Сестри Річинські. (Книга перша) - Вильде Ирина

— Ой-ой-ой! Аж двадцять сотиків від слова! Та цілий жених не вартий стільки! Ні, пані редакторка, я хотіла б дати оголошення про працю і, по можливості, — знову стало гаряче від сорому, — щоб це залишилось таємницею.

Редакторка споважніла.

— Ага. Розумію вас. Добре.

Олі здалось, що вона тепер поставилась до неї серйозно. Якщо Оля не помилилась, то в цьому уважному ставленні редакторки до неї була ще й нотка охоти допомогти їй.

Редакторка вийняла свій блокнот і очікуюче подивилась на Олю.

— Який текст оголошення має бути?

— Я думаю, — почала Оля пригадувати різні зразки об'яв, яких так багато бувало в щоденних газетах. — Я думаю так: «Дочка померлого священика, років двадцяти одного, шукає якої-небудь роботи».

Редакторка посміхнулась:

— Це не годиться, панно Річинська!

Оля розгубилась.

— Я не можу такого оголошення подавати у своїй газеті, бо воно тільки даремно займе місце. Так на нього ніхто не відгукнеться.

Оля все ще нічого не розуміла: дивилась на редакторку безтямними очима. Редакторці, здається, стало трохи шкода Олі.

— Що ви вмієте, крім того, що скінчили гімназію?

— Я не розумію пані редакторки, — сказала Оля, хоч почала вже догадуватись, про що йдеться.

Редакторка усміхнулась:

— Кажете, що шукаєте праці. Отже, я питаю вас, що ви вмієте робити? Шити трохи вмієте?

— Ні!..

— То, може, вишивати?

— Трохи…

— В бухгалтерії трохи розумієтесь?

Оля злякалась: в бухгалтерії?

— Ні, але я могла б підучитись…

— Ага, а на машинці пробували?

— Ні, але можна навчитись… це… — додала несміливо, — невелика штука.

Редакторка по-приятельськи покивала Олі головою:

— Вірю вам, але ви зрозумійте, що при сьогоднішній скруті і цій шаленій конкуренції у світі… головно між приватними підприємствами і кооперацією… жодний директор та взагалі ніхто не схоче взяти службовку, яку треба ще підучувати. І навіщо ж йому це, коли на її місце має десять кваліфікованих з практикою. Припустімо, що ви одразу не думаєте про якусь відповідальну працю.

— Так, — поквапно заявила Оля, — мені майже все одно. Можу навіть піти до якогось інтелігентного дому за панну до дітей. (Тут мала бодай якесь уявлення, бо колись у Річинських була бонна, яка вчила дітей французької мови, як поводитись за столом і тримати виделку).

Редакторка зморщила чоло:

— Мені здається, що ви все ще не розумієте мене. Мало хто може сьогодні дозволити собі тримати поруч служниці ще й пані для дітей, а коли вже й бере бонну, то вимагає від неї відповідної кваліфікації. Вона повинна закінчити фребелівські курси.

Оля зовсім розгубилась. У них дома теж була кваліфікована бонна, але вони, діти, слово честі, окрім французьких речень, яких так і не навчились розуміти, тільки й чули від неї, що «прошу не підпиратись рукою за столом», «прошу не горбитись», «прошу не бігати», «прошу більше не вживати цього слова, бо воно погане».

Олі здавалось, що і вона уміла б навчати дітей.

— Фребелівські курси? — спитала Оля, щиро зацікавившись. — Чого ж там вчать?

— Але ж, прошу пані, — втратила терпець Олина співрозмовниця, — новітня педагогіка надає дуже великої ваги дошкільному вихованню. Виховання дитини, за твердженням деяких педагогів, має починатися з пелюшок. А крім того, гігієна немовляти, гігієна дозріваючого віку. На це, панно Річинська, і університетського курсу не досить.

Що мала Оля відповісти на це? Рішення прийшло так нагло, що їй здавалось, наче вона з заплющеними очима раптом шубовснула у глибоку, нечисту воду.

— Прошу пані редакторки, нарешті я можу… можу… піти за помічницю до якоїсь культурної пані. Адже є пані, які працюють поза домом і беруть раз на тиждень поденщицю для чорної роботи, а дома таки придався б їм хтось… Я, пані редакторко, може, це для пані редакторки трохи дивним здається, але… я піду навіть на такий крок.

Оля мимохіть підвела голову. Поза всяким сумнівом, це було чимось більшим, ніж дух часу, більшим, ніж прогрес, це — зважаючи на обставини, серед яких вона зростала за життя батька, — це було майже геройство. Воно тільки так делікатно звучало «помічниця пані дому», але справді то було місце служниці, але вищої рангом.

Редакторка помовчала добру хвилину, потім чомусь, ніби справа оголошення відкладалась, поклала олівець.

— Так, — промовила нарешті, — так… мені дійсно дуже дивним здається, що ви так мало розумієте дійсність. Скажіть мені, чи ви вмієте варити?

— Звичайно, вмію…

— А церувати, латати білизну вмієте?

Дивна жінка ця редакторка, цього навіть їх універсальна Мариня не вміє. Завжди, коли виникала потреба, мама брала швачку додому. Так було ще донедавна.

Редакторка встала і пройшлась до вікна. Виглянула на вулицю і знову повернулась до Олі. Тепер уже й Оля встала.

— В такому разі, скажіть мені, в чому б полягала ваша поміч пані дому? Коли вона на ваше місце візьме собі звичайну сільську дівчину, то матиме принаймні можливість не брати пралі до хати. Ви повинні розуміти, що хто вже платить, той і вимагає за свої гроші… Так, панно Річинська!

Ніхто ніколи, навіть жартома у дитинстві, не вдарив Олю в обличчя, але в цю хвилину вона відчула все приниження ляпаса.

Вистогнала з себе щось рівнозначне з «вибачте, що забрала вам стільки часу», і пішла до дверей. Редакторка дозволила зробити їй кілька кроків, а потім зупинила:

— Сідайте, панно Річинська, не відходьте в такому настрої.

Оля не мала охоти починати розмови наново.

— Сідайте, — майже наказала редакторка. Але Оля стояла. Їй здавалось, що, коли стоятиме, її мука буде коротшою.

— Не хочете сідати? Гаразд. Справа не так вже безнадійна, як здається на перший погляд. Це правда, що тепер всюди вимагають кваліфікованих працівників, але хто каже, що ви не можете закінчити якісь курси… скажім, бухгалтерії…

Оля почервоніла. Поглядом мимоволі сковзнула по своїх витертих брюнельках[192], і їй стало гаряче. Тепер шановна редакторка не розуміла життя. Але, виявилося, не те.

— Звичайно, тепер, коли ваша мамця готує посаг для сестри… Їй не під силу утримувати вас у Львові. Але можна зробити так, щоб якась установа чи приватна особа, от хоч би ваш майбутній шурин, могли за вас поручитись у банку. А ви, коли б пішли на посаду, сплатили б той борг з процентами.

— Так? — не знати чого поквапилась Оля. — Так, пані редакторко, якби я закінчила курс, то вже напевно знайшла б посаду?

— Гм-гм! — промимрила редакторка. — За це я вже не можу ручитись, панно Річинська, одержите ви посаду одразу чи не одержите…

— В такому разі?..

— Борг у банку мусили б сплатити ваші близькі. Наприклад, ваш майбутній шурин, — редакторка вимовила це як звичайну річ, але Оля не повірила їй. Переживання останніх місяців зробили її недовірливою і сторожкою.

— В такому разі, я не можу скористатися з ввічливості редакції, — гірко посміхнулася Оля.

Редакторка вже не затримувала її.

Коли Ольга вийшла з редакції, перше, що вона зробила, це оглянулась, чи, бува, не видно Броніслава. Наївно думала, що в таку хвилину він має бути біля неї. Була це тепер, незважаючи на все інше, єдина людина, з якою вона могла відверто поговорити про свої справи.

Завадки, само собою, не було. Ольга ж, наче після якогось ілюзійного видіння, нарешті усвідомила собі, що його й не повинно бути.

І ось стоїть Ольга в цей теплий день під чужою брамою на тротуарі, густо вкритому дрібним жовтим листячком акації. Ольга щойно дізналася про те, що вона така, якою вона є, зайва у суспільстві людина.

Вулиця йде ламаною кривулькою. Згубилась десь золота доріжка акацієвих листочків. Появилися голі тротуарні плити. Асиметричні, вичовгані ногами перехожих.

Ольга весь час повторює у думках свою розмову з редакторкою. Тепер вона взяла і Броніслава за свідка. В його присутності вона почуває себе безпечніше.

«І що ви радите мені?»