Сагайдачний - Андрiй Чайковський

А за той час розмови соловейко в верболозi спiвав своїй любiй дружинi пiсеньку, аж заливався…

На другий день Сагайдачний вибрав пригоже мiсце на редуту, помiряв, випаликував рови та вали i заставив козакiв копати нову редуту.

V

Вернувши на Сiч, застав тут Сагайдачний деякi змiни. За сiчовим валом покладено кiлька нових будiвель. Це було призначене для постороннiх людей, для купцiв, крамарiв та тих козакiв, до котрих їх жiнки приїздили. Старшина обмiркувала, що небезпечно кого-будь пускати в Сiч, особливо крамарiв, мiж котрими були турки, татари, вiрмени, греки.

Далi довiдався Сагайдачний, що приїхали сюди якраз комiсари з Польщi за дiлом. Тут було також примiщення для турецьких бранцiв, яких козаки вiдбивали у вертаючих з краю татар, а це траплялося дуже часто. Тут примiщено також i гостей Сагайдачного, що з Криму вернулися.

Сагайдачний пошукав зараз за Марком, вiн цiкавий був почути за очакiвський похiд.

- Поталанило тобi, Марку, дуже радiю твоїм щастям.

- А ти звiдкiля це знаєш?

- Добряги татари вже про це знали i нам сказали. Я так зрадiв, що обiцяв урочисто мурзi привести йому живого Сагайдачного.

- Не розумiю…

- Опiсля тобi все подрiбно розкажу, тепер менi до кошового треба пiти iз звiтом.

- А знаєш, Петре, якого гостя маємо на Сiчi?

- Певно, думаєш про тих польських комiсарiв. Чого вони хотять?

- Начхать менi на комiсарiв… Старий Чепiль приїхав.

Сагайдачного начеб у серце кольнуло.

- Рад би я зараз його привiтати, та перший обов'язок.

Кошовий, побачивши Сагайдачного, дуже зрадiв, аж його обняв.

- Слава Богу, що ти вернувся живий та здоровий. Ми тут дуже нетерпеливо вижидали, та таки, нiде правди дiти, побоювалися за тебе. Приїхали з Польщi комiсари та привезли таке грiзне письмо, що аж волосся дибом на головi стає. Я лише ждав на тебе, щоб скликати велику раду та обмiркувати, що вiдповiсти комiсарам. Ось воно.

Кошовий подав Сагайдачному велике письмо з печаткою польського канцлера.

Сагайдачний прочитав письмо i каже:

- Цього письма на великiй радi козакам читати не можна.

- Чому? Без ради не можна нiчого зробити.

- Не можна тому, що роз'ярене козацтво на такi безличнi вимоги може потопити комiсарiв у Днiпрi, а тодi наробили би ми собi сорому на увесь свiт. А коли б старшина хотiла їх у тому здержати, то козацтво здмухне нас, мов билинку, вибере зараз iншу старшину i пiде походом на Польщу, а до того ми ще не доросли. Тодi ляхи нас покопають, i вся наша теперiшня тяжка праця змарнується… Це письмо -то вершок безличностi i панської гордовитостi… Та сих погроз нам нiчого боятися, бо самi тi, що їх писали, не вiрять в те, щоб ми цi прикази виконали…

- Як же по-твоєму зробити?

- Письма треба прочитати лиш старшинi, i вiдповiдь обдумати в хатi, в чотирьох стiнах, без ляхiв, а тодi дати готову вiдповiдь комiсарам, як вiдповiдь вiд усього Запорозького низового вiйська… Чей же козацтво про цей лист нiчого не знає…

- Нiхто не знає, крiм генерального писаря. Я благорозумно ждав на тебе, а комiсарiв, якi вже зачинають свої рiжки показувати, я держу за валами Сiчi i сюди не пускаю. Ти, певно, бачив, що там побудовано хати i цiлi куренi.

- Вибач менi, батьку, що спитаю, коли скличеться рада старшин?

- Як ти не дуже охляв, то можна завтра…

Сагайдачний вийшов пошукати за Чепелем. Чепiль засiв у Переяславському куренi, поки не верне Сагайдачний. Там стрiнулись.

Чепiль Сагайдачного з довгою бородою не пiзнав зразу.

Сагайдачний завважив теж, що Чепiль дуже перемiнився. Вiн постарiвся. Голова i вуса добре посивiли, вiн похилився, начеб який важкий тягар його придавив. Вони взялись в обiйми i обидва сердечно заплакали.

- Зятю мiй любий, як це ми стрiчаємось?

- Спасибi, батеньку, що мене навiдали, а то я не зараз спромiгся би на твiй хутiр приїхати…

- Я не приїхав на Сiч тебе навiдати, а таки хочу вiку тут доживати. В мене вже нiкого немає, хiба ти один. Я забрав з собою ще тiльки спомини колишнього мого щастя…

- Що ж воно сталося, де ж панiматка, де хутiр? Хiба ж татари спалили?

- Моя небога вже пiд муравою на могилках спочиває бiля нашої Марусеньки. Страх, як вона мучилась. Тiльки з неї всiєї роботи, що скоро рано бiжить на могилку та бiля Марусi порається. То квiтки садить, то воду носить i пiдливає, то бур'ян поле, а все щось говорить, начеб з покiйницею розмовляла, усмiхається, начеб її бачила, а часом то i пiсеньку стиха заспiває. Бiльше нiчого її не зацiкавить, нiкого не бачить. Страшно було на неї дивитись, серце рвалось з жалю. Ти пам'ятаєш, яка то була молодиця, яка господиня… I де-то все подiлось, вiд тої хвилi, як вона втеряла розум… I так нидiла, нидiла, аж заснула безболiзнено з усмiшкою на лицi. Була рада вмирати, радiла, мов мала дитина, що вже йде до Марусi. Перед смертю прийшла до пам'ятi, прикликала мене i каже: "Ще сьогоднi я бачитиму Марусю. Ти, Iване, за мною не побивайся, бо менi так краще йти на вiчний спочинок, i ти прийдеш до нас, а тодi заживемо разом у Господа небесного. Я лиш тебе прохаю, щоб мене бiля Марусi поховали…" - Я все те мусив слухати, усе пережити. Моє щастя, начеб який чарiвний сон, проминуло. Як я похоронив мою небогу по-християнському закону, то що менi бiльш на хуторi робити? Хутiр я передав Остаповi Бондаренковi. Вiн оженився з подругою покiйної Марусi, Горпиною. Ти її знав. Забрав я свої грошi i вiддав усi на сiчову церкву, - спасибi сiчовикам, що церкву побудували. Хочу тут доживати, тут хочу i кiнчити.

- А хто ж той Бондаренко?

- А хiба ти не знаєш? То добра козацька дитина. Виростав сиротою на нашiй паланцi, та ще i маму-удову вдержував, а Горпина то знову сирота по добрiм козаку-товаришу. Ми її держали у себе змалку. Незадовго по смертi Марусi ми їх одружили та прийняли на хутiр. Добрi, щирi люде. Як вони, особливо Горпина, бiля покiйницi небоги заходилась, мов рiдна дочка. Я їм подарував хутiр з полями, лугами, i зi всiм, що моє було, хай їм Бог благословить.

- А старий дiд-пасiчник, що мене лiчив, живий ще?

- Помер, якось незадовго по смертi Марусi. Дуже глибоко узяв собi її смерть. Вiн її виняньчив, пiд його оком вона, небога, виросла… Страх, як старий тужив. Навiть його внука бiльше його не займала. Нидiв так, та й минувся. Так воно усiм нам вiд смертi Марусi пiшло з Петрового дня.

- Знаєш, батьку, що ми незадовго виберемось обидва туди, на хутiр. Я мушу ще раз поглянути на цi всi мiсця мого коротенького щастя, мушу поклонитися могилцi моєї єдиної Марусi, мушу взяти з її могили грудку землi. Буде менi здаватися, що ми ближче себе, а коли i я минуся, а мене з цiєю грудкою поховають, то так начеб я бiля неї спочив…

- Коли ж ми поїдемо?

- Пiслязавтра. Назавтра скликає кошовий раду старшин, важне дiло, i я там мушу бути…

- Чував я про тебе, мiй сину, дуже багато, i самого доброго. Тiльки для мене i радостi, що ти так високо виплив мiж козацтвом. Чував за Варну… Ех, сину мiй, сину, чому-то Бог не дозволив… Та що й казать!.. - Чепiль махнув рукою.

- Така воля Божа, а проти неї нiчого не вдiємо. Коли я довiдався про таку страшну смерть моєї дiвчини, трохи з розуму не зiйшов та рук на себе не наложив…

- За те розказував менi твiй побратим…

У куренi розповiв Марко Сагайдачному про свiй вдалий похiд на Очакiв. Турки i не сподiвались того, i були заслабi, щоб давати опiр. Привезли добичу…

- А що паша очакiвський?

- Ми його вже не застали. Султан прислав йому шовковий шнурочок, так, як Iскра йому виворожив…

Другого дня зiбралась сiчова старшина до кошового на раду. Запросили сюди i старого Чепеля. Хоч вiн поки що на Сiчi старшиною не був, та помiж сiчовим козацтвом мав повагу для своїх заслуг, вiку i досвiду…

- Я закликав вас, панове отамання, порадитись в однiм важнiм дiлi. Знаєте, що приїхали з Польщi комiсари з письмом. Поперед усього ми прочитаємо його тут мiж чотирма стiнами, а пiсля обмiркуємо, чи самi дамо вiдповiдь, чи скличемо до того велику козацьку раду. Я думаю, що коли б ми вiдмовилися зробити те, чого Польща вiд нас хоче, тодi i ради не потреба, i козацтво про це не потребує знати. Тому, панове, не говорiть цього нiкому, що тут почуєте… Вам тiльки скажу, що комiсари скакали менi вже до очей, мов оси, чого я так проволiкаю. Я одмовлявся як мiг, лише щоби дiло проволокти. А, властиво, я вижидав на поворот Сагайдачного, бо там о його голову ходить. Тепер вже довше зволiкати не можна, i треба сьогоднi вирiшити, та цих диявольських комiсарiв вiдправити, звiдкiля прийшли… Читай, пане писарю, а ви, панове, уважно слухайте.

Генеральний писар розвернув письмо, вiдкашельнув i став читати поволi, слово за словом:

"До козакiв тих, котрi на Запорожжi перебувають, а зчегульно, до сiчових, наш королiвський приказ.

Дошло до нашей ведомости, а што наше серце жалем й гнiвом переймаєть, што некотории козаки подщуванiям вихрителей своє ухо давши, забивши на Бога й на подданчоє послушеньство, которое нам, своєму королеви i панови, заприсягли урочисто…"

- Хiба йому дiдько на кочергу присягав, а не ми, - зауважив старшина.

"…урочисто заприсягали, - читав далi писар, - собравши гультяєв вкупу лотровским способом спокайниє земли його величностi султана турецького, нашого приятеля…"