Гіпотеза кохання - Хейзелвуд Елі

Принаймні Адам не поводився збентежено і не був таким засмученим, яким здавався після того, як Холден розповів про те, що він сохне за нею. Що пояснило. . так багато речей.

Усі, можливо.

— Чувак. Шість років, — Малкольм похитав головою й витер очі. — Я був хворий.

— І все таки. Здається, занадто дорослий, щоб втрапити у халепу?

Адам просто дивився на Малкольма, поки той не опустив погляду.

— О, може, все таки не такий дорослий, — пробурмотів він.

Біля каси стояла велика миска печива з передбаченнями. Олів помітила це, і виходячи з ресторану, радісно скрикнула й занурила руку, щоб дістати чотири пластикові пакети. Вона передала по одному Малкольму й Холдену, а інший простягнула Адаму з пустотливою посмішкою.

— Ти ненавидиш їх, чи не так?

— Ні, — він взяв печиво. — Я просто думаю, що на смак вони схожі на пінопласт.

— Напевно, вони мають подібну поживну цінність, — пробурмотів Малкольм, коли вони вислизнули в холодну вологість ранньої ночі. Дивно, але у них з Адамом знайшлось багато спільного.

Дощу вже не було, але вулиця сяяла у світлі під ліхтарним стовпом; м’який вітерець змусив листя зашелестіти, а блукаючі краплі води упали на землю. Після годин у ресторані повітря було приємно свіже в легенях Олів. Вона розгорнула рукава, випадково торкнувшись рукою Адамового преса. Вона посміхнулася йому, грайливо вибачаючись; він почервонів і відвів очі.

— У того, хто сміється над собою, завжди вистачає речей, над якими можна посміятися, — Холден кинув у рот печиво з передбаченням, кліпнувши на повідомлення всередині. — Це знущання? — він озирнувся, обурений. — Це печиво з ворожіннями просто знущається наді мною?

— Схоже на те, — відповів Малкольм. — У моєму сказано: «Чому б не побалувати себе, а не чекати, поки хтось це зробить?» Я думаю, що і моє печиво познущалось над тобою, крихітко.

— Що не так з цією партією? — Холден вказав на Адама й Олів. — А у вас що?

Олів уже відкривала своє, кусаючи кутик, щоб витягти папір. Це було дуже банально, і все ж її серце забилося.

— Моє нормальне, — повідомила вона Холдену.

— Ти брешеш.

— Ні.

— Що там сказано?

— Сказати правду ніколи не пізно.

Вона знизала плечима й повернулася, щоб викинути пластикову обгортку. В останній момент вона вирішила залишити смужку паперу й покласти її в задню кишеню джинсів.

— Адам, відкривай своє.

— Та ну.

— Давай.

— Я не збираюся їсти шматок картону, тому що він ранить твої почуття.

— Ти кепський друг.

— За словами індустрії печива з передбаченням, ти кепський хлопець, тож…

— Дай сюди, — втрутилася Олів, вириваючи печиво з руки Адама. — Я з’їм його. І прочитаю.

Стоянка була зовсім порожня, за винятком машин Адама та Малкольма. Холден приїхав з аеропорту разом з Адамом, але вони з Малкольмом планували провести ніч у квартирі Холдена, щоб вигуляти Флемінга, його собаку.

— Адам підвезе тебе, правда, Ол?

— Нема потреби. До мого дому менше десяти хвилин ходьби.

— А як же твоя валіза?

— Вона не важка, і я… — вона раптово зупинилася, на секунду закусила губу, обмірковуючи можливості, а потім відчула, що посміхається, водночас необережно й цілеспрямовано. — Насправді, Адам проведе мене додому. Правда?

Якусь мить він загадково мовчав. Потім спокійно сказав:

— Звичайно.

І сунувши ключі в кишеню джинсів і перекинув ремінь речової сумки Олів через плече.

— Де ти мешкаєш? — запитав він, коли Холдена вже не було в межах чутності.

Вона мовчки вказала.

— Ти впевнений, що хочеш нести мою сумку? Я чула, що легко пошкодити спину, коли досягаєш певного віку.

Він люто зиркнув на неї, і Олів засміялася, ступаючи з ним в ногу, коли вони виходили зі стоянки. На вулиці панувала тиша, перервана лише підошвами її «конверсів», що зачепилися за мокрий бетон, і автомобілем Малкольма, який проїхав повз них через кілька секунд.

— Агов, — запитав Холден із вікна пасажира. — Що було в Адамовому печиві?

— Ммм, — Олів влаштувала шоу, щоб подивитися на смужку. — Не багато. Просто «Холден Родрігес, професор філософії, невдаха».

Малькольм прискорився, коли Холден показав середній палець, змусивши її розсміятися.

— А що там насправді? — запитав Адам, коли вони нарешті залишилися самі.

Олів простягнула йому зім’ятий папір і мовчала, поки він розгортав його, щоб прочитати при світлі ліхтаря. Вона не здивувалася, коли побачила, як м’яз на його щелепі підстрибнув і як він засунув передбачення у кишеню своїх джинсів. Зрештою, вона знала, про що там йдеться.

Є шанс закохатися: хтось закохався в тебе.

— Ми можемо поговорити про Тома? — спитала вона, обходячи калюжу. — Ми не повинні, але якщо можемо…

— Можемо. Ми повинні, — вона бачила, як його горло рухається. — Гарвард, звичайно, збирається його звільнити. Інші дисциплінарні заходи ще не обрані — засідання були до пізнього вечора, — він кинув на неї швидкий погляд. — Тому я не подзвонив тобі раніше. Координатор 9 Розділу Гарвардського університету незабаром має зв’язатися з тобою.

Добре.

— А як щодо вашого гранту?

Його щелепа стиснулася.

— Я не впевнений. Щось придумаю — або ні. Наразі мені байдуже.

Це її здивувало. А потім перестало дивувати, коли вона зрозуміла, що професійні наслідки зради Тома не могли врізатися так глибоко, як особисті.

— Мені шкода, Адаме. Я знаю, що він був твоїм другом…

— Не був, — Адам раптово зупинився посеред вулиці. Він повернувся до неї, його очі були ясними, глибокими карими. — Я поняття не мав, Олів. Я думав, що знаю його, але… — його адамове яблуко підскочило. — Я не повинен був довіряти йому тебе. Мені шкода.

Він сказав «тебе», наче Олів була для нього чимось особливим, унікально дорогоцінним. Його найулюбленішим скарбом. Від цього їй хотілося і тремтіти, і сміятися, і плакати водночас. Це зробило її щасливою і збентеженою.

— Я. . Я боялася, що ти можеш розсердитися на мене. Бо я все зіспсувала. Ваші стосунки з Томом і, можливо, . можливо, ти більше не зможеш переїхати до Бостона.

Він похитав головою.

— Мені байдуже. Нічого з цього мене не хвилює.

Він довго дивився їй у очі, його рот рухався, ніби він ковтав решту слів. Але він так і не продовжив, тому Олів кивнула і повернулася, знову рушивши вперед.

— Здається, я знайшла іншу лабораторію. Щоб закінчити дослідження. Ближче, тому наступного року мені не доведеться переїжджати.

Вона заправила волосся за вухо й усміхнулася йому. Було щось справді приємне в тому, щоб він був поруч із нею, такий земний і беззаперечний. Вона відчула це на якомусь первинному, внутрішньому рівні, запаморочливе щастя, яке завжди приходило з його присутністю. Раптом Том був останнім, що вона хотіла обговорити з Адамом.

— Вечеря була гарна. І ти, до речі, мав рацію.

— Про гарбузовий мул?

— Ні, це було дивовижно. Я про Холдена. Він справді нестерпний.

— До нього звикаєш, років через десять чи щось таке.

— Справді?

— Ні. Не зовсім.

— Бідний Холден, — вона легко засміялася. — До речі, ти не єдиний, хто запам’ятав.

Він глянув на неї.

— Що саме?

— Нашу зустріч. Тоді у вбиральні, коли я прийшла на співбесіду.

Олів подумала, що, можливо, його кроки збилися на якусь частку секунди. А може й ні. Проте в глибокому вдиху, який він зробив, був відтінок невпевненості.

— Справді?

— Так. Мені знадобився час, щоб зрозуміти, що це ти. Чому ти нічого не сказав?

Їй було так цікаво, що відбувалося в голові Адама останні кілька днів, тижнів, років. Вона трохи почала уявляти, але деякі речі. . деякі речі, які він повинен був прояснити для неї.

— Тому що ти представилася так, наче ми ніколи раніше не зустрічалися.

Вона подумала, що, можливо, він трохи почервонів. Можливо, ні. Можливо, це було неможливо розпізнати під беззірковим небом та у слабких жовтих вогнях.

— А я. . я думав про тебе. Протягом багатьох років. І я не хотів…