Сагайдачний - Андрiй Чайковський

Сагайдачний вийняв папiр i показав нарис дороги, якою їхали, з намiченими мiсцевостями, горами, рiчками i нарис розположення Кафи та пристанi над морем.

- Коли ж вашмосць це робив?

- Тодi, як ви на мене не дивились. Дещо рисував з пам'ятi. Я навчивсь запам'ятовувати подробицi, котрi бачив.

Ляхи не могли з дива вийти. Панна Анна не могла вiд нього очей вiдвернути. Вона старалася все поруч з ним їхати i радо з ним розмовляла.

Старша її товаришка панi Дзюбiнська кiлька разiв упоминала їй, що це для панни непристойно так поуфало поводитись з чужим чоловiком та ще з козаком. Та це нiчого не помагало, панна лише плечима здвигала:

- Але то лицар, якого я ще не бачила…

Усю дорогу ночували в степу. Час був дуже гарячий. Трава в степу висохла. Треба було осторожно з вогнем поводитися. Сагайдачний з Iскрою проводили тiй валцi. Вони вибирали на нiчлiг i постої мiсця над водою, де було доволi зеленої пашi.

Сагайдачний дiлив усiх на партiї, котрi мали вночi сторожити. Для жiнок розiп'яли шатро, всi iншi спали на травi на кожухах.

Саме переїздили околицi, де ногайцi випасали свої стада коней. Частенько стрiчали по кiлька татарських конюхiв, котрi боялися озброєних людей чiпати. Але вночi треба було пильнуватися i коней держати на припонах.

Пригода з татарами трапилась їм зараз при третiм нiчлiгу. Шляхтич, що мав сторожити, утомлений денною спекою, не видержав i заснув.

Татари пiдкралися пiд обоз, повiдпинали коней та втекли в степ.

В обозi почувся тупiт втiкаючих. Сагайдачний схопився перший, за ним - Iскра. Вони зараз пiзнали, в чому дiло, що їх пiдiйшли непроханi гостi.

- Гей! Де вартовий? Нам вкрали коней…

А вартовий спав, мов неживий у тяжкiй замороцi.

Сагайдачний копнув його ногою з досади.

- Вашмосць, спиш? Тепер пiдемо пiшки, а ти нестимеш нашi клунки… От вартовий, матерi твоїй ковiнька! Коли б менi таке козак зробив, я б його приказав розстрiляти… Тьфу! А то - баба, перина! - Сагайдачний став далi лаяти шпетними словами. Шляхтич пiдвiвся з землi i дививсь заспаними очима, не розумiючи, що з ним.

На те прибiг Пшилуцький.

- Не гримай на нього, вашмосць, вiн зачадiв вiд спеки, ще за дня жалувався, що йому голова болить…

- То чому менi того не сказав? Я був би кого другого поставив. Тепер, як наших коней не вiдшукаємо, то треба буде татарам забрати силою або вкрасти… Добре, що хоч сiдла нам лишилися. Але наш поворот дуже через це припiзниться. - В обозi настала метушня. Кожний проклинав i лаяв злодiїв. Їх бралась розпука, коли подумали, що серед такої спеки треба буде стiльки дороги волочитись пiшки…

Сагайдачний, покинувши ляхiв, став нараджуватися з Iскрою i запорожцями. В обозi осталось всього четверо коней…

Стало на тiм, що як лише розвиднiється, пiде Iскра з двома товаришами за слiдом. Треба було конечно коней вiдшукати або роздобути.

Вже не спали до рана. Пшилуцький сам сердився на шляхтича, другi докоряли йому теж, що через нього втратили найменше один день дороги, а коли коней не роздобудуть, то й цiлий тиждень.

Як лише розвиднiлося, поїхав Iскра з козаками слiдом i пропав у степу.

Всi були в лихiм настрою духа. Посiдали мовчки. А тим часом заносилось на дуже гарячу днину, бо на небi не було нi одного облачка… Сонце пiднялось на обрiї i страшно жарило. Жiнки скрилися пiд шатро.

Козаки полягали на кожухах i куняли. Шляхтичi проходжались мовчки. Сагайдачний сидiв на сiдлi i курив люльку. Одна Анна не втратила бадьоростi.

- Чого ви всi понадувались, мов сови в полудне? I що ж такого страшного сталося? Ми вже не таке переживали. Перебудемо i це. Я вам кажу, що пан Кона-шевич видумає щось таке, що нiкому би i не приснилося, i все буде гаразд. - Вона поглянула на Сагайдачного i заспiвала пiсеньку, та пiшла у траву квiтки збирати.

- Панночко, - говорив Сагайдачний, - дайте-но спокiй сiй роботi по травi, а то ще гадюку замiсть квiтки знайдете, а тодi нема для вас порятунку. Ви степу не знаєте i не прочуваєте, як тут всюди небезпека криється. Настає спека, i гадюка тодi дуже злюча буває. Не можна вам i на травi сiдати. Коли утомились, так сiдайте на сiдло або ось на розстелений овечий кожух, гадюка до овечого кожуха не пiде…

Анна поглянула ласкаво на Сагайдачного i каже:

- Спасибi за осторогу, але спiвати менi можна? Пiснею чей же гадюки не прикличу?

Сагайдачний усмiхнувся:

- Спiвайте здоровi! Хiба би мiж степовими гадюками був який зачарований царевич, так як у казцi говориться. Отодi вiн, певно, на вашу любу пiсеньку зва-биться, вiдзискає свою прежню постать, ну i тодi запрошуйте нас всiх на весiлля.

- Спасибi за царевича, - каже Анна, кланяючись, - зависокi пороги на мої ноги.

Тепер заспiвала Анна своїм срiбним голоском українську пiсеньку, аж степова птиця у травi замовкла.

Сагайдачний узяв рушницю на плече i каже до Пшилуцького:

- Я ненадовго вiдходжу. Коли б що поганого трапилось, так дайте менi знати стрiлом.

Сагайдачний пiшов у степ i за хвилю пропав у травi. Нараз залунав з того боку стрiл. Подорожнi посхапувалися i не знали, що це значить, а Анна каже:

- Та чого ви налякались? То пан Конашевич, певно, щось сполював…

В обозi лишився ще один кiнь. Анна побiгла i видряпалась на нього, стала ногами на хребтi i стала розглядати околицю. А далi сплеснула руками i вже була на землi.

- Пан Конашевич вертається, - каже схвильована i задихана.

Вiн вертав, справдi таскаючи на плечах убитого оленя.

- Нуте, хлоп'ята, - каже до запорожцiв, - розведiть огонь, будемо обiд варити…

Принiс оленя i кинув на землю. Анна була дуже з цього рада, бiгала довкруги i плескала в долонi.

- Не казала ж я, що пан Конашевич не дасть нам загинути?

Козаки стали оленя патрошити, принесли в казанах води з потiчка i розвели вогонь.

Незадовго варилася в казанi юшка з кашею i пеклись на вогнi куски м'яса. Розходилася люба воня печеного м'яса, аж слина в ротi збиралася.

За достатньою їдою всi повеселiшали. Завелась балачка, i стали собi з цiлої пригоди жартувати.

- Пан Iскрицький повинен би вже вернути, вже бiльше чотири години, як поїхав.

- Так не можна казати, - каже Сагайдачний, - ми не знаємо, як далеко йому прийдеться їхати, тiльки я того певний, що вiн надармо не поїхав.

А тим часом Iскра, знаючи добре степ, їхав за слiдом в травi, не зупиняючись. Вiн поспiшав, щоб тим часом, як сонце пригрiє, столочена трава не пiднялась.

Сонце вийшло високо i дуже грiло. Конi попрiли i знемоглись, будилась степова муха i дуже до них присiкалась…

Аж побачили, що в одному мiсцi хвилювалася трава. Там пасся табунець коней. Козацькi конi заiржали, а тамтi стали вiдзиватися. За тими стали показуватися кiнчастi татарськi шапки. Iскра поїхав до них прямо. Йому назустрiч вийшло кiльканадцять татарських конюхiв, обiдраних i напiвголих. Вони зараз обступили козакiв довкола. У них не було жодної зброї, окрiм ломак.

- Чи не забiгли тут часом нашi конi? - питає Iскра по-татарськи.

- А скiльки тих коней було?

- Ти не питай, скiльки, а одвiчай, про що я тебе питаю!

- А коли б забiгли, то що?

- То панськi конi, а пани дадуть вам викуп, скiльки захочете.

- А тi пани де?

- Там, де ви в них коней вкрали, - каже смiючись Iскра. - Ви - гiльтаї. Але добре ви зробили, бо пани заплатять золотом. Нам це байдуже. Приказали нам панiв з Криму супроводжувати, так ми i робимо, це наше дiло.

- А де ж це золото?

- Та годi ж менi було з собою золото везти, як я не знав, чи вас стрiну. Скiльки вас тут є вкупi?

- Бiльш шiстдесят люда…

- А моїх панiв лише п'ятеро, i нас троє. Пiшлiть з нами яких сорок люда, або хоч i всi ходiть. Приведiть коней з собою, а звiдтам вернетеся з грiшми. Це лiпше для вас як конi, бо золота вовк не буде їсти.

Татари стали нараджуватися помiж собою i так порадились, що п'ятдесят їх поїде з кiньми за Iскрою.

Вони його нi раз не пiдозрювали, бо по-татарськи так говорив, начеб мiж ними довго жив.

Посiдали на коней i цiлою юрбою поїхали за козаками.

- Чому ж ви i наших коней не забрали?

- Ти мудрий, але i ми не дурнi. Перш вiзьмемо викуп, опiсля ви приїдете за кiньми.

- Тi шельми щось недоброго замишляють, - каже Iскра до запорожцiв. - Держiться осторожно.

Iскра вирядив одного козака, щоб їхав передом та показував дорогу. З другим полишився позаду, пiдганяючи конюхiв до поспiху…

- Знаєш, батьку, що я пiдслухав? - каже козак до Iскри. - Тi гiльтаї, не догадуючись, що я їх розумiю, говорили так мiж собою: "Вiзьмемо усiх в пута, та в ясир, а що при них знайдемо, то наше"…

- От i добре, - каже Iскра, - будемо мати трохи втiхи. Сагайдачний з запорожцями дасть їм раду. I ляхи без дiла сидiти не будуть, а Антошко з своїм цапиним лобом якраз добрий до такого бою.

Вже було геть з пiвдня, як чуйне ухо Сагайдачного зачуло тупiт коней. Сагайдачний присiв до землi i надслухував.

- Мосцi пани! Не завадить оглянути порох на пiстолетах, та шаблю пiд рукою мати. Лише прошу не вихапуйтеся наперед, а дивiться, що я робитиму. А ви, хлопцi, вiзьмiть у руки по дрючковi, з оцих, що казани на них висiли, та й менi дайте якого пригожого цiпка.