100 ключових подій української історії - Д. Журавльов

Битві передували кількаденні переговори Вітовта та Темір-Кутлука, в ході яких хан навіть погодився… визнати литовського великого князя своїм зверхником. Проте ситуація змінилася з прибуттям до ординців сильного підкріплення на чолі з Єдигеєм, котрий по суті став головнокомандувачем війська кочівників. Про хід битви з джерел відомо небагато – усі існуючі в історичній літературі описи є спробами реконструкції. Схоже, битва почалася вдень, десь після полудня, причому литовці займали обидва береги Ворскли (переправу стеріг загін поляків), і тривала до настання темряви. Обстріл татар із рушниць і бомбард тевтонцями та поляками виявився малоефективним, але ординці могли вдатися до удаваного відступу, що, вочевидь, спричинило серію непідготовлених атак з боку окремих частин війська Вітовта. Вирішальну роль, напевне, відіграли елітні війська Єдигея, який, як і його суперник, брав особисту участь у битві. Усі джерела наполягають на тому, що наприкінці бою окремі частини литовсько-руського війська билися в оточенні й прорватися вдалося небагатьом. Величезні втрати військ Вітовта в командному складі свідчать про довге й успішне переслідування Єдигеєм розбитого ворога (за джерелами – аж до стін Києва, котрий заплатив татарам викуп).

Розгром війська Вітовта в одній із найбільших у європейській історії XIV ст. битв був жахливий: за найобережнішими оцінками, загинуло чи потрапило в полон більш ніж половина його війська (значну частину тих, хто врятувався, становили татари Тохтамиша, що першими втекли з поля бою), серед яких були господар Стефан I, комтур Шурвилло, Спитко з Мельштина, князі Андрій та Дмитро Ольгердовичі, Дмитро Коріатович, а загалом, за різними джерелами, – від 50 до 74 князів та видатних представників боярських родів. Вітовту, Тохтамишу та Джелаль-ад-Діну вдалося врятуватися. Єдигей та Темір-Кутлук втратили значно менше. Наслідки битви для Східної Європи були значні, але суперечливі: блискучий полководець і політик Єдигей зміцнив на якийсь час становище Золотої Орди, яка по суті розпалася вже в першій половині XV ст., породивши нові державні утворення (Кримське, Казанське, Астраханське, Сибірське ханства, Ногайська Орда тощо). Зазнали краху честолюбні плани Вітовта стати гегемоном Східної Європи, розірвавши нерівноправний союз із Польщею, та Тохтамиша – повернутися у «велику політику». Стратегічно у виграші опинився головний конкурент Литви у справі збирання земель Київської Русі – Москва. Битва ненадовго, але помітно послабила мілітарну потужність руських земель під владою Литви.

Князь Вітовт завжди був і є одним із найпопулярніших історико-фольклорних персонажів литовців і білорусів, йому присвячені рукописні панегірики й середньовічні народні пісні, в яких згадується і його важка і, попри поразку 1399 р., загалом таки успішна боротьба з татарами. В Україні пам’ять про велику й трагічну битву останнім часом також помітно актуалізувалася, особливо у зв’язку з відзначенням її 600-річчя та 610-річчя; проводяться фестивалі з залученням істориків-реконструкторів, лицарські турніри, є помітна реакція в пресі, битва добре відома зі шкільних підручників.

Грюнвальдська битва (битва під Танненбергом)

15 липня 1410 р., територія між селами Грюнвальд, Танненберг (нині Стембарк) і Людвігсдорф (нині Лодвігове), сьогодні Острудський повят Вармінсько-Мазурського воєводства, Польща.

Найдосвідченішим командувачем союзного війська був великий князь Литви Вітовт, польським контингентом командував його двоюрідний брат король Польщі Ягайло, помітними фігурами в литовському війську були князі Лугвен Ольгердович (після 1356–1431; у 1389–1392 рр. княжив у Новгороді, 1404 р. приєднав до Литви Смоленськ, у 1392–1431 рр. князь мстиславльський) та Сигізмунд Корибутович (бл. 1395–1435; племінник Свидригайла, активний учасник гуситських воєн, двічі ставав чеським правителем, досвідчений полководець, переможець католицьких хрестоносців у битві під Устєм-над-Лабєм 1426 р.). Союзними Вітовту татарами командував Джелаль-ад-Дін (бл. 1380–1413; син хана Золотої Орди Тохтамиша, можливо, вбив під Грюнвальдом Ульріха фон Юнгінгена, у 1412–1413 рр. хан Золотої Орди, вбитий родичами).

Військом Тевтонського ордену командували великий магістр Ульріх фон Юнгінген (1360–1410; у 1404–1407 рр. великий маршал, з 1407 р. великий магістр ордену, гарний воїн і нерозважливий політик); великий маршал Фрідріх фон Валенрод (?–1410; у 1407–1410 рр. великий маршал, тобто «міністр оборони». Тевтонського ордену); великий комтур Куно фон Ліхтенштейн (бл. 1360–1410; у 1392–1396 рр. комтур Рагнітський, у 1402 р. комтур Меве, з 1404 р. великий комтур ордену, відав економікою, внутрішнім порядком на землях ордену, уславлений фехтувальник). У битві на боці польсько-литовського війська брали участь також знаменитий у майбутньому полководець чеських гуситів Ян Жижка (1360–1424), найуславленіший польський лицар Середньовіччя Завіша Чорний (1379–1428) та ін.

Давнє протистояння Тевтонського ордену з язичниками Східної Європи (балтськими племенами пруссів і литовців), що почалося ще в XIII ст., спричинило завоювання й асиміляцію орденом прусських земель (остаточно в 1280-х рр.) і загрожувало етнічній і культурній самобутності литовців, котрі майже сто років з великими жертвами чинили опір натиску ордену. У 1381–1384 рр. орден змусив Литву поступитися частиною корінних литовських земель – Жемайтією, не визнавши факту хрещення Литви Ягайлом 1385 р. З Польщею в ордену були територіальні суперечки і боротьба за контроль над виходом до Балтійського моря річками Пруссії й Померанії. У травні 1409 р. почалися повстання на території підлеглої ордену Жемайтії. Їх одразу підтримала Литва, а згодом і Польща; у відповідь на це фон Юнгінген оголосив обом країнам війну. На якийсь час війну вдалося припинити за посередництвом чеського короля Вацлава IV, проте влітку 1410 р. війна відновилася з нових нападів литовців на землі ордену. Водночас обидві сторони збирали сили: орден зібрав велике військо – 11–27 тис., ядром якого була уславлена важка кіннота, найманці й добровольці з Європи, а також кілька великих бомбард – тогочасної військової новинки, проте сили Литви і Польщі були більшими (16–39 тис., за різними підрахунками, відома точно лише одна кількість кінних хоругов – 51 у тевтонців, 50 у поляків і 40 у литовців). Власне лицарів ордену в битві було до 450 осіб, вони виконували командні функції. У складі обох військ були чехи, німці, поляки, на боці Литви і Польщі билися більш ніж тисяча татар Джелаль-ад-Діна. Основу війська союзників становили поляки, білоруси, литовці, українські землі також виставили до союзного війська як мінімум 12 хоругов (львівська, перемишльська, холмська, галицька, три подільські, ярославська, київська, кременецька, стародубська, чернігово-сіверська князя Сигізмугда Корибутовича), насправді їх могло бути більше, проте не всі «руські» хоругви Вітовта названі в джерелах за іменами, що були на їх чолі (тому ці хоругви не ідентифіковані).

Битва почалася вранці 15 липня на полі, обраному орденом. До бою кожен із командувачів готувався по-своєму: Юнгінген укріплював позицію, розставляючи артилерію й арбалетників, Вітовт надихав війська і рвався в бій, а Ягайло плакав, молився і посвячував у лицарі молодих воїнів. Орденці були вишикувані в дві лінії, праворуч Ліхтенштейн, ліворуч – Валенрод. У резерві – 16 хоругов великого магістра. Союзники з огляду на чисельну перевагу мали три лінії, праворуч – литовське військо Вітовта, ліворуч – поляки Ягайла. Аби спровокувати союзників на необдуману атаку, великий магістр надіслав Ягайлу і Вітовту два мечі з явним натяком, що його ворогам бракує зброї чи мужності. Вітовт першим повів у бій литовську кінноту і татар. Залпи німецьких бомбард були неточними, і литвини близько години люто билися проти військ Валенрода. Важче озброєні тевтонці зуміли переламати на свій бік хід бою, і Вітовт оголосив відступ (який польські джерела й дослідники найчастіше вважають втечею, а литовські й білоруські – планованою військовою хитрістю). Кіннота Валенрода кинулася навздогін, проте не наздогнала своїх здебільшого легше озброєних ворогів. Натомість у центрі мужньо билися смоленська, мстилавська й оршанська хоругви Лугвена Ольгердовича (славу напівнезалежного Смоленського князівства на чолі з нащадком Гедиміна російські автори часто ненав’язливо перетворюють на таку собі «російську воїнську славу»), ліворуч поляки насилу стримували наступ Ліхтенштейна протягом кількох годин. У запеклій боротьбі німці ледь не захопили королівський польський прапор, дивом врятувався від загибелі Ягайло. Імовірно, долю бою вирішило успішне введення в бій Ягайлом резервів і запізніле таке саме рішення Юнгінгена. Довша польська друга лінія почала охоплювати тевтонців, і великий магістр завдав удару своїм резервом. Результат битви висів на волосинці. У цей вирішальний момент у тил тевтонцям, котрі спробували охопити поляків із флангу і тилу, вдарили війська Вітовта, що повернулись на поле бою. Кілька тевтонських хоругов кинулися тікати, решта мужньо загинули на полі бою навколо свого великого магістра. Литвини і татари переслідували розбитого ворога до табору, який був узятий з ходу. Довга (10–11-годинна) битва була завершена.