Гіпотеза кохання - Хейзелвуд Елі

А потім вона каже йому зупинитися.

Щоб увійти в транс, у який він потрапив, потрібна мить, але коли це відбувається, він затихає.

— Ти передумала?

— Ні. Але ми повинні робити… інші речі.

— Тобі це не подобається?

— Ну я ніколи…

Адам намагається уявити собі секс з Олів і не благати її дозволити йому це зробити. Здається абсурдним. Неймовірно.

— Але це я підштовхнула тебе до цього, — додає вона, — тому ми повинні робити те, що тобі подобається, а не те, що для мене…

Він нарешті вловлює зміст і хрипить глибоко в горлі. Він заплющує очі, притискається чолом до її стегон і розмірковує над тим, щоб рознести весь клятий готельний номер. Але це злякало б Олів і не зробило б абсолютно нічого, щоб переконати її, що вона красива і її можна трахнути, що він хоче поглинути її в себе й вилизати досуха, що це більше для нього, ніж для неї. Тож він обирає щось інше: притискає язиком її клітор, хапає її за звивисту талію, щоб заспокоїти її, змусити її взяти його пальці та його язика всередину себе. Він тримає її широко розкритою, спостерігає, як вона вигинається на матраці в красивому, ідеальному уклінку. Він чує її тихі звуки й відчуває, як вона напружена, хапається за його волосся й плечі з розчаруванням, нетерплячим відчаєм, наче вона хоче кінчити, але боїться, що не зможе, і йому подобається це відчуття, ілюзія, що це прірва, над якою вони разом парять, нескінченна, прихована в просторі та часі. Дуга задоволення, підвішена. Але потім вона кінчає солодким стогоном і повільними, сильними скороченнями, і живіт Адама напружується, а його очі бліднуть.

Він хотів би її трахнути, але він міг би кінчити лише з цього, і це нормально. Він хоче подивитися на неї знову. Вона чутлива, корчиться, сміється, маленька, підтягнута і тепла, красива, така красива, така могутня, ідеальна і красива. Коли стає надто багато, коли вона тягне його до себе, він притискає її до ліжка своїми ногами, руками та руками, спостерігає, як вона смикається від останніх поштовхів насолоди, відчуває, як її маленьке серце б’ється барабаном об його власне. У цей момент у нього є все. Усе, що йому потрібно.

— Можна тебе трахнути? — питає він у її вуста.

Вона цілує його у відповідь. Підтягує ближче. Проводить по його гарячій, спітнілій шкірі. Він не гідний, але все одно хоче її.

— Ммм?

— Я можу тебе трахнути? Будь ласка?

Вона киває й тягнеться до нього, але він не впевнений, що на це є час. Він важкий у такий спосіб, який болючий і терміновий, відрізняється від будь-коли раніше, і бездоганна, м’яка, туга промежина Олів тут, готова до нього, і коли він починає ковзати всередину, його існування звужується до голих деталей: тиск навколо його члена, натягнутий, світовизначний. Вражено широко розплющені очі Олів напроти його власних; повітря між ними, тепле, важке.

— Ти такий великий, — задихається вона.

Він стогне в її шию. Можливо, він великий. Все ще.

— Ти зможеш прийняти його.

Нічого, нічого не існує, крім задоволення, що поколює біля основи його хребта.

— Я можу, — погоджується вона. Адам має заплющити очі, інакше зараз усе закінчиться. Він гойдається всередині неї, і це тортура. Смачне, затоплююче катування. — А якщо це забагато?

Здається, це явна можливість. Він не може собі уявити, щоб втиснутися в неї так, як йому потрібно, тому що вона маленька, а він ні.

— Тоді я трахну тебе ось так.

Вже йде на краще. Вона все ще міцно притиснута до нього, але він рухається, трохи далі, і те, як вона пульсує навколо нього, чудово, непристойно добре. Обоє дихають швидко, голосно. Вона не в правильному місці, щоб він міг просуватися глибше, це проблема. Він дозволяє своїй руці ковзати до її стегна і зсуває її, щоб відкрити її більше. Ще трохи.

— Є щось, що мені варто…

— Тсссс. Замовкни хвилинку, щоб я вже не кінчив.

Вона починає ворушитися під ним. Ніби вона нетерпляче чекає, щоб це продовжувалося, хоча він ось— ось раптово зірветься від напруги, рухаючись повільно. Він хоче впитися в неї зубами. Прив'язати її до нього. Тримати її під контролем. Він трохи відступає, і його тіло ненавидить це і здається до біса дурним, але штовхатися назад це понад усе.

— Можливо, ти повинен.

Він повинен що? Ах, так. Про нього говорять, про те, щоб він кінчив.

— Мені слід?

Вона киває, і він хоче поцілувати її, вона теж хоче поцілувати його, але вони не зовсім можуть це зробити, надто розсіяні, надто ошелешені, і він випускає мовчазний сміх, думаючи про те, як вони двоє намагаються це зробити. Вони обоє ледь усвідомлюють, що роблять, але якимось чином створюють цей вражаючий, чудовий хаос.

— Всередині тебе?

Вона киває, ніби все, що він у неї попросить, вона йому дасть.

— Якщо хочеш.

Він хоче. Він багато думає про це — підлі, брудні фантазії про те, щоб натворити на ній безлад, створити безлад у ній, залишити свій слід. У нього їх багато. Трохи більше, ніж він повинен мати.

— Ти зводиш мене з розуму, — каже він їй у ключицю, і саме тоді щось дається. Секунда гладкого тертя. Потім він опиняється так глибоко, як тільки може, і все зупиняється.

Всесвіт перебудовується на щось краще.

На мить вони обоє нерухомі. Потім вони видихають різкі звуки в тихій кімнаті. Олів піднімає руку, щоб провести пальцями по його волоссю, і Адам мовчить. Безглуздий.

Це Ісус. О, Боже.

Вона посміхається йому, щаслива, повна надії, красива і каже:

— Агов.

Адам теж усміхається й думає: «Ось і все». Він думає, я тебе кохаю. Він думає: «Можливо, одного разу ти навіть дозволиш мені розповісти тобі».

І він каже:

— Агов.