Сагайдачний - Андрiй Чайковський

- Слава Богу, довелось звести цiлий стiжок хлiба, на якому не було нi каплi дощу, i треба було його зараз завершити, бо, може, схоче дощ iти, то б увесь стiжок пропав…

По вечерi каже Горпина:

- Мої любi гостi спати будуть на своїх мiсцях. Пан сотник у свiтлицi, а пан Конашевич хiба найлюбiше в Марусинiй кiмнатцi, там, де вона його, недужого, доглядала. Вже все приладжене як слiд.

Сагайдачний пiшов зараз сюди, став навколiшки перед iконою, що висiла над постелею, i гаряче молився за її душу…

Надворi заходила пречудна українська лiтня нiч. З садка заносило пахощами у вiдчинене вiкно. Щебетання птицi замовкло. Десь здалека, з болота, доходив жаб'ячий хор. У селi десь заричала корова, заблеяла вiвця. Iнколи загавкала собака, так, вiднехочу, лише для свого собачого обов'язку. Там знову чути було дiвочу пiсню десь iз садочка…

Сагайдачний виглянув крiзь вiкно на свiт божий. Блакитне небо вкрилось рясними зорями, що виринали одна по однiй…

Вiн роздягся i лiг у постелю. Вiкно оставив незачинене. Хоч був утомлений, не мiг заснути, був дуже зворушений усiм тим, що сьогоднi пережив. В головi перебiгали роєм рiзнi думки, рiзнi спогади з недавнього минулого.

На небi зiйшов ясний мiсяць. Сагайдачний помiтив, як увесь садок вiдразу засiяв срiбним сяйвом.

Сагайдачний заплющив очi i силувався заснути пiд ритмiчний голос цвiркуна, що вiдзивався з-пiд пiчки

У хатi стало щораз бiльше яснiти, начеб у хату сонце засвiтило. Сагайдачний побачив яснiсть мимо заплющених очей. Вiдкрив очi i знову їх заплющив, бо яснiсть разила його зiр. Робив так кiлька разiв, поки око до цього свiтла не привикло. Та зараз побачив щось таке, вiд чого серце перестало битись, i кров у жилах мимоволi застигла.

Бiля дверей стояла Маруся, окружена яснiстю, наче на образку. Вона була одягнена так, як її у домовину нарядили, про що Горпина йому розказувала. Гарно заплетена коса звисала гадюкою на її високих грудях, на мережанiй сорочцi. На головi вiночок iз зеленого барвiнку, на шиї коралi з золотим хрестиком. На нiй зелений оксамитний байбарак, обшитий золотими тасьмами та вишивками. Червона, мов кров, спiдниця i шовкова мережана запаска, її стрункий стан оперiзував шовковий пояс, а за ним заткнена гарна бiленька, мов снiг, хустина…

Сагайдачний лежав, мов задеревiлий. Вiд привиду не мiг очей вiдвести. Хотiв пiднести руку, щоб заслонити очi, та не мiг рукою рушити. Рука була важка, начеб хто у жили олова наклав…

Маруся зближалась поволi до постелi з ангельською усмiшкою i поклала свою м'ягеньку, мов оксамит, руку на його гаряче чоло. Вона заговорила нiжно, наче мати до малої дитини.

- Чого ти, Петрусю, так налякався? Хiба не пiзнаєш своєї Марусi? Мiй любий, єдиний, геть жах, геть смуток! З далекого свiту приходжу до тебе, щоб з тобою поговорити, розважити тебе, повеселити…

Вона стояла бiля постелi так, як колись, коли вiн перший раз у своїй немочi вiдкрив очi i питав: "Чи ти ангел, чи дiвчина?"

Вiд тих м'яких, нiжних слiв вiдразу заспокоївся. Серце билось правильно, жах минувся, i яснiсть Марусиного лиця вже не разила очей, не ослiплювала, i вiн мiг тепер в її лице дивитись.

- Давно я бажала до тебе навiдатись та уговорити тебе, щоб так дуже за мною не побивався. Ось якраз трапилась нагода стрiнути тебе у сiй самiй кiмнатцi, де ти мене перший раз побачив… Правда, Петрусю?

- Правда, моя Марусенько єдина. Та скажи менi, як тобi живеться на тамтiм свiтi?

- Не скажу тобi сього, бо не зрозумiєш. Розум живої людини заслабий, щоб з'ясувати собi, як живуть на тому свiтi угодники божi. Знай тiльки, що я щаслива. Я щаслива таким щастям, якого люде на землi не знають. Живемо з матiр'ю разом та вас дожидаємо. Наш тато прийде до нас ранiше, на тебе треба буде довше пiдождати. Та се "довше" значить лише по вашому розумовi, бо на тiм свiтi немає нi "довше", нi "ранiше". Ми не мiримо часу, бо у нас одна вiчнiсть…

Я тебе, мiй Петрусю, заєдно бачу, хоч не вiдчуваю твоїх турбот, бо для нас незрозумiле те горе, яке люде на землi терплять. Лише моя любов до тебе не припинилась через мою смерть. Коли моя душа вiд тiла вiдлучалась, ти тодi у Києвi на панських покоях побував. Ти гарно там вiвся, мiй любий, i я дуже з сього радiла. Я бачила, як ти з Києва утiкав, бачила твою роботу на Запорожжi, бачила тебе у походi на Варну. Ти гарних дiл доконав, стiльки хрещеного люду з неволi визволив. Я бачила, як їх молитви, їх благословення йшли, мов дим Авлевої жертви, прямiсiнько до господа Бога. А вже найкраще твоє дiло - то з тим потурнаком, що ти його, грiшного, не дав зараз вбити, а до покаяння привiв. Я бачила, як його ангел-хранитель з яснiючим вiд радостi лицем линув до Господа звiстити, що такий великий грiшник покаявся. Так воно у нас, Петре, водиться. Лише добрими дiлами можна собi на небо заслужити. Й мене лиш те завело мiж божих угодникiв, що я за мого короткого життя успiла доброго зробити. Сi бiднi, немiчнi бабусi, сi старцi, котрим я страву носила, вони вимолили для мене небо.

Я всi твої задушевнi думки знаю. Ти вибрав собi пряму i добру дорогу. Твої замисли по бiльшiй частi сповняться. Ти поставиш козацтво, так, як воно ще нiколи не було. Воно пiд твоєю рукою стане могутнє i сильне, i вороги боятись його будуть. При твоїй помочi наша церква пiднесеться з упадку, в якому вона тепер. Ти поможеш нашому народовi пiднести голову, але Польщi ти не переможеш. Тобi припало на долю добути вiд неї лише розумом дуже багато, чого тепер Польща не хоче дати. З того, що ти вiд Польщi розумом здобудеш, скористає твiй наслiдник у гетьманствi. Вiн розiб'є Польщу тими засобами, якi ти придбаєш, розiб'є її так, що вона втратить силу i нiколи бiльше не пiднесеться.

- Хто ж буде мiй наслiдник?

- Ти його не знаєш, хоч вiн вже живе. То я тобi його зараз покажу. Покажу тобi дещо з того, що вiн робитиме. Ходи зi мною… Ходи зi мною…

Маруся взяла його за руку, i вiн устав. Десь вiдразу дiлась його сонливiсть i утома. Почував себе тепер легким, мов перце. Маруся повела його у садок.

- Пам'ятаєш, як ми тудою походжали?

- Сього я нiколи не забуду.

- Тепер ходiмо далi, - вона держала його за руку.

Вiн зауважив, що пiдносяться легенько вгору, все вище i вище. А далi пiднеслись вище дерев, а за хвилю цiле село, осяяне ясним свiтлом мiсяця, було пiд ними. Неслись у далекий, тихий, чистий простiр. Вiн не почував жодного страху, що так далеко вiд землi вiдстав. Йому було на душi так легко, так весело, як ще нiколи досi. Розумiв, що його душа вiдстала вiд тiла так, як коли людина вмре. Вони все держались за руки…

- Бачиш оцю довгу срiбну ленту, що так гадюкою по землi в'ється?

- Се, либонь, Днiпро.

- Так, Днiпро-Словутиця, дивись добре, зараз i його острови побачиш, i твою дорогу Сiч-матiр…

Вiн побачив, що на землi стояв ясний день, хоч сонця нiде не було видно.

Побачив справдi i Сiч, а там стiльки народу, мов мурашок. А далi усi згуртувались у купу, либонь, на велику раду зiбрались. Якийсь кремезний козак стояв усерединi збору i говорив, а козацтво пiдкидало вгору шапками.

- Що воно там робиться, Марусю?

- Там йде велика рада над тим, як на ляха стати та прогнати їх з України з усiма єзуїтами та жидами… А сей, що насерединi стоїть, то саме твiй наслiдник, про якого я тобi говорила. Там пiдсувається вiкова хвиля. Там збирається чорна хмара, з якої вдарить грiм, вiд котрого Польща затруситься у своїх основах. Вона не перестане труситись i хитатись, поки не впаде. А тут що ти бачиш?

Сiч пропала йому з очей, i вiн тепер бачив широкий степ, по якому йшло вiйсько. Днiпро було видно i далi. Далi Днiпром плили з вiйськом байдаки. Iз берега хтось до них промовляє, вони виходять на берег i братаються з вiйськом, що йшло степом.

- Се, бачиш, ляхи послали українцiв, мов освоєних вовкiв, щоб своїх братiв-запорожцiв на куски шматували. Та се не повелось. Твiй наслiдник перемовив їх, i вони з'єднались на спiльного ворога. А тепер що ти бачиш, Петре?

- Козацьке вiйсько до бою ладиться. Гарно стають, видно, що неабиякий ватажок їм отаманує… Так, то люблю, - говорив врадований Сагайдачний. - А се що, тi багатi шатра, коляски i тi гарнi панськi конi? А тих людей, то й не злiчиш…

- То панська шляхта на козакiв зiбралась. Самi ясновельможнi пани з своїми багатствами та двiрнею…

У тiй хвилi Сагайдачний затремтiв.

- Я боюся за козацьке вiйсько, - каже. - Он там орда стоїть, як вона хитро зачаїлась, мов хижак, щоб на добичу кинутись. Тодi i ляхи їм поможуть. Чи не можна би, Марусенько, козакiв остерегти перед небезпекою? - просив своєї товаришки.

- Не турбуйсь, тепер орда в злуцi з козаками, вони з козацтвом змовились i у свiй час кинуться разом на ляхiв.

- Хто? Татарин у союзi з козаками? Як се можливо?

- Чого ж так чудуєшся? Хiба ти не сказав польським комiсарам на Сiчi те саме?

- Я так казав, щоб їх налякати, але се неможливе.

- А воно так справдi буде. Але ся приязнь не буде щира. Вони опiсля зрадять козакiв i з ляхами получаться, та се буде не зараз…

- Де ж се все робиться?

- Не знаєш того мiсця? А що там бачиш?

- Якiсь води кров'ю плинуть…

- Се мiсце звуть Жовтi Води, а зараз вони почервонiють вiд вражої кровi. Задержимось тут i побачимо бiй.