По живу і мертву воду - Далекий Николай Александрович

В Оксани ще жевріла маленька надія на можливу помилку, непорозуміння.

— Хто це? — запитала вона.

— А хто ж, мій чоловік.

— Андрій Дудка?

— Він. По-вуличному Коза, а пишеться Дудка.

Тепер уже можна було не сумніватися: на ліжку лежав смертельно п’яний Андрій Дудка.

— Розбудіть його.

— Гай-гай, пані, нехай його чорти будять, — схлипнула жінка. — Це вже до ранку, хоч з гармати над вухом стріляй.

— Давайте спробуємо, — сказала дівчина, скидаючи жакет. — Принесіть відро води, рушник.

Довго й настирливо намагалась Оксана оживити Андрія Дудку. Він мукав, дригав ногами, мало не вкусив Оксану за руку. Скінчилося тим, що впав з ліжка на долівку й знову захріп.

— Пані, це все даремно. Я вже добре знаю цю свиню. Кажу вам — ніяка сила не підведе його до ранку. Нехай хоч хата горить, хоч гармата стріляє…

Непередбачені обставини… Здавалося б, Оксана все продумала, есе врахувала. В неї в руках був другий жетон, добутий так тяжко. І ось на тобі!

— Минулої ночі до вашого чоловіка приходили?

— Так, пані, двоє.

— Тільки двоє?

— Може, їх було й більше. До хати зайшло двоє. Вони щось показали Андрієві, й Андрій швидко запріг коней і відвіз їх.

— Куди?

— Пані, хіба ж він мені скаже, куди? Це велика таємниця. Він нікому не скаже. То така служба в нього.

До залізничної станції було понад двадцять кілометрів. Поїзд на Рівне проходив о десятій ранку. Можна було встигнути. Але цей шлях був небезпечний. Її, звичайно, вже шукали. Залишилося одне — чекати до ранку, поки Андрій Дудка проспиться.

— Пані, я вам постелю в чистій кімнаті. Ви поспите собі, відпочинете, а як очухається ця свиня, я вас розбуджу, — запропонувала господиня.

Не встигла Оксана відповісти, як у сінцях скрипнули двері й до хати увійшла жінка. По великій світлій хустці Оксана впізнала Ганку.

— Пані, ви тут? А вас там шукають! Такий гармидер зчинився. Ой, яка я рада, що вас знайшла. Пані, побудьте зі мною, послухайте моє горе, я вам усе розкажу.

Танка була п’яна. Виявляється, вона знала господиню й не раз ночувала в цій хаті з своїм Іванком. Через декілька хвилин Оксана слухала її розповідь. Вони сиділи за столом у світлиці. Вікна були завішені, на столі світився каганець. Танка розливала в чарки самогон.

— Він же присягав, пані, що я одна в нього й він, як тільки закінчиться війна, одружиться зі мною. Іванко мені подарунки давав. І обручки, й зуби золоті. Все віддавав мені, а останнім часом… подарував мені тільки пляшечку одеколону, аби лиш очі затуманити. Я одеколон весь на себе вилила, а пляшку в пику Софійці кинула. Тепер він молодшу знайшов, усе їй віддає, я знаю… А хто така Софійка? Перша повія, іншої такої не знайдеш…

Іванко — це Довбня. В Ганки появилась суперниця.

— Не хвилюйтесь, Ганю. Довбня не вартий вас. Ви знайдете собі кращого. Ви казали, що мене хтось шукав.

— Иой, там наїхало стільки людей! Всі про вас питають. Марко теж там. Всі шукають — де пані, куди вона поділась? То все дурниці. Ви мене послухайте. Пані, хіба ж у мене не було хлопців?

Ганка цокнулась, випила свою чарку й заплакала.

— До мене стільки сваталось. Я ж вважалася найбагатшою дівчиною у селі. Тільки одного поля вісімнадцять моргів. А я полюбила бідного хлопця і всім заради нього відмовляла. Батько не хотів його, казав, не пара, старець. А я його так любила, Славка. мого, що й сказати не годна. Вже було все налагодилось, батько згоду дав. Тут прийшли совіти, шляк би їх трафив, і почали роздавати панську землю. І вже не стало в селі ні багатих, ні бідних дівчат — усі одинакові, у кожної є своє поле. Славко відвернувся від мене й оженився на такій самій, як і він. Ну, хіба ж є правда на світі? Я йому і тій Катеринці його, розлучниці, не простила. Не простила пані. Як любила його дуже, так і помстилася. Пийте, пані, я вам усе розповім, не буду таїтися.

Ганка випила ще одну чарку, сльози текли по її щоках, змиваючи рум’яна.

— О, я придумала, пані, як їм помститися, отим жебракам нещасним. Прийшли німці, і я заявила в гестапо, що Славко (переховує в себе пораненого радянського командира. Тут же, на місці, його й Катеринку розстріляли. Ось як я відомстила, пані, за свою любов.

Хіба вони переховували радянського командира? — запитала Оксана.

— Аякже! І переховували, й лікували. Ніхто цього не знав, а я знала, вистежила. Приїхали німці, схопили всіх і зразу ж розстріляли.

— А вам не жаль, Ганко, тої людини, яку ви так любили?

— Ні, пані, — тріпнула головою Ганка. — Я така, якщо не мені — значить нікому! Свого не подарую. Я цій Софійці теж віддячу. І Іванко свого дочекається. Він гадає, що коли його сотенним призначили, то він тепер може кинути мене? Побачимо ще. Пийте, пані. Чому ви не п’єте? За моє щастя, за ваше щастя! До дна!

Оксана почекала, поки вип’є Ганка, й відпила трохи з своєї чарки. Смердючий самогон був міцний, як спирт. Дівчина наповнила чарку Ганки.

Тільки вночі знайшли Тополю, й він сказав, де треба шукати пані. Негайно поїхали на хутір Вишневий. Тополя показав хату. Його залишили на вулиці біля підводи. Довбня й Марко пішли на подвір’я. У вікнах хати було темно. Краплини дощу тихо барабанили по черепичній покрівлі.

Довбня постукав у двері. Трохи почекав і вже збирався гримати ногою, як за дверима почувся хрипкуватий жіночий голос.

— Хто там?

— Відчиняйте, господине!

— Це ти, Іванку?

«Ганка… Ось куди вона забігла…» — подумав Довбня.

— Відчини, Ганко!

— Не відчиню, ти будеш битися. Йди до своєї Софійки.

— П’яна, холера… — пробурмотів Довбня.

— Запитай її: пані з нею? — зашепотів Марко.

— Пані з тобою, Ганко? Не бійся, нам потрібна пані.

Двері відчинились, на порозі появилась Ганка в накинутій на голову й плечі хустці, яка світлою плямою виднілася в темряві. Від неї несло одеколоном.

— Тихо, ради бога… — застережливо зашепотіла Ганка, хапаючи гарячою рукою руку Довбні. — Тихо, в неї граната.

— Де вона?

— Ліворуч двері. Спить, п’яна, на ліжку. Я її ледве поклала. Вона спить і тримає гранату в руді. Тихо, обережно.

Марко нетерпляче відштовхнув Довбню, вскочив у сінці. Сотенний кинувся за ним. Двері до світлиці були відчинені.

Промінь ліхтарика ковзнув по столі, на якому стояла порожня пляшка, тарілки з рештками закуски, і впав на ліжко, яке стояло в кутку світлиці. Пані спала, накрившись ковдрою з головою. Краєчок портфеля стирчав з-під подушки.

Марко ступив уперед, швидко підвів руку. Пролунало два постріли.

— Що ти робиш? — жахнувся Довбня.

Марко мовчав. Сотенний освітив його обличчя. Обличчя вбивці було блідим, суворим, на скронях блищали краплинки поту. Він виконав наказ.

— Хіба я хотів… — сказав нарешті Марко й криво посміхнувся. — Пістолет сам… Не знаю, як сталось…

— Що тепер буде? Шляк би тебе трафив! — Довбня, присвічуючи ліхтариком, підійшов до ліжка, смикнув з голови убитої ковдру й остовпів, не маючи сили вимовити жодного слова.

На ліжку лежала Ганка.

— Що? Що?! — не своїм голосом вигукнув по. заду нього Марко, — Як же це… — він не доказав і прожогом кинувся з хати.

Пізно. Пані зникла. Тополя й візник присягалися, що вони нікого не бачили.

… Біля порога знайшли велику світлу шовкову хустку, що пахла одеколоном.

33. РУКА ГОСПОДНЯ

Те дивне почуття, яке останнім часом усе частіше й частіше переживав гауптштурмфюрер Шнейдер, було схоже на якусь недугу. Його раптом починало ніби морозити, нудити, паморочилась голова. Відомо, що хвора людина сприймає навколишнє дещо по-іншому. Виникає якась невиразність, ненадійність у тому, що мало звичну форму й зміст, слабне не тільки тіло, а й думка, що працювала раніше так чітко, стає млявою.

Шнейдер був радий, що все де залишається непомітним для оточуючих — він умів тримати себе в руках, але інколи погане самопочуття просто-таки лякало його. Гауптштурмфюрер не міряв температури й не думав звертатися до лікаря, бо знав, що його хвороба особлива й медицина тут ні до чого.