Сагайдачний - Андрiй Чайковський

В суботу надвечiр прятано в робiтнi, i вже аж до понедiлка не було нiякої роботи.

В недiлю рано всi по-празниковому одягненi йшли до церкви. Мужчини - в довгих мiщанських капотах, в високих смушкових шапках, жiнки - в довгих хутрах, обрамлених кращим хутром з куниць. Старий Плескач, брав iз-за образа великий молитвослов i йшов попереду з жiнкою; за ними поступала вся сiм'я зi старшими дiтьми, челядниками й учнями. Малi дiти лишалися зi старою бабусею-помивачкою вдома.

В церквi ставали на призначених для себе мiсцях. Плескачевi, як цехмiстровi шевському, належалося почесне мiсце i цехова свiчка. Вiн зараз розвертав свiй молитвослов i спiвав голосно з криласом.

В тiм порядку вертали з церкви. Жiнки, пороздягавшися, виймали з печi зварену ще рано страву й ставили на стiл. Тепер мали право сiдати до столу челядники, учнi й парубки, що доглядали коней. Дiвки вiд корiв обiдали окремо. Вони мусили при обiдi послугувати. Обiд зачинався молитвою, котру вiдмовляв голосно старий Плескач. Пiд час обiду нiхто не говорив. Лише сьорбання й жування було чути.

Степана Жмайла посадили на почесному мiсцi. За ним посiдали хлопцi. Хоч вони молодi ще були, та не випадало саджати їх мiж челяддю, бо то спудеї вищої княжої школи.

Лише як поставили в збанках мед, розв'язалися язики, й розпочалася гутiрка.

Плескач приказав кому-небудь повторити нинiшнє казання в церквi, яке було Євангелiє. На ту тему велась розмова. Плескач не мiг тому подарувати, хто в церквi не вважав на слово боже.

Аж пiсля того пiшла розмова на iнший шлях. Плескач випитував про те, як їх князь прийняв, i оповiдав про мiсцевi вiдносини. Степан розказував про вiдносини в Самбiрщинi, про переслiдування православних, про те, що православним не можна ставити церков у серединi мiста. Говорив, як то королiвськi комiсари хотiли записати шляхту всупереч їхнiм клейнодам i шляхетським грамотам у iнвентар, як шляхта аж шаблею мусила оборонятися та силою комiсарiв прогнала. Бо ж їхнi привiлеї шляхетськi походять ще вiд князя Льва. Плескач слухав усе те, хитаючи головою, а далi каже:

- Слава, честь i поклiн нашому князевi, його милостi Костянтиновi, щасливi ми, православнi, пiд його могучою рукою. За його плечима ми безпечнi, мов у Бога. Нiхто нам нашої благочестивої вiри не смiє чiпати, а церкви нашi ставить сам князь, великолiпнi i багатi. У нас свобода. Нема нiякого гнiту. Ось я був собi бiдним шевцем, коли сюди прийшов, як його милiсть прикликав сюди усяких ремiсникiв, рукодiльникiв, а тепер я не послiднiй, як бачите, багач. А всього доробився власною працею i пильнiстю, нiкого на грiш не покривдив. I нiчого, i нiкого менi боятися, хiба страху господнього. Є в мене всього подостатком, ще й на бiдних стане. Нiхто менi того не вiдбере, бо нашого Острога нiхто не здобуде. Татари кiлька разiв заганялися, коли-то хотiли захопити в ясир княжу дочку Катерину, що за князя Радивила вийшла. Нiчого не вдiяли, лише зубiв наломили.

- Чи ви ведете своє ремесло на замову?

- Нi, я роблю на запас. Потiм свої вироби розвожу по ярмарках. Мої ярмарки мiж Львовом i Києвом. Великi пани в моїх чоботях ходять, бо в мене товар добрий i тривалий. На партацтвi я свого знаку не дам. Врештi, я мушу другим за примiр служити, бо я старший у шевському цеху.

- А який ваш знак?

- Який? Три звiздочки - на зап'ятку, мiж пiдковою побiч себе, а одна, бiльша, - спереду. Такi самi знаки ставлю на шкурi всерединi халяви. Нiхто їх не бачить, бо вони закритi пiдшивкою. Лише як пiдшивку вiдпореш, то їх побачиш. Це на те, щоби нiхто знакiв на зап'ятку не пiдробляв на партацькiм чоботi i мого верстату не знеславлював. Я зараз пiзнаю фальш, бо нiхто не потрафить звiздок розмiстити, як я сам своєю печаткою.

- А коли б ви такого зловили?

- Го-го, за це велика кара. Цех може його з шевської корпорацiї викинути, i нiколи вже не мiг би бути майстром.

- А як тут у вас татари поводяться?

- То дуже добрi люде. Одне, що не мають трункiв, бо цього їм їхнiй пророк заказав. Вони працьовитi i додержують слова. Нiхто їм не робить кривди, їхньої вiри нiхто не чiпає, тому вони е добрими сусiдами, а за нашим князем то пiшли б в огонь, так його люблять. По-нашому говорять вже, як би й ми, хоч мiж собою усе галакають по-своєму.

- Щасливi ви, що такого доброго князя маєте…

- Нашому князевi дай Господи много лiт прожити, бо що потому буде, то Господь знає…

Плескач задумався i став хитати головою.

- А хiба ж що? Нема в нього дiтей?

- Та що з того? Найстарший син Януш цiлком вiдвернувся вiд прадiдної церкви. Вiн уже лях, не наш…

- А князь на те позволяв?

- Що має робити? Бачите, мама була ляшка та й сина за собою потягла, а решти доконали єзуїти та й перевертня з нього зробили.

- Я би на те не позволив. Видно, що в панiв iнакше жиють, як ми, простi люде.

- Нi, ви того не знаєте, який князь строгий чоловiк. Його син Януш, а так само й iншi два сини, не смiють при батьковi сiсти, анi словом вiдiзватися, поки не дiстануть на те дозволу, не смiють нiчого зробити без дозволу князя. Говорять, а ми то всi добре в городi знаємо, що князь дуже гнiвався на сина, грозив, просив,- не помогло нiчого, а тепер князь сина дуже любить, може, за те, що такий впертий. Другий син Костянтин, зразу гуляка великий, вiдтак i вiн став перевертнем, а тепер богомолець. Нiчого з нього не вийде. Може, ще з наймолодшого, Олександра, вийде що путнього. Вiн теж з ляшкою вженився, але, певно, старий князь сам виховувати буде внукiв i не пустить їх на чужину, бо вже на Янушевi попiкся. Чимало клопотiв та гризот перейшло понад головою нашого доброго князя. А та його братанка по Iллi, княжна Гальшка, скiльки князь мав iз-за неї i її матерi процесiв, боротьби з її мужами та з тестем, вiтчимом.

- Вона вже не жиє?

- Господь змилувався та й забрав її до себе. Вона була божевiльна, таке їй Господь дав. Бувало, не можна було видержати, як зачне, бiдна, на замку з своєї вежi голосити та кричати. Кажу вам, аж морозом проймало. Цiлий город, почувши її плач, крик, тiльки хреститься, а дiтвора ховається по кутах та плаче налякана. Такої долi не хотiв би я мати i за тi княжi скарби, за те золото, що має його наш князь пiд своїм замком… I вiд того часу князь посумнiв, згiркнiв та лише в молитвi шукає розради, потiхи. Бiдний вiн. Вiн неприступний нi для кого. Одна його дочка, Катерина, вмiла з батьком дiйти до ладу, вона одна могла роз'яснити його чоло. Страх як її князь любив. I тому, коли хто потребував князя, то хiба через отця Дем'яна або княжну Катерину дiпнув свого.

Плескач оповiдав те про княжi справи, що знали всi острожане, а що кульчичан дуже цiкавило, як нове, нечуване. Степан мотав на вус i запам'ятовував, щоби вiдтак дiдовi Грицьковi розповiсти. Хлопцi цiкаво й радо слухали, бо вiдтепер їх доля була зв'язана на довгi часи з тим славним паном на Острозi.

Вже стало сонце хилитися на захiд. Хлопцям час було вертатися до бурси, а Степан з наймитом ладився в дорогу.

Плескач вишукав їм певну, дуже чисельну компанiю солярiв, що їхали з Острога до Дрогобича. Можуть разом переїхати геть поза Львiв, значиться, поза той страшний Янiвський лiс.

Прийшла хвиля розстатися. Марко розплакався. Петро закушував губи, щоби не плакати вголос. Усiм було жаль. Розставалися на довгi лiта, а може, нiколи вже не побачаться. Це в божих руках.

Степан не втерпiв, щоб востаннє не сказати, може, вже десятий раз:

- Хлопцi, вчiться, слухайте старших, не зробiть сорому нашому шляхетському родовi Жмайлiв.

- А до нас заходьте, коли вам буде завгодно, як до своїх рiдних, - говорила Плескачиха їм услiд.

V

Плескачi справдi любили кульчичан. Вони радiли, як на них з усiх сторiн спливали похвали за їх пильнiсть i статечнiсть. Хлопцi розвивалися i росли-таки на очах. В мiру того Плескач бiльше про них непокоївся.

- Занадто вони вирiзняються вiд своїх товаришiв, бiльше звертають на себе увагу, а я боюся, щоб той Северин не збаламутив їх i не намовив до козакування, - говорив часто Плескач до своєї жiнки. - Не одного вiн уже заманив. Для них ще час, аж розуму наберуться. Я не вспокоюся, поки з отцем Дем'яном не поговорю.

I справдi, одної недiлi пiшов до о. Дем'яна i розповiв свою турботу:

- Знаю, що вони будуть лицарями, i така доля їх не мине, але на мiй простий розум виходить, що вони сотворенi на щось кращого, що бiльшу користь принесе нашiй православнiй церквi i нашому народовi, як пiти в козаки i там або голови молодецькi зложити, або в ясир попадуть, або… на колi згинуть…

О. Дем'ян вислухав його уважно, бо його поважав, i каже:

- На тих хлопцiв я маю особливе око. I їх милiсть не байдужий. Ми їх уже заздалегiдь до чого iншого призначили, - то неабиякi голови. Не розумiю, чого тобi за них так побоюватися?

Плескач помовчав хвилю, заки перемiг себе, а далi каже:

- Одного боюсь я. Ваш брат Северин має на них великий вплив, вони його обожають, знаю це, бо хлопцi часто до мене заходять i чую їхнi розмови. Северин - то вершок козацької досконалостi, врештi, я i всi, що Северина знаємо, тої самої думки. Коли би так Северин закликав їх до себе, то покинули б усе й пiшли б за ним на край свiту, як уже багато бурсакiв пiшло. Отож я б прохав вашої милостi звернути на це увагу пана Северина, щоб тих хлопцiв не займав. Бо я також маю право пiклуватися ними, - дав менi його їх батько.