Сагайдачний - Андрiй Чайковський

Кульчичане їздили кожного року в iншу сторону, пiзнавалися з княжими державцями i економами, пiзнавали народ робучий. Побачивши, що тут живеться людям краще, як у Самбiрщинi, вони чули до князя ще бiльше поважання.

За час побуту кульчичан в Острозькiй академiї, якось на другому роцi сталась подiя, яка цiлий острозький свiт дуже заворушила.

Перед недавнiв часом жив на службi князя убогий шляхтич з Полiсся, Христофор Косинський, гербу Равич. Князь його любив i нагороджував, i здавалося, що вiн остане князевi вiрним до смертi. Що там мiж ними зайшло, нiхто того не знав, але Косинський покинув князя i пiшов шукати щастя на Запорожжi, як багато iнших людей тої доби.

Не знати, чи Косинський мав злiсть на князя, чи на його сина Януша, який зовсiм зляшився. На тi рахунки приготовлявся Косинський довгий час. Вишукував собi людей таких самих невдоволених, як i вiн, проти панiв, магнатiв.

На Запорожжi серед низового товариства кипiло проти Польщi. Король видавав часто унiверсали до руських воєвод, до "українних" старостiв, щоб не допускали до сполуки мiж низовцями й Україною. Не можна нiкого пускати нi сюди нi туди. Низовцям не вiльно нiчого продавати, анi купувати вiд них. В той спосiб хотiла Польща змусити запорожцiв до покори й послуху.

- Польща не признає наших вольностей, наших старих прав, не признає нашої виборної старшини, а наставляє проти нашої волi якогось старшого, якого ми не приймаємо.

- Я знаю того старшого, пана Язловецького. Добряга чоловiк i козак цiлою душею.

- Але нам накинений. Хай живе мiж нами, то коли покажеться, то i виберемо кошовим, хiба ж у нас не отаманували шляхтичi?

- Згадати б лише Дмитра Вишневецького-Байду. Тепер думи про нього спiвають, або Дашковича? Може бути отаманом i Язловецький, але прийди сюди, братику, хай побачимо, якi в тебе зуби, - а накиненого старшого ми не приймаємо.

Так ремствували запорожцi, а Косинський пiддавав:

- Ще буде поганiше, панове товариство. Коли ви не вiдрубаєте руки, що за вашими вольностями посягає, то не лише старшого накинуть вам ляхи, але ще на на- шу Сiч Запорозьку своїх кварцяних на постiй пришлють…

- Не дiждуть!

- Це лише вiд вас залежить. Як ви покажете свою силу, тодi й вони пiзнають, що не можна.

На Українi було невдоволеного матерiалу дуже багато.

Зачнiм вiд уходникiв. Як стало тяжко жити народовi українському через драчi, через панщину, то збиралися ватаги смiливiших людей у степ козакувати, йшли звичайно ранньою весною в дике поле, орали тут землю, вели бджiльництво, ловили та в'ялили рибу, стрiляли звiрину. Було це дуже небезпечно, бо степовi хижаки нападали на них зненацька, ловили в ясир. Треба було орати, держачи зброю напоготiвлi. Але пiдприємство оплачувалось, i уходникiв не бракло, а тут було всього доволi, та не було панського гнiту Та пословиця каже, що бiди конем не об'їдеш. Пограничнi королiвськi старости пронюхали наживу i здержували повертаючих уходникiв, щоб їм платили вить, цебто дань, яку собi самi встановляли довiльно.

- За що ми маємо платити? - гукали роз'яренi люде. - Чи староство пiклується нами, як над нашими головами татарський аркан фуркне? Чи обороняє нас од напастi, чи то його земля, чи помагає нам її обробляти?

На те казали приклонники Косинського:

- Хоч би не верталися по роботах додому, а там, в степу, поселилися, то i там сягає лядська рука за вашою свободою i поверне вас у своїх пiдданих. Так буде доти, поки не проженете ляхiв геть у Польщу. Гуртуйтесь, хапайтесь за зброю i чекайте даного знаку.

Реєстровi козаки були невдоволенi, що Польща не виплачувала їм на час умовленої плати. Такi залеглостi множилися все. А на море йти було теж строго заборонено козакам. Польща замiсть вихiснувати могутнiй, молодечий розгiн козацтва проти невiрних, переоцiнювала силу Туреччини i боялася її погроз, якi сипалися з Царгорода на Польщу по кожнiм козацькiм набiгу. Отже, заспокоювала козакiв, як могла, коли не грозьбами, то просьбами, щоби на море не ходили.

- Польща нам не платить, що приймилася платити за нашу вiрну службу, не позволяе нам йти в похiд i поживитись - значить хiба бiдувати дома, бо так панам подобалось.

До них писав Косинський:

"Дiйшло до нас те, що не спiшна його милостi пану старостi дорога з тими грiшми до вас, отже, вашмосцi, не барячись довго, зараз до нас поспiшайте".

Був ще на Українi другий рiд козакiв нереєстрових, тобто таких, яких в урядовий список нiяк не можна було змiстити. Польща, боячись козацької сили, встановила, що бiльше тисячки козакiв бути не може. Тi остаються на службi Речi Посполитої, дiстають вiд уряду плату (нiколи не доплачувану), а решта - все то поспiльство, пiдданi, яким вiд козацтва - зась.

Але приходили на Польщу прикрi вiйни, де треба було багато вiйська i то дешевенького. Тодi треба було збирати козацькi полки. До того було багато охочих. Кожному хотiлося вийти з хлопського пiдданчого стану в козацький, де були вольностi запорученi. Уряд польський радо їх приймав в козаки, але лише поки було треба. Опiсля наганяли знову тих охочих до плуга пiд панський канчук. З того виходило велике роз'ярення.

- Ляхи нас обманюють. Як треба було за їхнє дiло головою важити, то нас голубили i золотi грушi обiцяли, тепер показується, що тi грушi на вербi ростуть, - не пiдемо в панське ярмо.

Тодi Косинський пiддавав їм:

- Так приставайте до мене, а при Божiй помочi скинемо панське ярмо раз на все з себе.

Опрiч того було на Українi того козацтва, мов макового цвiту по мiстах i мiстечках.

Живе собi в городi смирненький, працьовитий та тверезий чоловiк. Стане на службу за челядника у якого ремiсника. Дотепний вiн та веселий, вмiє всiлячину розповiсти складно та людей смiхом морити. Нiхто не знає, хто вiн та й звiдкiля. Домує вiн цiлу зиму та лише наслухує голосу, йому самому зрозумiлого. А коли той голос почує, то мов пiд землю пропав. Ще з вечора лягав спати, а над ранок то й мiсце по нiм застигло. Аж згодом дiзнавалися мiщане, що то був козак, який зайшов до них на супочинок, бо iншої козацької роботи тодi не було. Ватаги Косинського росли, як гриби по дощi. Вони порядкувалися, криючись по широкiй Українi перед оком панiв та дожидаючи пори. То були ватаги невдоволених, покривджених. У них одна-одинока цiль: прогнати панiв з України i зажити тут без хлопа i пана вольним козацьким життям.

Косинський перший повстав проти панського гнiту. То була перша хмара на Українi, вiдколи там Польща запанувала. То була хмара, з якої вдарив перший грiм народного гнiву. Початок зробив Косинський, кiнчало начате дiло гайдамацтво.

Косинський зiбрав ватагу з п'яти тисяч козацтва.

На перший раз вибрав собi Януша Острозького, сина Василя-Костянтина, який був тодi ляхом душею i тiлом. До нього належала Бiла Церква. Цей город лежав найближче козацьких земель.

Косинський вибрав до того найвiдповiднiшу пору, коли князь Костянтин поїхав з синами на королiвську елекцiю до Варшави. З собою забрав вiн найкращi вiйська з замкiв i постоялих мiсць, те саме зробив i його син Януш.

В Бiлiй Церквi орудував iменем князя Януша його свояк старий пiдстароста князь Дмитро Курчевич-Булика. У нього було пiд рукою мало вiйська i то плохенького. Його жовнiри безвпинно зводили бучi з мiщанами, обдираючи їх з усього добра.

Замiтне було те, що те заняття Бiлої Церкви вiдбулося спокiйно, без проливу кровi i нiкого не покривджено, нiкому нiчого не рушено, крiм майна князя Януша. Сам князь Булика не потерпiв нiякої шкоди.

Зараз опiсля проголосив себе Косинський гетьманом козацьким i всього низового вiйська.

Князь Дмитро Курчевич-Булика зразу дуже побоювався про себе, бо як свояк князя Януша Острозького держав з ним одну руку. Тепер, побачивши, що Косинський поводиться по-дружньому й нiчого, крiм княжого добра, не чiпає, осмiлився i став заходити на замок, де мав свiй постiй Косинський з своїм штабом.

Гетьман приймав його.

Булика поважився спитатися його, чи йому не совiсно чiпати такого могутнього пана, в котрого вiн їв хлiб-сiль i зазнав вiд нього не одного добродiйства.

Косинський поклепав його по плечу, та й каже:

- Проти старого князя я поки що не маю нiякого рахунку. На разi розплачуюся з паном Янушем, а опiсля покажеться, що буде.

- Що ж тобi, пане гетьмане, князь Януш злого вчинив?

- Чи ти, князю, справдi не знаєш того, чи, може, лише показуєш незнайка. Ти також у тiм свої пальчики помачав, та тобi я вибачу, бо ти так мусив робити, як тобi твiй пан казав. Ти хоч князь зроду, та такий самий худопахолок, як би i я. Та як ти забув, то зараз я тобi нагадаю причину. Ти тямиш, що я служив у старого князя. Платив вiн менi, та не задармо, бо моя служба була вiрна, i небезпечна. Не раз я наставляв свою голову в оборонi княжого добра. Не раз ганявся за ордою, що княжi слободи шарпала. Ну та й я переконався, що в князя нiчого не дороблюся, що треба деiнде долi шукати. Князь так, як добрий хазяїн з конем; поки може робити, то йому дає їсти, а коли не годен уже ногами волочити, то його вижене в степ, вовкам на снiдання. Таке було б i зi мною. Я бачив, що коли рука зiмлiє i не зможе шаблею володiти, то треба буде в старцi пiти та жебраним хлiбом жити. Не буде надi мною змилування, бо в князя камiнне серце. Я пiшов на Запорожжя. А там я не був послiднiм козаком. Пiзнало товариство, чого я варт, i пiслали мене на Тавань за ордою зорити. То була дуже важна i тяжка та вiдповiдальна служба. Треба було спати з створеним ухом i оком, бо як у Святому письмi сказано: не знаєш нi дня, нi години. Положив я там немалi заслуги для козакiв, для князя, для люду, для цiлої Речi Посполитої. Я не стану себе хвалити. Ти спитай запорожцiв, спитай самого кошового Богданка Мiкушинського. Не одному нещастю я вмiв вчасно запобiгти, бо всi рухи татарської орди я мав на оцi i про все заздалегiдь дiзнавався.