24:33:42 - Лариса Денисенко

Колись мати збиралася на похорон чоловiка Iрини, жiнки, що допомагала їй готувати. "Ма, а ти чого туди йдеш?" - запитав я. "Розумiєш, Iра для мене не чужа людина, - почала мати. - Вона допомагає менi психологiчно розвантажуватися, усвiдомлювати, що я дещо тямлю в кулiнарiї". Я теж був для матерi не чужою людиною. Мабуть, я допомагав їй усвiдомлювати, що вона вмiє народжувати дiтей.

v)

Так склалося, що в кожного є люди, яким необхiдно повiдомляти про певнi змiни в твоєму життi. Наприклад, про похорон. Про народження дитини. Або про весiлля. Зазвичай ти таке робиш не тому, що тебе нестерпно тягне поiнформувати людину про свiй життєвий перебiг, а тому, що ти не хочеш ображати таких людей замовчуванням подiй. В когось таких людей надзвичайно багато, в когось, може, й одна. В мене також були такi люди. Їх навiть можна було згрупувати. Родинна група: мати та батько. Офiсна група: спiвробiтники офiсу, якi працювали зi мною вiд дня народження контори. Дружня група: Марлен, московська Ганна, а також три її колишнiх чоловiка.

На вiдмiну вiд московської Ганни, я товаришувала з усiма трьома її колишнiми чоловiками. Арсен був митцем, спочатку вiн працював з видатним декоратором, а згодом вирiшив, що його талант не має бути спрямований на те, щоб вигадувати райськi кущi для концерту оголених солоденьких дiвчаток. Тому вiн почав пити та малювати для себе. Грошей в нього не було, вiн їх не прагнув, але це не заважало йому сидiти в Ганни на шиї. Потiм його спiймала в свої палкi обiйми слава, i вiн вирiшив, що для такого класного хлопця необхiдно знайти Справжню Неординарну Жiнку. Така знайшлася в особi доньки вiдомого європейського кiнорежисера. Вона приїхала до Самари вчити росiйську мову та допомагати росiйським дiтям усвiдомити своє мiсце пiд сонцем. Ганна сказала, що, в принципi, вiдразу його зрозумiла. Якби вона зустрiла якогось навiженого сина вiдомого європейського режисера, вона б теж не розгубилася.

Другий чоловiк Ганни, Олекса, був лiтературним критиком. У нього буле руде хвилясте волосся та блакитнi очi. Олекса легко здобув мою прихильнiсть тим, що щиро вважав мої очi - найрозумнiшiми з усiх очей, якi вiн бачив. Це мене вразило. Таке про мене ще нiхто не казав. Вiн навiть пробачав менi незнання iмен одiозних росiйських лiтературних дiячiв минулих столiть. За розум в моїх очах можна було й не таке пробачити. Третiй чоловiк Ганни, Антон, був вигадником. Не важливо, де i ким вiн при цьому працював, вiн постiйно щось вигадував, роботу, сценарiї, проекти, людей. Вiн вигадував жiнок, з якими зустрiчався, вiн вигадував жiнок, з якими спав, вiн вигадував самого себе. Це був нескiнченний процес, паралельний Божiй працi. Вiн не мiг iнакше. Якщо в наших стосунках з Арсеном я була прихильницею його таланту, а вiн цiнував моє ставлення до його робiт; з Олексою ми обговорювали книжки, якi читали стосами, то з Антоном менi було просто весело. Напевне, менi подобалося те, як вiн вигадав мене. Ганнi та трьом її колишнiм чоловiкам я написала листа. Тепер вони почуватимуться обiзнаними.

Я б залюбки написала листа i мамi, але в нас i з нею були не такi стосунки. Мати була жадiбна до деталей, вона прагнула знати все. Нi, навiть не так. Мати прагнула почути якомога бiльше слiв, справжнє знання не було її метою, вона хотiла слухати i робити свої припущення, мої висновки її не дуже хвилювали. З батьком все було набагато простiше. Йому не потрiбнi були слова, вiн на них не концентрувався, головним для батька завжди був мiй стан, який не вимальовувався моїми словами, можливо, батько, як i всi технарi, не дуже довiряв словам, вiн дивився менi в обличчя, дослуховувався до iнтонацiї, слова i подiї були не важливi, головне, щоб менi було добре, а такi речi бачиш по очах.

Одного разу, в тi часи, коли менi виповнилося чотирнадцять рокiв i я почала вести статеве життя (я розумiю, що деякi подумають, що це - зарано, фактично, фальстарт, сперечатися не буду - але так вже сталося), мої батьки виїхали за мiсто, а ми з моєю тодiшньою подругою запросили до мене наших молодих людей. I вони не забарилися прийти. Пам'ятаю, як я дочепурилася до того, що вирядилася в мамчин халат, який батько привiз їй з Нiмеччини. Вiн був величезним, затеплим, простьобаним, бордово-коричневого кольору, силует "пiд пасок". Напевне, я його вдягла, щоб вiдчути себе справжньою господинею хати: в халатi з нафарбованими губами! Вже звечорiло, ми почали бавитися, кожна пара в окремiй кiмнатi. I не почули, як хтось до нас завiтав. Я сидiла на своєму хлопцевi обличчям до дверей, тому побачила батька, який подивився в моє обличчя, побачив, що я не одна. Не думаю, що вiн концентрувався на тому, чим саме ми займаємося, а тiльки привiтався: "Привiт, орли!" Коли за кiлька секунд пiсля цього завiтала мама, все виглядало бiльш драматично. З її рук вислизнув кухоль, по пiдлозi покотилися лiсовi суницi, мати закрила обличчя руками та вибiгла геть.

Пiсля того, як я провела хлопцiв та свою подругу, сполоханих, але веселих, мати сказала, що ми маємо поговорити, i в мене всерединi все стиснулося до iграшкових розмiрiв. Важко дихати iграшковими легенями. Я очiкувала, що зараз мати почне говорити про те, що з мене виросла повiя, що це неприродньо в моєму вiцi - злягатися з дорослими хлопцями, але - нi. Тобто розмова в нас вiдбулася. Мати сказала наступне: "До нормальних дiвчат хлопцi приходять з трояндами. А до вас? До вас iз пляшками!" Мати плакала. Вона жодного слова не сказала про те, що бачила нас разом в такiй однозначнiй позi, вона не потребувала моїх пояснень, мати вiдгороджувалася вiд дiйсностi. Насправдi не можна було не помiтити, що в мене розпочався новий звiй життя. Такого життя, в яке час вiд часу входить чоловiк. Моєму першому чоловiку на той час вже було за двадцять рокiв, i можна було здогадатися, що ми не пригощаємо одне одного морозивом та не дивимося на зiрочки. Тобто все це ми також робили, але заразом з iншим! Для мами збереження легенди про мою цноту, навiть не для iнших, не в очах подруг, а у своїх власних очах, було набагато важливiшим, нiж мої голi груди, якi нахабно дивилися на неї - розгублену фею лiсових суниць, що застигла у дверях, - своїми гостроносими сосками. Я була хорошою та доволi слухняною дiвчинкою, добре вчилася, не крила рiдних матюгами, не напивалася, як свиня. Такi дiвчатка не можуть бути нецнотливими в чотирнадцять рокiв. Так думала мати. Тому я мусила зберегти цноту у будь-який спосiб, так матерi було легше жити.

Мати мене любила, принаймнi вона вважала, що я набагато краща за деяких доньок її подруг, тому, коли я виходила замiж, мати це сприймала як особисту перемогу, коли я розлучалася, мати це сприймала як особисту втрату. Коли я розлучалася вперше, вона вказувала на мої нестриманiсть та нетерпимiсть до людей. Коли я розлучалася вдруге, вона охопила голову руками i шепотiла: "Господи, коли ти вгамуєшся, Сашка, коли ти подорослiшаєш, ну чого тобi не вистачало, чого?" Варто сказати, що менi дiйсно нiчого не бракувало. Просто мiй перший колишнiй чоловiк якраз вiдрiзнявся рiдкiсною нетерпимiстю до моєї особистостi та моїх друзiв ("я думав, що ти така, а ти - така!"), а коли тебе ледь терплять, треба бути великою наволоччю, щоб продовжувати отруювати людинi життя; а другий колишнiй чоловiк призвичаївся слухати виключно себе, а за таких умов важко спiлкуватися. Та й взагалi не дуже зручно i людяно втручатися в чужу бесiду: його i з ним самим, перебивати, перемикати увагу на себе та лiзти зi своїми проблемами.

Пiсля мого другого розлучення мати запитала мене: "Тобi не здається, що ти часто розлучаєшся?" "Нi, - сказала я. - Бо я розлучаюся рiвно стiльки, скiльки виходжу замiж. А тобi не здається, що я часто виходжу замiж?" Таке матерi не здавалося, ще б пак! Вона мрiяла про те, щоб термiново мене до когось прилаштувати, так вона розумiла свiй материнський обов'язок передi мною. Я боялася знайомити її з чоловiками, з якими мене зводила доля, тому що мати вiдразу запитувала: "Це у вас серйозно? А скiльки вiн заробляє? То коли ви одружуєтесь? Вiн вже до тебе переїхав? А щось залишив - зарядку для мобiльного, щiтку, книжки?" Доводилося верзти казна-що. О, зараз менi було що їй сказати.

Мати не могла збагнути, як можна i снувати без впорядкованого подружнього життя. I як можна не прагнути таке життя собi розжити. Пам'ятаю, як одного разу вона розповiдала про її сусiдiв, я їх також знала. Ольгу та Олега. Вони постiйно сварилися, Олег часто напивався та чморив Ольгу по повнiй програмi. Вона спочатку трималася, а потiм почала пиячити сама, порозумiння їм ця пиятицька рiвнiсть не принесла, але сваритися вони стали набагато веселiше та активнiше. От одного такого разу мати натхненно розповiдала про їхню чергову сварку (чого не вистачало нашому будинку, то це - звукоiзоляцiї, напевне архiтектори тодi думали так: радянськiй людинi нема чого приховувати вiд товарищiв), як Олег набрався, як вiн сокирив Ольгу, як вона сокирила його, як вони потiм побилися. Наприкiнцi цiєї захоплюючої розповiдi мати зiтхнула i сказала: "Коли вже й ти когось собi знайдеш…" I я знала, що вона мала на увазi не побиття, не сварки, анi чоловiка-алкаша, вона думала виключно про перевагу подружнього життя, про проживання удвох, про близькiсть, та турбувалася через те, що в мене воно не складається.