100 ключових подій української історії - Д. Журавльов

Облога табору на Солониці увінчалася жахливим побоїщем, не планованим жодною стороною конфлікту. Було вбито кілька тисяч козаків (Й. Бєльський), покозачених та членів їхніх родин, згодом страчено у Варшаві полонених ватажків. Втрати коронного війська під час облоги, вочевидь, були не надто значними. Перший раунд козацьких воєн закінчився переконливою перемогою Речі Посполитої. До того ж іще на початку травня сейм у Варшаві видав історичну постанову «проти козаків і свавільних людей»: згадані вище категорії осіб підлягали знищенню, а майно їхніх лідерів – конфіскації. У козаків відбирались Трахтемирів і Бориспіль, а всіх козаків оголошували зрадниками і ворогами батьківщини. Це була перша, але далеко не остання спроба знищити козацтво законодавчим чином, підкріплена вогнем і мечем. Зрештою, в недалекій перспективі вона не принесла нічого доброго і самій Речі Посполитій та її громадянам, як свавільним, так і законослухняним…

«Наливайкова війна» та її останній акорд – трагедія козацтва на Солониці – набула великого розголосу в усій Речі Посполитій. І якщо для її мешканців межі XVI–XVII ст. бути «наливайком» означало бути зрадником своїх обов’язків і держави в особі короля і Речі Посполитої, бунтівником, відступником, відщепенцем, то для більш пізніх часів ситуація діаметрально змінилася. Завдяки козацьким літописам, історичному роману І. Ле «Наливайко», однойменній поемі поета-декабриста К. Рилєєва, зрештою, шкільному курсу історії сьогодні більшість любителів вітчизняної історії частіше вбачають у неоднозначних козацьких вождях тих років радше борців за свободу і щастя свого народу.

Брестська церковна унія

19 жовтня 1596 р., місто Берестя (нині центр Брестської області, Білорусь).

Папа римський Климент VIII (1536–1605; папа з 1592 р., з роду Альдобрандіні, пишно відсвяткував 1600-й «ювілейний» рік, благословив каву, за його понтифікату було спалено Джордано Бруно); король Речі Посполитої Сигізмунд III (1566–1632; швед із династії Ваза, у 1592–1597 рр. формально король Швеції, згодом вів безуспішні війни за повернення шведської корони, з 1587 р. король Речі Посполитої, виграв війни з Московією в 1605–1618 рр., які попри зовнішні успіхи, фанатизм і непослідовність політики короля підірвали могутність Речі Посполитої); одним із головних католицьких прибічників унії був полум’яний полеміст, єзуїт Пьотр Скарга (1536–1612; теолог, письменник, придворний проповідник короля Сигізмунда, виступав за посилення королівської влади і союз усіх християн Речі Посполитої).

Найпомітніші представники Київської митрополії, котрі уклали унію: митрополит Михайло Рогоза (після 1540–1599; з 1589 р. митрополит, виступав за унію з поміркованих позицій); Кирило Терлецький (?–1607; у 1575–1585 рр. єпископ турово-пінський, з 1586 р. єпископ луцький, один із головних ініціаторів унії); Іпатій Потій (1541–1613; у 1593–1613 рр. єпископ володимирсько-берестейський, з 1599 р. уніатський митрополит київський, палкий прихильник унії).

Проти унії виступили: князь Василь-Костянтин Острозький; львівський єпископ Гедеон Балабан (1530–1607; конфліктував з місцевим братством, спочатку прихильник, з 1895 р. супротивник унії); Кирило Лукаріс (1572–1638; грек, викладав в Острозі, з 1602 до 1638 р. багато разів був патріархом олександрійським і константинопольським, убитий за наказом султана Мурада IV); Никифор Кантакузін (1540-ті – 1599; викладач Острозької академії, екзарх патріарха константинопольського Єремії та патріарха олександрійського Мелетія, активний політик і церковний діяч, супротивник унії, по суті головував на Брестському православному соборі, звинувачений великим коронним гетьманом Я. Замойським у шпигунстві на користь Османської імперії та підбиванні русинів до бунту, з’явився в березні 1597 р. на сейм, де не був засуджений, проте помер в ув’язненні близько 1599 р., канонізований Білоруською православною церквою).

Церковний розкол (схизма) 1054 р. ніколи не припиняв турбувати справжніх християн з обох боків. Проте ні близькість віровчення, ні спільні політичні інтереси не змогли підштовхнути Церкви Сходу і Заходу до реального об’єднання. Найближче до цього католики і православні підійшли 1439 р. на соборі у Флоренції, проте рішення собору не було визнане більшістю православних Сходу. Так само безуспішними були спроби локальних уній, зокрема галицько-волинського князя Данила з Римом 1253 р. Не дивно, що за доби Контрреформації, посилення позицій католицизму і кризи в українському православ’ї частина українського духівництва замислилася про силу, котра б змогла дисциплінувати пастирів і вірян (котрі, особливо братства, активно втручалися в церковні справи, спираючись на підтримку східних патріархів, як було у випадку Львівського братства в тривалому конфлікті з єпископом Гедеоном Балабаном). Вищий православний клір мріяв також про підвищення статусу православ’я в Речі Посполитій, рівні права з католицькими священнослужителями тощо. Парадокс Брестської унії полягав у тому, що на початку об’єднавчого процесу майже всі видатні українські церковні та світські діячі (такі як князь В.-К. Острозький, який у листах до П. Скарги виявляв прагнення до єднання церков) виступали за необхідність поєднання з Римом, і лише потім позиція частини різко змінилася.

1590 р. ініціативна група з 5 православних єпископів почала таємні переговори з королем Сигізмундом ІІІ, висловивши бажання приєднатися до католицької церкви. 1595 р. єпископи луцький Кирило Терлецький і володимирський Іпатій Потій після видання королем універсалу, в якому він сповіщав про перехід православних єпископів до унії, вирушили до Риму, подавши папі 33 статті унії, скомпоновані на підставі умов Флорентійської унії (визнання православними католицьких догматів і влади папи за умови збереження усіх елементів православного культу, мови богослужіння і навіть невизнання григоріанського календаря як занадто дражливого для православних питання). 23 грудня 1595 р. у Римі папа підписав унію (на честь чого було видано апостольську конституцію Magnus Dominus і вибито спеціальну медаль), проте урочисто проголосити її мали в наступному році на церковному соборі в руських землях.

Унія була закріплена папськими буллами від 7 і 23 лютого 1596 р. Того ж року в Україні та Білорусі почалася підготовка до церковного собору, позначена нечуваним загостренням полеміки між прихильниками і ворогами унії. До табору останіх несподівано перейшов Гедеон Балабан, а головне – князь В.-К. Острозький, ображений самоуправством єпископів, які взялися за справу унії без його керівної ролі. Керований принципом «раз без нас, то такої унії нам не треба», Острозький під впливом своїх грецьких радників Никифора Кантакузіна та Кирила Лукаріса став збирати супротивників унії, Потій і Терлецький мобілізували своїх (Рогоза попри статус митрополита надто великої активності не виявив). Проти унії виступила значна частина нижчого і середнього духівництва, розкол відбувся і серед ченців усіх головних монастирів, більшість міщанства і козаків також не підтримали унію. Нарешті в атмосфері взаємних звинувачень, шпигуноманії і бійок 16 жовтня в Бресті почався довгоочікуваний собор, який одразу набув форми двох соборів: формально легітимного в кафедральному соборі міста (тут була присутня майже вся православна ієрархія, крім двох єпископів, представники державної влади, католицькі ієрархи та ін.) і «альтернативного» (у будинку князя Острозького), де головував палкий ворог унії Никифор, який обіцяв православним підтримку і благословення східних патріархів, якщо вони не підуть на поступки ворогові, і князь Острозький. 19 жовтня «уніатський» собор остаточно прийняв рішення про унію з Римом, отримавши анафему від своїх православних колег, котрі підтвердили канонічність зв’язку Києва з Константинополем. Обидві сторони конфлікту звернулися до короля, проте Сигізмунд III беззастережно став на бік унії, затвердивши своїм універсалом її обов’язковість для всіх православних підданих Речі Посполитої.

Замість братерського єднання двох гілок християнства в ході локальної унії Україна і Білорусь отримали третю гілку – уніатську (греко-католицьку) церкву, а також колосальну кількість конфліктів, взаємних образ, майнових та ідейних суперечок, загострених особистих рахунків тощо. Православна церква по суті оголошувалася в Речі Посполитій поза законом, що сприяло її зближенню з іще одним впливовим «пасинком» держави – козацтвом, а також з орієнтацією частини духівництва на Московську державу. Греко-католики ж не були зрівняні в правах з католицькими ієрархами, і історія цієї церкви була сповнена протистояння як з православними, так і з польськими римо-католиками, в останньому випадку йшлося про збереження етнічної, а згодом і національної окремішності греко-католиків України і Білорусі (цю функцію греко-католицька церква в Україні з успіхом виконала і виконує дотепер). За часів Російської імперії та СРСР греко-католицька церква з її міцними зв’язками з Ватиканом часто розглядалася як ворожий «агент впливу» і піддавалася репресіям, кілька разів «саморозпускалася», переходила на катакомбне існування.