно звiвся на всi чотири.

-- Тихо, Ураксе! Ляж! -- наказав я. -- В прадiдуся з'явилась думка!

Але це не справило на собаку нiякого враження. Уракс щосили завиляв хвостом, уривчасто гавкнув i почав дряпати лапою дверi. В ту ж мить ми почули на сходах голоси.

-- Це долiшня бабуся! -- гукнув я, швиденько вхопив "Альбом iз iсторiї Нiмеччини", що лежав на дошках розiбраного лiжка, i поклав собi на колiна.

В ту хвилину ввiйшла долiшня бабуся зi срiбною тацею в руках, на якiй стояли двi склянки з шипучкою й тарiлка з накраяним медовим кексом.

Прадiдусь, крекчучи, пiдвiвся й сказав:

-- Який чарiвний другий снiданок, Анно! Постав тацю на санчата! Дозволь тебе запросити сiсти на оцю пре-чу-дову матроську скриню й хвилинку побути в нашому товариствi. Встань, Хлопчак, так годиться, коли до салону входять дами!

Я слухняно пiдхопився.

-- Нi, нi! -- гукнула долiшня бабуся. -- Сидiть, сидiть! У мене є робота в кухнi. Якоб принiс трiски. Цiлих пiввiдра. Може, й ви з нами їстимете? Я трохи зварю, а трохи засмажу. Решту можна замаринувати!

Долiшня бабуся обережно поставила тацю на санчата, а прадiдусь уклонився й сказав:

-- Щиро дякую, шляхетна панi, ми приймаємо ваше запрошення на обiд!

-- Ох ти ж i жартун! -- захихотiла долiшня бабуся, поправляючи мереживний комiрець. Потiм зробила реверанс i вийшла; Уракс, який, певно ж, не цiкавився оповiдками, вийшов за нею.

-- А що скаже горiшня бабуся, як ми не прийдемо їсти? -- нагадав я прадiдусевi.

-- В неї доволi клопоту з моряками! Вона й не помiтить, що нас нема. А тепер їж i пий, бо у мене в головi нова оповiдка! Напрочуд цiкава, щоб ти знав!

Ми попоїли кексу, випили шипучки й поговорили ще про те, як слiд писати добру оповiдку.

-- В оповiдцi найважливiше -- початок! -- сказав прадiдусь. -- I це має довести тобi моя нова оповiдка. Ти вже наївся?

-- Та ще скибочку з'їв би!

-- Господи! Це ж страхiття, а не апетит! Їж скiльки хочеш! Але оповiдку я почну, тiльки як наїсися. Я не люблю розповiдати тому, хто жує!

Я хутенько запхав у рот весь кекс i проковтнув по змозi швидше. Прадiдусь нажахано вiдвернувся й нiчого не сказав. Аж коли я сказав йому, що вже ситий, вiн знову обернувся i застогнав:

-- Я завжди гадав, що людина вiдрiзняється вiд вовка добрими манерами. Але на твоєму прикладi бачу, що помилився.

-- Я ж так запихався тiльки тому, що хотiв швидше почути оповiдку! Ви ж так гарно розповiдаєте!

-- Ох, Хлопчак, ти вже й лестити вiд мене навчився! Який поганий приклад я тобi подаю! Але сiдай уже. Бо оповiдка рветься менi з язика.

Я сiв на матрац, а прадiдусь -- на матроську скриню, i вiн почав:

ОПОВIДКА ПРО ТРЬОХ ОПОВIДАЧIВ

Колись давно в мiстi Iскiбi жило троє оповiдачiв, що сяк-так заробляли на прожиток своїм хистом. Щодня виходили вони на базар, щоб там знайти слухачiв i, може, заробити кiлька пiастрiв. Але в той час торгiвля зi Стамбулом завмерла (бо на шляху купцiв пiдстерiгала ватага розбiйникiв), отож товари подорожчали, а грошей стало обмаль, i троє оповiдачiв не знали вже, як їм прохарчувати свої родини.

I тодi вони вирiшили, що надалi тiльки один з них лишиться оповiдачем, а двоє стануть лазниками або водоносами. I домовились, потиснувши руки, що оповiдачем лишиться той, котрий за наступнi три днi збере собi бiльше слухачiв, а розповiдатимуть тiльки оповiдки про злодiїв.

Наступного дня перший оповiдач, якого звали Ахмед Довгобородий, пiшов на базар спробувати щастя. Вiн був утомлений i насуплений, бо цiлу нiч думав, як же почати свою оповiдку, щоб зразу принадити багато слухачiв. Аж над ранок, коли вже спiвали пiвнi, вiн придумав початок для своєї оповiдки -- дуже вдалий, як йому здавалось. Iншi два оповiдачi -- Iбрагiм Гарбузова Голова та Юсуф Багдадець -- уже були на базарi, коли Ахмед Довгобородий розпочав свою оповiдку.

"Люди добрi! -- закричав Ахмед на всю горлянку, -- гляньте на мене, я iскiбський злодiй-мастак! Я сьогоднi вночi вкрав одному чоловiковi волосся з голови так, що вiн того й не помiтив, а зараз я вам розкажу, як я примудрився це зробити!"

Люди на базарi, смiючись, обступили його, бо оповiдка про те, як украли в чоловiка волосся з голови, мала бути дуже смiшною. Але, на лихо, в Iскiбi саме ходила пошесть, вiд якої випадало волосся, i не один чоловiк за нiч позбувся чуприни. Всi тi безволосi, -- а їх на базарi було двадцятеро чи тридцятеро, -- повiрили, нiби Ахмед Довгобородий справдi вкрав їхнє волосся. Вони зняли жахливий галас, поскидали з голови тюрбани та фески й загорлали: "Гляньте, що вiн з нами зробив, цей паскудний злодюга, цей проклятий харцизяка! I ще смiє вихвалятися своїми паскудствами! Ловiть його, хапайте! Хай поплатиться!"

Двадцятеро чи тридцятеро безволосих накинулись на Ахмеда, а за ними й ще багато людей -- тi з обурення, а тi просто з любовi до бiйок.

Побачив Ахмед Довгобородий, що непереливки, та й закричав: "Стiйте! Стiйте! Я ж тiльки хотiв розказати оповiдку! Я тiльки прикинувся, нiби я злодiй!"

"Побий його Аллах, вiн ще починає брехати! -- заревiли безволосi. -- Але, присягаємось бородою пророка, це йому не поможе!"

Вони вхопили переляканого оповiдача й добряче налупцювали. Iбрагiм Гарбузова Голова i Юсуф Багдадець, iншi оповiдачi, спробували визволити товариша й пояснити безволосим їхню помилку. Але тим уже не було впину. Ахмеда Довгобородого змолотили на гамуз, а потiм потягли до перукаря, i той поголив йому голову. Ото смiху було в мiстi, коли потiм балакали, що бiдний Ахмед нiякий не злодiй, що вiн тiльки хотiв принадити слухачiв! Вiдтодi в Iскiбi є прислiв'я: "Коли ти вкрав волосся, то стережися лисих!"

Та Ахмед Довгобородий пiсля пригоди на базарi став схожий на обскубаного пугача.

Другого ранку спробував свого щастя в розповiданнi Iбрагiм Гарбузова Голова. У мiстi вже розiйшлася чутка, що три iскiбськi оповiдачi побились об заклад, i цього разу на базарi зiбралося чимало цiкавих та насмiшникiв. Iбрагiм Гарбузова Голова уночi вирiшив звернутися до слухачiв iз чемними словами, перше нiж починати оповiдку, бо вiн на прикладi Ахмеда Довгобородого побачив, як важливо здобути прихильнiсть публiки. Тому вiн почав так: