Сестри Річинські. (Книга перша) - Вильде Ирина

Броніслав. «Тільки праця може вивести вас з залежного, принизливого становища в родині вашого шурина…»

«Але я не маю спеціальності, ви ж чули, що говорила редакторка?»

Броніслав. «Ви мусите здобути спеціальність, хай би вишивальниці, але щоб була у вас яка-небудь спеціальність».

«Але ж ви самі говорили про безробіття…»

Броніслав. «А ви цього не лякайтесь. Праці і хліба вистачить для всіх людей на земній кулі. Треба тільки змінити суспільний лад».

«Я вас не розумію, Броніславе».

Броніслав. «Криза вже стала коло ваших дверей, Ольго, але ще не постукала в них. За вашою спиною ще стоїть шурин. Коли прийде така хвилина, що криза постукає у ваші двері, тоді ви зрозумієте мої слова. Напевно зрозумієте, панно Річинська».

Ольга хоче йому заперечити. Шукає в пам'яті якоїсь гострої відповіді, але не знаходить там нічого такого, що могло б позмагатись з його логікою. В Ольги враження, що за час, проведений у розмові з Завадкою, дома сталися зміни від самої логіки його слів. Зраділа маленька господиня, коли здалека побачила, що будинок стоїть на старому місці, ба навіть рушник, який вона повісила на гілці оріха, біліє там, де вона його залишила.

Проте коли ввійшла у кухню і її погляд мимохіть упав на батарею фаянсових коробок з написами: «цукор», «какао», «кава», до Олі якось відразу дійшло, що багато дечого в їхньому домі держиться вже лише на бутафорії.

З кухні вона пройшла до їдальні, де Катерина запопадливо готувала вечерю своєму нареченому. Вигляд розкладеної на тарілці шинки нагнав Олі апетиту. Щоб не ковтати при Катерині слини, Оля вийшла з їдальні.

«Бутафорія. Він має рацію. Все тепер в нас буде лише бутафорія».

В дівочій Мариня знімала галас за яблука, що зникли з нічних тумбочок. Вона на тумбочку кожній поклала яблуко, а хтось забрав їх.

Виявилося, що це Катерина поставила їх на стіл перед Безбородьком.

«З цими яблуками теж бутафорія. Ще з'їмо ті, що в саду, а нових вже не купуватимемо. Чи варто стільки галасу робити з-за них?»

Слава раптом пригадала собі, що кілька днів тому була з доктором Мажариним на прогулянці за містом. Нічого не підозріваючи, сказала Олі:

— Знаєш, днями йшла якась дівчина, здалеку зовсім подібна до тебе. Якби не те, що з нею йшов якийсь робітник, я була б переконана, що це ти. Навіть таке плаття було на ній, як наші тепер, — чорне у білу полоску. А може, це дійсно була ти? — спитала для жарту.

Ольга зібрала в собі всю відвагу і відповіла:

— Це була я, але я не хочу про це говорити, тому не питай мене більше ні про що.

— Ти? — все ж таки спитала Слава. — Ти? Правда, як за містом пахне вже осінню?

Ольга дивилась у вікно й не відповідала.

Це було ще восени.

Ми бродили з Севером понад рікою там, де влітку лежали на сонці. Під нашими ногами шаруділа пожовкла тепер осока. По небу пливли водянисті, без виразних форм хмари. Вода в річці стала темна, якась ніби підступна, їй тепер не можна було вірити. Вона настільки відштовхувала від себе, що навіть не викликала охоти бодай пальцем поводити по ній. Поміж всохлою споловілою травою під кущем верболозу Север углядів осінню фіалку. Вона була така немічна, що ми назвали її «морітура»[193].

— Взимку тут буде зовсім сумно, — сказала я.

Север по-братньому погладив мене по голові:

— Взимку тут буде своя краса…

— Сніг?

— Передусім непорочна чистота…

У той день, коли випав перший сніг, Север ще зранку шепнув мені в коридорі, в котрій годині він повертається сьогодні з лікарні. Це була наша перша зима, і тому я переживала її майже, як весну. Коли я вийшла з дому назустріч Северові, сніг ще падав, згодом він став пролітати щораз рідше, щораз повільніше, аж поки зовсім перестав. Очевидно, сніг втомився і тепер відпочивав собі на вітах дерев, підвіконнях, на телеграфних дротах. В повітрі запахло білизною, яку внесли з морозу в теплу хату.

Містечко відразу стало чистим. Воно тепер трохи нагадувало неохайну хазяйку, яка заради гостей наділа білий фартушок. Я знала, що прикриває сніг, але комусь, хто мало знав Наше, воно під білим фартушком могло видаватись ідеально чистим. Навіть люди на цьому білому фоні стали якісь наче чистіші. Начебто й обличчя Севера стало ще делікатніше.

Я сказала про це Северові. Він все вміє пояснити.

— Твоє спостереження правильне, мишко. Художники, між іншим, для портретів найрадше вибирають зиму. Взимку всі ми трошки вродливіші… ніби…

Ми йшли вулицею, що веде з лікарні в центр міста. Раптом Север несподівано для мене звернув убік.

— Підемо за місто? — запитав для форми, бо його рука вже вела мене у бічну вуличку.

— О, з охотою! — вигукнула я з таким захопленням, що він аж не повірив і перепитав:

— Справді?

— Ну, певно! Коли я вранці прокинулась і побачила, що випав сніг, у мене відразу виникло таке бажання, але, побоялась, що ти знайдеш мою пропозицію екстравагантною. Ти знаєш, — призналася я відверто, — я завжди побоююсь вискочити з чимсь, наче той Пилип з конопель, щоб ти пізніше не осуджував мене. Ми з тобою — ти не вважаєш? — зовсім різні натури…

Хатки губились по дорозі одна по одній. Перед нами виростав білий масив, облямований тільки смужкою неба.

— А ти не оглядайся на мене, мишко, — відповів мені Север так поважно, що це аж вкололо мене, — а живи перш за все своїм життям.

— Чому ти так кажеш? Як же я, маючи тебе, можу жити своїм життям? Як же я можу не оглядатися на тебе, коли ти всюди й завжди зі мною, навіть у сні? — Я думала, що він відмовиться від своїх слів і попросить пробачення, але він став доводити, що має рацію.

— Ти змішуєш два зовсім різних поняття, мишко. Кожна людина мусить насамперед мати своє сугубо індивідуальне життя, а потім уже може оглядатись на свого супутника.

Мені рішуче не подобається така філософія. Моє кохання не прагне індивідуального. Воно вимагає підладжуватись, іти на компроміси, пробачати, але завжди в ім'я нас обох.

Вколола думка, що, може, це просто підготовка з боку Севера до чогось більш неприємного для мене, але я поспішила прогнати її геть.

— Ти вже заручена з ним? — питає мене Оксана тим удавано байдужим тоном, що ним деякі жінки орудують не менш вправно, ніж швець шилом.

Виразно відчуваю в її питанні пастку для себе. Безбородько винний у тому, що я не злюбила слово «наречений». Мені б не хотілося, щоб цим словом називали Севера, бо я дуже не хочу, щоб Север чимсь був подібний до Безбородька.

— Він не є мій наречений, він мій милий. А це важливіше, — ні?

— То він не хоче офіціально заручуватись з тобою? — отакий фальшивий висновок робить Оксана з того, що я сказала.

Не знаю, чого це їх, власне кажучи, так обходять ті офіціальні заручини. Зоня теж раз по раз пиляє мене за це.

— Смішні ви всі… Тепер не модно заручуватись! — не знаю вже, як боронити себе й Севера.

— Так, не модно, зате безпечно. Я на твоєму місці таки настояла б на тому, щоб він офіціально попросив у мами твоєї руки. Хай купив би вінчальні персні. Хай би хтось з твоїх вуйків-священиків офіціально поблагословив їх, щоб міцніше пропечатати… Я на твоєму місці зробила б так, бо… щось мені здається, що той твій доктор — не зовсім чесна людина.

— Якщо ти хочеш, щоб ми перестали знатись, то продовжуй свої нісенітниці, — сказала я вже з сльозами на очах. Мені справді хочеться плакати, але не від того, що Оксана так думає про мого милого, а від того, що такі підозри вже раз закралися були до мого серця. Правда, я їх миттю відігнала, вилаяла себе, покарала, урочисто заприсяглася більше не пускати їх і на поріг мого серця, але вони хоч тільки раз навістили мене, проте таки залишили слід у моїй пам'яті. І ось тепер спогад про них збігається з тим, що сказала Оксана.

Наша Мариня, яка коли б могла, то зірку зняла б з неба для мене, відводить мене вбік для секрету.