Гіпотеза кохання - Хейзелвуд Елі

— Я не буду. Я… — вона підходить ще ближче, — Я ніколи ні в чому не була впевненішою. Крім, можливо, клітинної теорії.

Вона посміхається. Спочатку невпевнено, потім з надією, потім яскраво, а потім вона нахиляється, щоб поцілувати його знову, і…

У нього ніколи не було шансів. Ніколи, і точно не цього разу, який настільки відрізняється від усіх інших. Звичайно, вони вже цілувалися раніше, і… це було приємно. Надто приємно, іноді, але також перервано. Розчаровуючий. Незакінчений. Перформативний. Завжди початок чогось, ніколи кінець. Однак цього разу… Цього разу нікого немає, і після миті спротиву Адам дозволяє собі робити те, що хоче.

Він поглиблює поцілунок. Наближає Олів. Вдихає запах її, вже знайомої, м’якої шкіри, цукру та фальшивих побачень по середах. Він так довго хотів її, що це ніби щось уявне, прямо уві сні. Він міг почати з того, що зжерти її. Ставши на коліна й уткнувшись обличчям у її солодку промежину. Знявши верхній шар, запам’ятовуючи кожен її дюйм на потім. Однак він не поспішає з нею, тому змушує себе позбутися власної сорочки, щоб краще відчути її шкіру, а потім залишається на місці, сідаючи на край ліжка, як велика незграбна тварина, намагаючись грати чесно. Здається, що цього буде недостатньо, не з огляду на те, як вона задихається щоразу, коли його язик торкається її язика, не коли його долоня обхоплює її сідниці, але він може рухатися повільніше. Він відчуває її соски, загострені й тверді на своїх грудях, але йому буде нормально просто посмоктувати місце на її горлі. Він може дозволити своїй руці ковзнути до м’якої нижньої частини її грудей, але йому не потрібно їх бачити. І він може…

Олів щось каже. І мозок Адама надто приголомшений, щоб розібрати мову.

— Що?

— Ти теж зробив це тієї ночі.

Вона посміхається. Він хоче думати лише про те, щоб змусити її кінчити. Чи зможе він це зробити? Пройшло багато часу. Він хотів би мати більше практики. Для неї.

— Я… що?

— Ти торкнувся мене. Тут.

Її рука накриває його крізь тканину, і він сприймає це як дозвіл. Він повільно піднімає сорочку, даючи їй час заперечити, зупиняючись, щойно у неї перехоплює подих, при перших ознаках вагання. Прямо під її грудьми, від чого він мало не стогне від розпачу, але… ні. Терплячий. Він може бути терплячим, поки їй не стане комфортно.

Він чекає, а тим часом притискається губами до її ребер. М'яко кусає. Облизує. Вона солодка на смак, і він задається питанням, чи дозволила б вона йому спуститися вниз. Здається, він просить занадто багато, але можливо.

— Тут? — він каже. — Олів. Тут?

Нижня частина її грудей прямо там, і вона не відповідає йому, просто хапається за нього, наче впаде, якщо цього не зробить, і добре. Гаразд, так: він хоче втрахати її в матрац. Немає сенсу вдавати, що ні.

— Зверни увагу, серденько.

Нижня частина її грудей прямо там, тому він проводить язиком, смокче її, і вона стогне.

— Тут?

Він не чує її відповіді. Він трохи розсіяний, тому що її сорочка нарешті знімається, і…

Є частка секунди невпевненості, думає він. Коротка мить вагань, коли він розуміє, що Олів збирається прикритися. Її спина майже горбиться, Адам майже відчуває паніку між ними, і він готовий покласти цьому край прямо зараз. Але потім її плечі розправилися, ніби вона вирішила, що все— таки не проти показати йому своє тіло, і…

Добре.

Так.

Тож для нього це було довго. Роки, здогадався він. Не з аспірантури, і навіть тоді він ніколи не … Близько десяти років Адам вважав, що мав достатньо сексу в своєму житті, щоб з повною впевненістю знати, що він більше не зацікавлений у цьому. Для цього немає справжньої причини, просто… ні. А потім — Олів. Він ледь не розсміявся у своєму офісі, коли його попросили зберігати таємницю щодо зустрічей з іншими жінками. У рептилійної, жадібної частини його мозку, яка думає: чи є такі? Я думав, що це тільки ти.

— Ти це пам’ятаєш? — вона каже, і її груди. Її маленькі красиві груди. Довге занурення в центр її живота. Її підтягнуті гладкі ноги. Він хоче заховати її під себе, щоб зберігати. Місяцями.

— Пам’ятаю що? — питає він, відсутній, приголомшений. Його власний голос звучить віддалено.

— Наш перший поцілунок.

— Я хочу залишити тебе у цьому готельному номері на тиждень, — прошепотів він, тому що це правда. Чи може він доторкнутися до неї? Він зупиниться, якщо вона йому скаже. Але. — На рік.

Він втрачає відчуття часу. Відсутні удари. Не втрачає контроль, але стає сміливішим. Він тисне рукою на її спину, наближається до рота, вигинає її, як підношення, і пропускає трохи того, що йде після, тому що це так добре. Він не хоче бути грубим, але звуки, які видає Олів, зачаровують, затамовані стогони та різкі вдихи.

Потім її м’язи напружуються. Це раптово, і він відчуває, що це схоже на відро льоду над його головою. Він одразу відступає.

— Все нормально?

Вона думає про щось своє. Її вираз далекий, і як би не болів його член, щось перемикається в його мозку. Він хоче лизати її груди, так, але він хоче більше її заспокоїти.

Він кладе руку на її стегно, великим пальцем проводить вперед— назад по стегновій кістці, намагаючись подивитися на її обличчя.

— Ти напружена. Ми не повинні…

— Я хочу, — здається, вона налякана. Трохи захищається. Однозначно в її думках. — Я сказала, що хочу.

— Не має значення, що ти сказала. Ти завжди можеш передумати.

— Я не передумаю.

Вона вперта. Вона вперта, і це йому подобається в ній, як і будь— яка інша бісова риса, але це… Він просто не хоче ризикувати, якщо вона сумнівається. Тож він стискає свій член майже до болю і зупиняється. Сповільнюється. Підтягує її до себе, спирається чолом на її грудину, зрівнює своє дихання з її диханням, відчуває, як її руки утворюють вільну петлю навколо його шиї, дозволяє собі відчути солодкий запах між ними. Минає кілька хвилин, поки вона повільно пом’якшується, розслабляючись на ньому. Спочатку поступливо, її ніс м’яко треться об його волосся, потім неспокійно. Знову хочеться.

Холден і його дурні, вкрай ідіотські питання. Звичайно, Адам закоханий в Олів, звичайно. І тому це теж приємно. Просто бути з нею. Біля неї. Можливо, трохи боляче, але дуже приємно.

— Мені здається, я передумав, — каже він в її шкіру. Його пальці проводять по гумці її трусиків бавовняних, у зелений горошок. Він збирається вкрасти їх, коли вони закінчать. Він збирається побудувати для них храм. Робити з ними невимовні речі.

— Я знаю, що я нічого не роблю, — каже Олів, у її голосі щось хрипке, — але якщо ти скажеш мені, що тобі подобається, я зможу…

— Зрештою, моїм улюбленим кольором має бути зелений.

Вона вже мокра. Адам не може в це повірити, тому він притискає великим пальцем її трусики, щоб переконатися. Але як тільки його палець там, він не може допомогти собі. Він рухає кінчиком вгору— вниз між її ногами, знову і знову. Він хоче запам'ятати цей момент. Зберегти на потім. Заархівувати в свій ДНК.

— Ти… Ти хочеш, щоб я їх зняла?

Так. Але не. Ця нижня білизна, ймовірно, все, що між нею та Адамом, який благає її дозволити йому трахнути її. Поки що краще.

— Ще ні.

Вона звивається, нетерпляче.

— Але якщо ми…

Він штовхає тканину вбік, тому що не може втриматися, і це помилка. Вона виглядає готовою. Стиглою. Ідеальний фрукт. Він задається питанням, чи означає це, що він міг би трахнути її зараз. Що це може бути швидко, трохи брудно, і вона все одно буде добре. Вона б це прийняла. Їй сподобається. Він сподівався зробити це добре. Може бути. Якщо він пам'ятає як. Якщо він не вибухне через двадцять секунд. Якщо він не здується прямо зараз, просто дивлячись на пальці, які проводять по її блискучому лоні, кружляють навколо її клітора, зникають між її пухкими складками, і вона волога, вона справді до біса волога, волога так, що їй легко брехати і вдавати, що вона хоче саме його, а не будь-кого, хто відверне її увагу від лайнового дня. Він спостерігає, як вона вигинається, закриває очі, тихо стогне, видихає таке очевидне задоволення. Адам гладить себе і знає це, що він кінчить, просто дивлячись на неї.