Сестри Річинські. (Книга перша) - Вильде Ирина

— Славуню, треба, щоб доктор Мажарин сказав мамі, що він собі думає. Як ти гадаєш? Ще не пізно… можна б при однакових коштах відгуляти й два весілля разом…

— Мариню, — цілую м'яке вже, а колись таке туге обличчя, — не говорім про це. Це для мене дуже прикро.

Мариня стягає свої густі, все ще блискучі брови.

— Якщо б він тебе скривдив, то господь важко скарав би його.

— Мариню!!

— Я мовчу, Славуню, вже мовчу…

Вона вмовкає, але я серцем чую, що вона ремствує на Севера: в чому справа? Я й сама починаю відчувати своє не зовсім зручне становище. Захищаю Севера від цих нападок, хоч в душі не можу не признати його деякої вини хоча б у тому, що своєю поведінкою він дає привід думати, що він винний. Його однієї розмови з мамою вистачило б для того, щоб зняти з себе всяке підозріння. Невже ж він не бачить, не відчуває, що атмосфера довкола нас починає згущуватись і що саме від нього повинно прийти розрядження цієї атмосфери?

Я запропонувала поїхати на лижах за місто.

Благословляю нашу епоху спорту. При жодних інших умовах не годилося б мені йти одній з мужчиною у ліс, хоч би й зимою.

Спорт, слава аллаху, дозволяє цю вільність.

Север їздить погано. Це мушу визнати з усією прикрою для мене об'єктивністю. Поганий стиль його їзди полягає в тому, що він просто-напросто боїться. З'їжджаючи з гори, він надто згинає коліна. Згинає їх не як сміливець, який збирається перескочити перешкоду, а як невправний хлопчак, який боїться стрімкого спаду.

Тому й стараюся, щоб він менше з'їздив з гори при публіці. Воно, напевно, завжди так буде: його успіхи будуть подвійними успіхами, його невдачі будуть моїми потрійними невдачами.

Ми їхали, їхали кілометр за кілометром, горбок за горбком, аж заїхали в ліс. Перед нами виросла досить стрімка, утикана де-не-де кущами та яличками гора.

— Ти хочеш з'їхати з цієї гори? — з якимсь боязким недовір'ям спитав Север.

Я насамперед поцілувала його, а потім засміялася:

— Та що ти? Це ж зруб! Хіба ти не бачиш, скільки там причаєної небезпеки для наших бідних ніг?

— А чого ми прийшли під цю гору?

— Бо я хочу, тільки не гудь мене, я хочу… взятись з тобою за руки і видряпатись на самий вершечок гори.

— З лижами?

— О ні! З лижами це було б неможливо! Лижі заткнемо у сніг, і вони будуть для нас ніби орієнтиром.

Север не дуже захоплений моєю ідеєю. Бачу виразно по його обличчі, що він досить кисло сприйняв її.

— А яка мета в цьому?

— Яка мета?! Є в мене, коханий, мета! Я хочу разом з тобою подолати цю трудну путь… Зробити це зусилля, щоб вибратись на височінь. Вище від усіх, вище від усього, Север! Вище від усього!

О, коли б він міг зрозуміти мене в цю хвилину. Коли б непотрібно було пояснювати. Коли б струна в його душі озвалась на долю секунди раніш, ніж я торкнусь її пальцями.

Але чому, о господи, чому я не можу сказати цій єдиній, найближчій на землі для мене людині, що мене починає гнітити ця атмосфера пліток і дурних здогадів, які згущуються довкола нас? Я ж безсила, а він так легко може замкнути їм роти. Чому не зробить цього? Чому?

Все ж таки беремо гору. З трудом, перепочиваючи, чіпляючись попутних кущиків, дряпаємося крок за кроком вперед. Щокількадесят кроків то я, то Север зриваємось, стрімголов летимо і рятуємо одне одного. Чи може бути кращий символ дружби?

Ми зігріваємося від руху, а враження таке, ніби наверху сонце гріє куди тепліше.

Стоїмо (Севере, обійми мене!), притулившись одне до одного на вузькому виступі, ніби кам'яна композиція. З пташиного льоту Наше здається незнайомою місцевістю. З трудом розпізнаємо знайомі вулиці й будинки. Покрівлі, вкриті цинковою бляхою, сліпучо блищать на сонці, і місто все здається наглянсованим.

— Севере, — пригорнулась головою до його плеча, — скажи мені щось на пам'ятку. Слово, сказане з цієї висоти, матиме особливе значення…

Север делікатно струшує іній з мого волосся. Як він уміє так непомітно гарно виявляти своє піклування про мене.

— Коли б ти знала, мишко, як люблю я твою внутрішню незалежність! Твою сміливість. Ти — як стихія. Моя стихія. Це може звучати й як жіноче ім'я. Як ти гадаєш?

Сходимо з виступу, бо почав дути холодний вітер. Спираюсь на молоденьку берізку. Дощ снігового кришталю спадає мені на голову.

— Що ти робиш? Славо! Ти ж уся в снігу! Струси з себе сніг…

А навіщо його струшувати? Я ж — стихія. Відчуваю, як сльози душать мене. Не хочу бути стихією. Хочу бути для нього звичайною, найзвичайнісінькою у світі його дівчиною, яку любив би він по-земному вірно. Наші рукавички зовсім намокли. Вони просто розтали на сонці. Вішаю їх на сучок. Червоні і зелені — вони майорять на дереві, як прапорці.

— Север, — розтираю його руки і з болем у серці думаю про те, що тут без пояснень не обійдеться, — я все ж таки хочу, щоб ми видряпались на самий вершок гори. Розумієш, щоб так і в житті змогли ми піднятись нагору. Вище пліток, вище міщанства, що оточує нас…

Він дивиться на мене, і я читаю в його очах не ентузіазм, а меланхолію!

— Для цього потрібно одного фактора, — зітхає Север. А в мене серце корчиться від цього зітхання.

— Якого фактора? Прошу, скажи якого?

Хочу трохи розрядити атмосферу і починаю фіглярничати. По-лакейськи згинаюсь:

— Що зволите замовити? Відваги? Будь ласка, в мене її досить. Нахабства? І цього знайдеться, якщо треба буде! Кохання до тебе? О, цього в мене такий запас, що вистачить до кінця наших днів!

Я кручусь, роблю різні смішні фігури, а він стоїть з похиленою головою і навіть не усміхнеться.

— Для цього потрібно, мишко, перш за все… грошей. Але ти ще дитина. Ти нічого не розумієш, і добре… Вже холодно! Може, все ж таки покинеш цю шалену думку — дряпатись на самий вершок, і зійдемо вниз?

Гроші! Прокляті гроші, як вони міняють своє обличчя! Ще недавно були вони для мене тільки кіно, морозиво, а потім стали хліб, підметка, а тепер уже — щастя!

Жах!

Жах, що якийсь паскудний папірець бере владу над нашим життям, нашим правом на щастя, а ми мовчки погоджуємося з цим.

— Севере, — кричу, хоч він тут біля мене, — я ненавиджу гроші! Будьмо, о, будьмо з тобою інші, не такі, як усі… Севере, будьмо сміливі, — хочеш?

Він не знаходить для мене відповіді, тільки пригортає до своїх грудей. В мене таке враження, що він плаче.

Все ж таки сходимо вниз, не досягши вершини гори. Сприймаю це за недобру прикмету для нашого щастя.

Сходити вниз, виявляється, ще важча штука, ніж дряпатись угору. Север мусить мене раз у раз підтримувати, бо я, втративши душевну рівновагу, втрачаю й фізичну. Біля підніжжя гори чекають, стужившись за нами, наші лижі. Розбираємо їх і їдемо в місто.

По рівному Север їздить досить пристойно. Напрошується неждана думка: «Север з тих, що з ними можна тільки по рівному…» Нічого поганого не сталося. Не впало ні одного гіркого слова поміж нами, а проте я відчуваю, що ця прогулянка вирила якусь прірву між мною і моїм коханим. Ми виходили одними, а повертаємось вже іншими. Невже справді і тут винні гроші?

— Ти чого хотіла? — єхидно спитала мене Катруся, що в перекладі на звичайну мову означало: «Забирайся звідсіль!»

— Так, — відповіла я, зухвало витримуючи її спопеляючий погляд. — Я хочу їсти. Страх як хочу їсти.

— Ти б бодай переодяглася, — просичала Катерина, що знову-таки означало: «Забирайся звідсіля, поки не пізно».

— Нічого, нічого, — піддержав мене мій майбутній шурин, — лижний костюм — це тепер крик моди…

Безбородько підсунув мені стілець поруч з собою, але я воліла сісти через крісло.

Катерина посміхалась найчарівнішим усміхом… вішальника. А я? Ох, я допалась нарешті до булки з маслом, яке досі призначалося виключно для нього. Це, звичайно, було свинство з мого боку, але що я винна, коли не могла опанувати себе?

Катерина дивилась на мене непритомними зі страху, круглими, як у сови, очима, а я вдавала, що не помічаю її погляду, і уплітала булку з маслом, а зверху ще з шинкою, аж за вухами лящало.