Сестри Річинські. (Книга перша) - Вильде Ирина

Про який це сміх і глум мова? Ольга знала про хворобу татка тільки те, що татко знервувався там і це призвело до крововиливу в мозок.

І після цього нещастя ще глумились і сміялись з татка. Ольга виключала думку, щоб хто-небудь зважився глумитись над батьком за його життя. Єдиним свідком цього трагічного моменту був стрийко Нестор. Де ж стрийко? Господи боже, стрийко сидить у столовій і зливає до склянки залишки вина з пляшок.

— Стрийку, я маю про щось поговорити з стрийком…

— Я тебе слухаю, але ти пляшку від мене не ховай. Я хотів прилягти на півгодинки, а ти мені не дала подушки, то я знайшов собі інше заняття, пане добродію!

— Стрийку, розмова секретна. Може, вийдемо у сад?

— У сад?.. А ти не могла б так зробити, щоб Орися у вас ночувала? Чого ти так подивилась на мене? Що я таке сказав, пане добродію? Негарно, щоб фамілія[108] ночувала по чужих… ну, ну, ходім у той сад… ходім…

У садку Ольга вибирає таке місце, щоб їм ніхто не міг перешкодити.

— Стрийку, прошу мені докладно розповісти, як сталося з татком те нещастя тоді, на вічі у Калиниці?

Нестор чухає волохаті груди. Спати йому хочеться. І, признатись щиро, не має й найменшої охоти розбабрувати у пам'яті те, що хотілося б йому забути безповоротно. До того не хотів дівчині отруювати життя тією історією. Та Ольга не відстає від нього. Убгала його на якусь трухляву лавочку між двома вишеньками, й немає іншої ради, як скоритись волі дівчиська.

Спершись головою об стовбур вишні, Нестор починає: було воно так. Приїхали вони в село Калиницю на віче.

— А хто ще був з татком, крім вас, стрийку?

— А тобі, пане добродію, навіщо знати це?

Нестор забувається, що в родині — траурний настрій. Сміється по-п'яному, ще й Ольгу смикає за косу.

— Мені треба все знати від початку до кінця.

На жаль, Нестор при всьому бажанні не може всього пригадати. Особливо мало залишилося в його пам'яті те, що стосується самого моменту захворювання покійного Аркадія. Віче було скликане з ініціативи ундівських послів… Ольга починає плакати. Навіщо було таткові встрявати у політику? Мав він свої фінансові інтереси, хай був би тримався їх.

— Ти нічого не розумієш, і плакати тепер уже запізно. Покійний робив велике діло, от так вийшло, пане добродію. Ну, не плач! Приїхали ми в ту Калиницю. Місцевий парох, отець Розумовський, запросив нас на обід. Обід — як тобі сказати, пане добродію?… — був ситий, але простацький. Бракувало йому шику, пане добродію. Їмосць так розгубилась, що подала бургундське у келишках для шампанського.

— Стрийку, це мене не обходить!

Нестор просить пробачення у племінниці. Він думав, що як все розповісти, то все, пане добродію.

За обідом в того Розумовського, коли вже випили по одній-другій чарці, зайшла мова про віче, що мало відбутися. Тут Розумовський починає запевняти їх, що Калиниця — це наймирніше під сонцем село. І саме в цьому, пане добродію, полягає непростима тактична помилка отця Омеляна. Якби покійний Аркадій знав, що йому доведеться виступати перед ярим ворогом, то, річ ясна, він був би підготувався до всяких можливих вилазок з боку противника. Як то кажуть, пане добродію, ні на хвилинку не спускав би ока з мушки. Та той тюхтій, пробач, завів їх на сухе — і ось які фатальні наслідки. Які трагічні наслідки, пане добродію!

На віче, як пізніше виявилося, прибуло кілька голодранців з міста. Цим і виправдується тепер о. Розумовський, що він, мовляв, ручався тільки за своїх парафіян. А що це за парафіяни такі, які водять дружбу з комуністами?

Таких парафіян треба шельмувати при кожній нагоді, виставляти їх поіменно на засудження в католицькій пресі, а не рекламувати як мирних людей.

Ось до чого довела політична сліпота й благодушність отця Розумовського! Першим, після того, як отець Розумовський відрекомендував їх всіх, виступив представник від воєводства. Добре говорив, навіть мало що по-польськи закидав, хоч з усього видно було, що йому мало доводилося виступати перед сільською публікою.

Хлоп — гадина, пане добродію, звивається у клубочок і робиться маленьким, коли йому чого-небудь треба від тебе. Але, боронь боже, якщо він відчує, що ти в чому-небудь залежний від нього!

Го-го! Тоді гадина випростовується на весь зріст, піднімає голову і сичить, готова кожної хвилини кинутись на тебе.

Аркадій, не бійся, добре вивчив мужицьку психологію. Він не вдавався, як пан з воєводства, до історичних коренів українсько-польського братерства. Що хлопові до історії?

Аркадій прибирав гаддя до рук логікою аргументів, доводячи тим баранячим головам конкретно, які матеріальні вигоди може принести їм дружнє співжиття двох слов'янських народів. При тому він так спритно, так істинно по-мистецьки допомагав собі то тоном, то жестом, то анекдотом, то слізкою, що, здавалося, ось-ось схопить за морду, як норовистого коня за гриву.

Нестор безнастанно стежив за настроєм мужиків. Спочатку насуплені, вони поступово-поступово, під впливом гіпнозу Аркадієвого слова, міняли вираз обличчя, мов під пензлем художника.

І ось, коли вже здавалося, що Аркадій останніх, найбільш затятих, перетягне на свій бік, нагло з натовпу впала фраза…

— Яка, стрийку?

Дурна. Насамперед дурна! Якими фразами може розкидатись такий індивідуум? Просто Несторові не зовсім зручно повторяти племінниці цю нісенітницю.

— І це так подіяло на татка?

— Звичайно, що не це. Покійного вивело з рівноваги те, що натовп, ота сама проклята юрба, яку, здавалося, тримав уже зав'язану в мішку, раптом вибухнула схвальним реготом, приєднуючись до того обдертуса.

— Та, може, не всі сміялись?

— Певно, що не всі. Були й такі, що з обуренням повискакували аж на лавки; проте тих, що реготалися, було, на жаль, більше.

Чи Ольга розуміє, в чому справа? Річ навіть не в тому, що той голодранець одним пошлим вигуком перетягнув майже весь зал на свій бік. Прокляття в тому, пане добродію, що ота слухняність, покора, увага, співчуття, з якими та голота прислуховувалась до Аркадієвих слів, були напускні, звичайнісінько удавані. Така гадина дивиться тобі побожно у вічі, а думає своє. Та від цього може, пане добродію, не тільки жилка тріснути у мозку, а череп розколотись начетверо. Просто не вкладається в голові, що такого оратора, такого майстра слова, як Аркадій, смердючий мужик обвів довкола пальця.

— А потім що?

Отут Нестор майже нічого не може пригадати собі. Адже його погляд весь час був звернений на публіку. Вже після того, як стався той нещасний випадок, розповідали Несторові, що покійний Аркадій замахав руками, начеб шукаючи опори, і повалився.

— Олю, не треба плакати. Тобто повалився не на землю, а на чиїсь руки, бо його тут же відразу підхопили…

— А стрийко не старався розвідати, хто той злочинець?

— Якийсь друкарський учень чи челядник…[109]

— Друкарський челядник, стрийку? Може, й з друкарні Філіпчука?

— Аякже ж! Отак на практиці виглядає патріотичний лозунг: «Свій до свого!» Ти, пане добродію, дурної візитної карточки боїшся, буквально боїшся видрукувати у єврея, хоч там тебе обслужать і дешевше, і акуратніше, даєш заробіток своєму, а той свій тільки вичікує моменту, щоб тобі загнати ніж у спину!

Друкарський челядник з друкарні Філіпчука… Зараз, зараз. Той «тип», що прийняв у неї замовлення на оповіщення і якому так смішно було від того, що вона намагалася не забути всі титули татка, теж був учнем або челядником в тій друкарні. А цей, що складав оту листівку, яка в неї за пояском, безперечно, був друкарем! Підозріння, яке ледве випустило кігті, зміцнилося в уяві Ольги ще і тією обставиною, що під час похорону той «тип» ще з одним таким, як і він сам, двічі або тричі потрапляли Ользі на очі. Невже ж би?..

— А як його прізвище, стрийку? Насамперед треба дізнатись, як його прізвище.

— А що це нам дасть, мала? Припустім, пане добродію, що ми встановимо його прізвище, рік народження, адресу і таке інше, — що з того? Бідного Аркадія і так воно не воскресить з мертвих…