100 ключових подій української історії - Д. Журавльов

Через царських посланців Вишневецький передав Івану Грозному лист, де йшлося про його бажання служити цареві. Швидше за все, Вишневецький «застрахувався» на випадок чергового погіршення відносин із Сигізмундом-Августом. Як виявилося, він зробив це недаремно. Адже наприкінці літа 1557 р. хан Девлет-Гірей знову з’явився під стінами фортеці князя Дмитра на Хортиці. Гірше того – цього разу султан надав йому допомогу у вигляді турецької флотилії та допоміжного волоського війська. Але й така потужна сила не змогла взяти замок Вишневецького приступом. Князь розпачливо відбивався, поки був провіант і боєприпаси. Потім козаки Вишневецького почали залишати свого командувача, тікаючи Дніпром на човнах. Сам Вишневецький, не бажаючи здаватися на сумнівну ласку переможця, вислизнув із фортеці з рештками гарнізону і почав готувати до оборони Черкаси. Але турки і татари, зруйнувавши замок на Хортиці, повернулися на пониззя Дніпра, і князь отримав бажаний перепочинок. Можливо, Дмитро Вишневецький не найкращими словами згадував короля, що покинув свого васала напризволяще. Справа тут була не стільки в особистих стосунках Ягеллона і Корибутовича, скільки в геополітиці – Польсько-Литовська держава готувалася до можливого збройного протистояння з Московським царством через володіння Лівонського ордену, і Сигізмунду-Августу був конче потрібен не просто спокій на південному кордоні, а навіть союз із Кримом. Вишневецький же виявився такою собі «кісткою в горлі» як для короля, так і для хана з султаном. Тому князь Дмитро цілком міг розглядати події пізнього літа 1557 р. як спробу його «підставити». Інша річ, що особливих «комплексів» з приводу зміни сюзерена він не відчував, як і личить справжньому козакові-кондотьєру, «джентльмену фортуни».

У вересні 1557 р. князь Дмитро залишив Черкаси і поїхав до Москви – супротивника Криму та Польсько-Литовської держави і фактично єдиного потенційного союзника князя. Цар щедро обдарував Вишневецького «великим жалуванням»: дав йому Бельовське князівство (територія сучасної Тульської області Російської федерації), 10 тис. карбованців тощо. Проте насправді це був лише початок тернистого політичного і бойового шляху козака Байди.

Хортицький замок навряд чи можна вважати справжньою першою Запорозькою Січчю, зважаючи на його короткий термін і непрості обставини існування. Радянські дослідники, намагаючись змалювати діяльність «феодала» Вишневецького переважно чорними фарбами, наполягали на абсурдній тезі, що замок на Малій Хортиці взагалі був створений для того, аби перешкоджати втечам козаків за пороги, а отже, виконував майже ті самі функції, що й фортеця Кодак у 30-х рр. XVII ст. Проте загалом важко заперечити, що укріплення Вишневецького могло стати таким собі «магнітом» для дрібних козацьких загонів – тут можна було поторгувати, поділитися інформацією, у випадку потреби посиливши гарнізон замку, який складався із надвірних козаків князя. Схоже, що саме в цей період Дмитро Вишневецький став таким собі неофіційним «гетьманом» запорозького козацтва. А мученицька й героїчна смерть князя в Стамбулі 1563 р. взагалі увічнила його ім’я перш за все серед його колишніх бойових побратимів – дніпровських козаків.

Ненависний для турків (котрі знали його як «кондотьєра Думитрашку»), уславлений козацькими літописами як «запорозький гетьман» і малопопулярний за радянських часів Дмитро Вишневецький здобув заслужений реванш у сучасній Україні – саме в дещо гіпертрофованій іпостасі «засновника Запорозької Січі». Саме як козацький гетьман і засновник Січі він зображений на ювілейних монетах і марках, на пам’ятному знаку, встановленому на честь заснування Хортицького замку на острові Хортиця. На честь князя названі вулиці в Черкасах, Тернополі, Коломиї та Бучі, його ім’ям мав називатися корабель ВМФ України, розібраний на метал 1995 р. У 2000-х рр. було проведено розкопки замку на Хортиці. Проте справді безсмертним пам’ятником князю-козаку стала автентична українська народна «Пісня про Байду».

Люблінська унія

1 липня 1569 р., кафедральний собор міста Люблін (центр воєводства, Південна Польща). Затверджена королем 3 липня.

Король Польщі і великий князь Литви Сигізмунд II Август (1520–1572; останній Ягеллон на польському і литовському престолах, уклав Віленську унію з Ліфляндією 1561 р., розпочав війну з Московською державою, уклав перший реєстр українських козаків, покровитель мистецтв і прихильник релігійної толерантності); польські діячі Станіслав Чарнковський (1526–1602; великий коронний референдар, маршалок польського сейму 1569 р., дипломат); Філіп Паднєвський (1510–1572; підканцлер коронний у 1559–1562 рр., єпископ краківський у 1562–1572 рр., секретар великий коронний з 1557 р., видатний польський політик, церковний діяч, меценат, редактор акта про Люблінську унію).

Литовські магнати Ян Гієронім Ходкевич (1537–1579; у 1566–1578 рр. гетьман Ліфляндії, воював проти Московії та Швеції, кальвініст, згодом католик); Миколай Кішка (1524–1587; підчаший великий литовський, староста бельський, з 1569 р. воєвода підляський, прихильник польсько-литовського зближення); Домінік Пац (бл. 1525–1579; 1569 р. вітебський каштелян, у 1571–1579 рр. смоленський каштелян); князь Микола Радзивілл Рудий (1512–1584; у 1566–1579 рр. воєвода віленський, у 1553–1566 та 1577–1584 рр. великий гетьман литовський, у 1566–1579 рр. великий канцлер литовський, супротивник унії, кальвініст); його син, вже уславлений молодий воїн Криштоф Микола Радзивілл Перун (1547–1603; крайчий литовський у 1567–1569 рр., підчаший литовський у 1569–1579 рр., польний гетьман литовський у 1572–1589 рр., каштелян трокський у 1579–1584 рр., підканцлер литовський у 1579–1585 рр., воєвода віленський з 1584 р., великий гетьман литовський з 1589 р.); Остафій Волович (бл. 1520–1587; з православного роду, видатний литовський діяч, дипломат, у 1579–1587 рр. великий канцлер литовський, прихильник протестантизму і супротивник унії з Польщею).

Руські князі Василь-Костянтин Острозький (1526–1608; найбагатший і найвпливовіший руський магнат, з 1550 р. маршалок земський волинський, з 1559 р. воєвода київський, покровитель православ’я і української культури, спочатку прихильник, а згодом супротивник Брестської церковної унії); Роман Сангушко (1537–1571; уславлений перемогами над татарами і московським військом полководець, з 1566 р. воєвода брацлавський, один із небагатьох князів Великого князівства Литовського, що одразу підписав акт про унію в Любліні); Стефан Збаразький (1518–1585; воевода вітебський у 1555–1564 рр., каштелян трокський у 1564–1566 рр., воєвода трокський у 1566–1585 рр., успішно воював проти Московії, спочатку супротивник, згодом прихильник унії з Польщею).

Із часів Кревської унії Польща і Литва часто бували поєднані особою одного правителя, котрий був водночас королем Польщі і великим князем Литви (це підтверджувала ціла низка уній XV ст.). Проте подальше зближення держав, продиктоване певними геополітичними інтересами, зустрічало запеклий опір литовської знаті, котра небезпідставно побоювалася втратити литовську державність. Литовські володіння в Україні та Білорусі були дуже привабливими для польських магнатів, які не мали права купувати землі на теренах Великого князівства Литовського. Водночас литовська і руська шляхта прагнула домогтися прав польської шляхти, аби урівнятися з литовськими і руськими магнатами (князями і панами). Остаточним поштовхом до унії став вступ Литви 1561 р. до Лівонської війни з Московською державою (Литва взяла під свою протекцію Лівонський орден, розбитий царем Іваном IV Грозним). Попри певні початкові успіхи Литва стояла перед перспективою військової катастрофи, і її лідери вирішили порушити питання про державне об’єднання з Польщею на засадах рівності й дотримання всіх прав Великого князівства Литовського. 10 січня 1569 р. у Любліні було скликано об’єднавчий сейм. Литовська делегація, очолювана Миколою «Рудим» Радзивіллом, наполягала на великих правах для Литви, польська сторона відстоювала проект Паднєвського, який передбачав символічне і реальне домінування Польщі. У ході обговорення на знак протесту 1 березня більшість литовських магнатів залишили Люблін, сподіваючись на зрив сейму. Проте король Сигізмунд II Август і польські магнати звернулися до литовської і руської шляхти й кількох руських магнатів, що погодилися на унію за умов надання шляхті Великого князівства Литовського прав польської шляхти, а магнатам – можливості обіймати й надалі посади в руських землях без особливих змін їх внутрішнього устрою. Король своїм універсалом у березні 1569 р. приєднав до Польського королівства Підляське і Волинське воєводства. Литовці (яких тепер очолив Я. Ходкевич) повернулися на сейм, проте вже було пізно – у них за спиною Сигізмунд домовився із руськими магнатами та шляхтою і в травні приєднав до Польщі ще й Поділля (Брацлавщину) та Київщину. Литві з її «руських» володінь залишилися лише білоруські землі та Берестейщина. У такій ситуації литовська знать була змушена рятувати рештки литовських володінь.