Сестри Річинські. (Книга перша) - Вильде Ирина

— Я не замислювалась над цим.

— Шкода. Іноді просто так для гімнастики мозку… варто над дечим і призадуматись.

Ольга зиркнула на нього. «Вже знову починаєш грубіянити?» — спитали її очі, але Завадка не дочув їхньої мови.

— А ось вам ще один факт. Це вже, мабуть, ви знаєте, що наш єпископ, — бачите, я, як католик, теж причисляю себе до лона нашої святої католицької церкви, — останнім часом розвинув дуже ревну політичну діяльність?

— Ну, чула дещо, — неохоче бовкнула Ольга.

— І це вже добре, що бодай дещо чули… В такому разі, ви знаєте і те, що наші попи на чолі з єпископом взяли дуже крутий проурядовий курс… Між іншим, знаєте, який основний принцип нашівських босяків? На закрентах звальняць[187].

— Теж порівняли!

— Та знаєте, доброму можна і в злодія повчитись.

— Але до чого ви це ведете?

— Дрібку терпеливості, панно Річинська. Зараз все буде вам ясно. Ви політичної літератури, само собою, не читаєте?

— Ні…

— І навіть того не читаєте, що пише начальник вашого батька — єпископ?

— Ні… я вам казала, що мене не цікавлять такі справи.

— А мене, чорт візьми, цікавлять! Слухайте, я вам процитую одну-однісіньку фразу з твору вашого єпископа під назвою «Українська проблема». Увага: «Провидіння боже дало Польщі — ви слухаєте уважно, панно Олю? — бич у руки, щоб вона била нас за наші проступки…» Ви розумієте, панно Річинська, що у світлі цієї філософської істини то й пацифікація, і Береза Картузька, і шибениці — це воля божа, отой самий бич у руках Польщі, яким вона лупить нас з волі… провидіння… Чекайте, чекайте, я ще не скінчив. Чим тепер поясните мені, що більшість оунівських молодчиків рекрутується саме з попівських родин? Може, одвічна проблема батьків і дітей? Нічого подібного. Ніякої там проблеми немає. Справа в тому, що попівські синки займають нерядові місця в організації, а в тюрму потрапляють тільки про людське око.

— Ви це говорите тому, що ви атеїст і в бога не віруєте…

— От тобі й на! На городі бузина, а в Києві дядько! Ну, скажіть мені, ваш кузен Славко Ілакович сидів коли-небудь довше тижня в тюрмі? А він — один з стовпів нашівських націоналістів. Скажете, може, що ні?

— Скажу — ні, бо Славко оженився і тітка каже, що він зовсім споважнів.

— А, як тітка каже, то треба вірити. А чи знаєте ви, що жінка вашого кузена до одруження з Ілаковичем любила когось іншого?

— Не чула, але знаю, що таке трапляється…

— Слушна відповідь. А чи знаєте, що той інший зараз у тюрмі і йому загрожує шибениця?

Настала хвилина, коли Олин подив перед всебічною обізнаністю Завадки перетворився у сумнів: чи не дурить він її часом?

— Хоч це мій кузен, але щось подібного не чула. Та який це має зв'язок з Славком і його жінкою?

— Не будемо випереджувати фактів, панно Річинська. Можливо, ви незабаром самі дізнаєтесь, який це має зв'язок… Залишім цю тему. Вернімося ще раз до націоналістів. Ви таки ніяк не хочете вірити, що вони за вашими спинами продають навіть своїх, от, скажімо, таких наївних, як ви? Адже коли б до вас, я тільки так для прикладу кажу, прийшов Романик і сказав, що для неньки України, пробачте, — я ж просив пробачення чи не просив? — сказав би, що для організації, це буде конкретніше, потрібно, щоб ви віддали свій браслет, — ви б, не вагаючись, зробили це.

— Можливо. Не перечу. Мене змалку виховували так. Але чекайте, при чому тут такі, як Романик, і те, що нас продають? Мене ще ніхто не продавав. А коли ви хочете мене переконати, що вони співробітничають з польським урядом, то з цього нічого не вийде, бо це нелогічно, смішно. От і все!

— «От і все»! В політичній полеміці це аж ніяк не аргумент, панно Олю.

— Ні, бо ви тільки подумайте: націоналістичні боївки[188] роблять терористичні замахи на польських діячів. Так?

— Так, і за це їх арештовують, засуджують на довгі роки ув'язнення, а то й до смертної кари.

— Ви кажете «так» і поряд з цим твердите, що вони співробітничають з польським урядом? Де ж тут логіка?

Ольга зраділа, що нарешті впіймала його, засяяла вся і, мабуть, у такому вигляді подобалася Завадці, бо він з неприхованим захопленням якусь хвилину дивився на неї. «Сташка, — майнуло в голові, ніби птах пролетів перед самими очима і на хвильку затьмарив Бронкові світ, — я хочу тільки тебе одну любити». І, тільки помітивши, що Ольга знітилася під його відкритим поглядом, відвів від неї очі.

— А ви вже подумали, що впіймали мене і зраділи? А між іншим, вам дуже до лиця, коли ви чимсь збуджені… Ну, не буду, не буду… Ви кажете, де тут логіка? Логіка тут є, панно Олю, і то не одна. По-перше, як я уже згадував, сама ОУН складається з двох, якщо висловлюватись по-вченому, елементів: з низів і верхівки. Серед низових членів, — це говорю я, їх політичний ворог, тож можете мені вірити, — є чимало чесних, так, панно Річинська, чесних, чуйних, прекрасних, — розпалювався він щораз більше, — хлопців і дівчат, які сьогодні готові життя своє віддати за справу. Їм, розумієте, здається, що вони йдуть єдино правильним шляхом. От як Маркіян Івашків, той, що замішаний у вбивстві куратора, скоро процес повинен бути… А коли вони дізнаються, — а що така пора наступить, я даю вам свою голову на відріз, — як їх ганебно обдурили, їм стане соромно за себе, і вони з прокляттям, клянусь вам, з прокляттям і бажанням лютої помсти відвернуться від тих, яким сьогодні вірять. Вам і в голову не прийде, що провід ОУН може ссати дві корови зразу… тобто однією рукою брати гроші з Варшави, а другою — з Берліна.

— Я вас не це питала. Я просила вас пояснити, як це так, що націоналісти і замахи роблять на польських діячів, і гроші беруть від польського уряду?

— Ви забігаєте… — «От чорт, хотів сказати «поперед батька в пекло», але, на щастя, впору втримався!» — Ви не даєте мені докінчити. А не припускаєте ви, панно Олю, що серед низів, власне, тих збаламучених юнаків, можуть бути одиниці, не вигідні і для самого проводу, і для одних чи других хазяїнів? От вам один з ідейних мотивів їхніх терористичних актів. Засліплених, дурних фанатиків посилають на роботу, от як Івашкова, а про змову заздалегідь повідомляють кого слід, змовників арештовують; а намічена жертва лишається неушкодженою, живе собі далі і хвалить спренжистосць[189] поліції…

— І тут ви не об'єктивні… Адже бувають випадки, ну, хоч би цей останній з убивством куратора, що ті терористичні акти досягають мети? Що ви на це скажете? Які ж це тоді союзники, коли одні одних винищують?

— Та в цьому й полягає тонка гра політики, що права не знає, що робить ліва! Так, маєте рацію. Бувають випадки, коли оунівські молодчики висилають у лоно Авраама декого і з польських дзялачи[190]. Буває так, панно Олю. Проти факту не попреш. А ви думаєте, серед польських політичних партій і угруповань панує ідеальна згода? Ви тільки дивіться, що там діється! Обуз з'єдноченя народовего[191] з шкіри лізе, щоб уподобитись гітлерівській системі. Не припускаєте ви часом, що серед тих дзялачи можуть бути одиниці, не вигідні як для Берліна… так і для теперішнього польського уряду? Не всі ж за таку відкриту фашизацію країни, як її з благословення уряду почав Адам Коц. Ех, красна панно, у політиці діються речі, про які й філософам не снилось!

Ользі заболіли ноги. Вона давно вже не робила таких довгих мандрівок. До того ж та розмова про політику набридла їй до того, що вона ладна була визнати себе переможеною, аби тільки перемінити тему. Замість продовжувати цю політичну дискусію, яка їй вже надоїла, Ольга з приємністю лягла б горілиць там на горбочку, на оті присохлі покоси отави. Лежати б отак, як у дитинстві, і дивитися в небо, доки в очах не затуманиться. А потім перекинутись ниць до землі, щокою до трави і прислухатись, як там щось шарудить і цвірчить…