100 ключових подій української історії - Д. Журавльов

Дані про втрати сторін, як завжди, суперечливі. Щодо козаків, то різні джерела повідомляють про 2–3 тис. убитих. Гетьман також втратив майже всю артилерію і кілька прапорів). Острозькі, за одними даними, не втратили і десятка людей, за іншими, більш достовірними, зазнали чималих втрат, хоч і менших, ніж Косинський (особливо під час штурму табору – С. Пекалід чесно пише про це, зазначаючи, що низовиків усе ж загинуло більше – і це схоже на правду). Ясно одне – Косинському не вдалося вирватися з «фатальної П’ятки», але й Острозькі не добили свого ворога. Сім днів тривало перемир’я, під час якого козаки поховали своїх загиблих у трьох братських могилах, а 10 лютого козацькі посли звернулися до князя Василя-Костянтина з пропозицією про мир. Князь Острозький погодився на мир, але за умови, що Косинський особисто попросить у нього пробачення і складе присягу. Козацький гетьман був змушений піти на цей, м’яко кажучи, не надто приємний для нього крок. Козаки вільно повернулися на Подніпров’я, а в травні того ж року Косинський знову розпочав бойові дії, напавши на Черкаси, котрі обороняв О. Вишневецький, один із героїв битви під П’яткою. У випадковій сутичці в місті козацький гетьман загинув, що, правда, аж ніяк не означало кінця епохи перших козацьких воєн в історії України та Речі Посполитої. Просто козаки уклали нетривке перемир’я з Річчю Посполитою.

Окрім чудової барокової поеми-панегірика князям Острозьким С. Пекаліда (1600 р.), повстання і битва залишили помітний слід у козацькій літописній традиції – аж до змалювання блискучої перемоги (!) Косинського над «поляками-католиками та уніатами» в «Історії Русів» (межа XVIII–XIX ст.), а також у натхненних нею творах українських романтиків XIX ст.). Лідер козацького повстання за права козацького ж стану поступово перетворився на цілком національного й конфесійного героя, а його поразка, хоч і доволі героїчна, – на перемогу, «вкрадену підступними ляхами, що згодом убили Косинського на переговорах». У сучасній Україні битва відносно добре відома серед любителів мілітарної та політичної історії України, як і особа Косинського (удостоєний пам’ятних знаків, ювілейних монет тощо), але її оцінки варіюються від традиційних (див. вище) до змалювання протистояння як трагічного символа «розтятого» українського світу XVI–XVII ст.

Облога табору на Солониці

26 травня – 7 червня 1596 р., урочище Солониця біля річки Сула (нині неподалік знаходиться село Солониця Лубенського району Полтавської області).

Військо Запорозьке: Семерій (Северин) Наливайко (?–1597; дрібний шляхтич або боярин, васал князя В.-К. Острозького, герой походів проти татар та на Молдавію, служив імператору Священної Римської імперії Рудольфу II, у 1594–1596 рр. стояв на чолі власного війська в ході великої козацької війни за права козацького стану в Речі Посполитій, продемонстрував талант полководця під час подій у Молдавії та на території Великого князівства Литовського, майстер маневру, добрий знавець артилерії); Матвій Шаула (?–1597; запорозький полковник); Григорій Лобода (?–1593; досвідчений і популярний запорозький ватажок, лідер успішних козацьких походів на Молдавію як союзник Рудольфа II, протягом 1593–1596 рр. із перервами був гетьманом запорожців та здійснював загальне керівництво повсталими, водночас намагаючись не палити остаточно мости між козаками і Річчю Посполитою). До козаків Наливайка і Лободи намагався пробитися Каспар Підвисоцький (?–?; покозачений шляхтич, у березні 1595 р. згаданий у джерелах як гетьман запорожців), що командував запорозькою флотилією на Дніпрі; помітною особою в козацькому війську був запорозький полковник, згодом гетьман Криштоф Кремпський (? – після 1596).

Коронне військо Речі Посполитої очолював польний гетьман Станіслав Жолкевський (1547–1620; у майбутньому блискучий польський полководець, з 1613 р. великий коронний гетьман, творець гучних перемог над військами Московського царства під Клушином 1610 р., річпосполитськими повстанцями-рокошанами 1607 р. під Гузовом, герой Молдавських кампаній 1612, 1617 та 1620 рр., під час останньої з яких Жолкевський загинув у програній битві під Цецорою). Власними силами у складі війська Жолкевського керували руські князі Кирик Ружинський (?–1601; козакував, брав участь у походах козаків проти татар, але, зазнавши чималих збитків від козаків Наливайка, став їхнім ворогом) та Михайло Вишневецький (1570-ті – 1616; у майбутньому овруцький староста, герой походів на Молдавію і батько Єремії Вишневецького). Помітним воєначальником коронного війська був Юрій (Єжі) Струсь (бл. 1570–1605; староста брацлавський, вінницький і звенигородський, каштелян галицький). До Жолкевського також приєднався загін відомого руського князя, воєводи Підляського Януша Заславського (1560–1629; знаний зі своєї лицарської звитяги, виявленої в боях під Цецорою 1595 р., у сутичках з татарами та під час походів на Молдавію).

Після початку нового козацького повстання влітку 1594 р. і важкої битви під Гострим Каменем в березні 1596 р. козацький табір відступав у глиб Лівобережжя – єдиною можливістю порятунку був постійний відступ, а можливо і перехід до земель, підвладних московському цареві, де Жолкевський не зміг би переслідувати повстанців, не наразившись на великий міжнародний скандал. Проте Жолкевський швидко подолав Дніпро і переслідування тривало. Першими не витримали нав’язаного темпу козаки: їхній переобтяжений жінками і дітьми (яких козаки з Правобережжя, обґрунтовано боячись репресій, везли з собою) табір міг відірватись від кінноти ворога лише за сприятливих обставин. Частина повстанців розбіглася з табору – на момент облоги на Солониці в таборі Наливайка та Лободи залишилось до 6 тис. більш-менш боєздатних чоловіків плюс не менше «некомбатантів» – жінок, дітей, старих, а також поранених). Фатальним для козаків стало захоплення жовнірами Жолкевського не до кінця знищеної повстанцями понтонної переправи через Сулу нижче від Лубен, а також обхідний маневр, здійснений кінними ротами на чолі з К. Ружинським, М. Вишневецьким та Ю. Струсем. Десь між 22 та 24 травня козаки зрозуміли, що прорватись не вдасться, і стали укріплювати табір у багнистій місцевості в урочищі Солониця. Польний гетьман мав на початку облоги козацького табору на Солониці разом з озброєними слугами до 5–6 тис. осіб, отримуючи поповнення у вигляді надвірних військ руських князів (промовистим є той факт, що єдиним з великих українських магнатів, хто не пішов на війну зі своїм колишнім васалом Наливайком, був Василь-Костянтин Острозький).

Козаки не мали кінноти, рівноцінної коронній, і можливості поповнювати запаси їжі, фуражу і боєприпасів. Проте козацькі гармати раз за разом відбивали спроби коронного війська атакувати, а козацька кіннота перші кілька днів облоги робила постійні вилазки, інколи доволі успішні. Козаки оточили свій табір із багатьох рядів возів шанцями-окопами, встановили на земляних реданах гармати, і спроба прямого штурму обійшлася б надто дорого коронному війську. Жолкевський знав це і вміло сіяв у козацькому середовищі розбрат, чекаючи водночас на прибуття важких облогових гармат. Сподівання польського воєначальника на розкол всередині козацтва справдились: в останніх числах травня на черговій бурхливій козацькій раді прихильники Наливайка звинуватили в зраді і вбили Лободу, проте його прихильники не пробачили Семерію загибель свого гетьмана і вибрали новим гетьманом К. Кремпського. Водночас запорожці продовжили переговори з Жолкевським, який вимагав видачі Наливайка і клейнодів. Єдина надія повсталих, флотилія К. Підвисоцького, не змогла пробитись по Дніпру до табору з першої спроби, а друга спроба запізнилась – до Жолкевського прибув загін князя Заславського з важкими гарматами. 5–6 червня козацький табір бомбардувала важка артилерія, і 7 червня запорожці домовились із Жолкевським про капітуляцію. Наливайко, довідавшись про це, вирішив востаннє спробувати щастя в бою, але його спроба прориву з табору була зірвана його ж супротивниками з-поміж запорожців. Наливайка, Шаулу і ще кількох лідерів повстанців було видано польному гетьманові, а вранці 8 червня відбулася капітуляція, що перетворилась на побоїще. Врятуватися вдалося 1,5 тис. кінних козаків на чолі з К. Кремпським, що з боєм прорвалися з табору і зрештою врятувалися на човнах Підвисоцького.

Облога табору на Солониці увінчалася жахливим побоїщем, не планованим жодною стороною конфлікту. Було вбито кілька тисяч козаків (Й. Бєльський), покозачених та членів їхніх родин, згодом страчено у Варшаві полонених ватажків. Втрати коронного війська під час облоги, вочевидь, були не надто значними. Перший раунд козацьких воєн закінчився переконливою перемогою Речі Посполитої. До того ж іще на початку травня сейм у Варшаві видав історичну постанову «проти козаків і свавільних людей»: згадані вище категорії осіб підлягали знищенню, а майно їхніх лідерів – конфіскації. У козаків відбирались Трахтемирів і Бориспіль, а всіх козаків оголошували зрадниками і ворогами батьківщини. Це була перша, але далеко не остання спроба знищити козацтво законодавчим чином, підкріплена вогнем і мечем. Зрештою, в недалекій перспективі вона не принесла нічого доброго і самій Речі Посполитій та її громадянам, як свавільним, так і законослухняним…