Сестри Річинські. (Книга перша) - Вильде Ирина

Каминецький не відзивається.

Зціпивши зуби, зосереджено стежить за рухом поплавка на воді. Навіть спина його прибрала напружену позицію: ось-ось колихнеться червона цятка. І нагло, не повертаючи голови, каже шепотом:

— А тепер забирайся, хлопче, звідціль, бо дієш рибі на нерви…

Бронко ще стоїть добру хвилину, сповнений непорозуміння: і це все?

Либонь, усе.

Бронко переходить рябу, всіяну сіро-чорним кремінням рінь і попадає на м'яку піщану стежку поміж верболозами. Стежина завела його в гущу верболозу, наче в чагарник. Зникла панорама міста, Майданська гора, навіть обрії пропали, а видніла одна емальована покришка неба. Проте життя давало знати про себе гомоном.

На заході по дерев'яному мосту дудніли порожні селянські вози. З лісу залітав з вечірнім леготом передзвін товару, що повертався з пасовиська. Оббивались об ухо в'ялі голоси пляжників з рушниками через плече.

На броді верболіз розступився широкою брамою, перетинаючи стежку розлогою, списаною колесами дорогою. Праворуч показались силуети перших дахів Нашого, ліворуч — зелена долина поміж двома пасмами гір.

Посеред ріки, закасавшись мало що не до пояса, по-міщанськи одягнена дівчина періщила прутом корову, яка намагалась хлипнути води з ріки.

Дівчина усміхнулася Бронкові, ніби знайома. Бронко відвернув голову. Не до милих речей було йому. Невдоволення собою після розмови з Каминецьким стало невиносним душевним тягарем.

Затискав кулаки до болю з великої злості, що так по-штубацьки[105] зарвався перед Борисом Каминецьким.

Гарне свідоцтво, нема що казати, виставив він собі! Давайте, хоч з-під землі беріть, а давайте йому відповідальне доручення, бо пропадає марно геній революції! Чи не заносить це смердючим шкрумом[106] кар'єризму, а то просто-таки аферизму? А який він до біса кар'єрист, коли розібратись на здоровий хлопський розум? Рветься, правда, рветься, наче теля на припоні, до дії, руху, до небезпечних пригод, риску, але все це, єй-бо, не з низьких спонук, товаришу Каминецький. А втім, Борис правий, слово честі, правий, коли каже, що молоді хапаються, наче попівна заміж.

«І що воно таке зо мною, — розмірковував, охолонувши вже трохи, — що серед своєї братії ровесників я куди розсудливіший і врівноваженіший. А от з вами, товаришу Каминецький, відчуваю себе зв'язаним, — розумієте? І щоб не показатись вам таким, шарахаюся до протилежної стіни. Від стіни до стіни. Може, це всі молоді так? Як ви думаєте? Такий темп. Такий ритм, чорт його побери!»

У місті на вулиці Круля Яна Бронко зустрів жіночу постать у чорному, спущеному на обличчя серпанку.

«Котрась з Річинських», — подумав і тут же згадав, що йому треба зладити текст листівки ще сьогодні ввечері.

«Товариші! Чорносотенська реакція…» — Він знову і знову повертався до цієї фрази, але голова була зайнята одним — його останньою розмовою з Каминецьким.

Чим більше Бронко роздумував про це, тим правдоподібнішим починало здаватись йому, що ота манера Каминецького пересипати свою мову приповідками, оте захоплення спортом, рибальством, оте марення музикою — не зовсім щирі, в усякому разі, свідомо перебільшені. Таке враження, що Борис воліє, щоб збоку вважали його трохи за шалапута. Ця гра, на думку Бронка, добра з чужими, а для чого здалася вона з ним? Бронка це болить. Сьогодні дошкульніше, як завжди. Ех, і який це дурень вигадав, що для молодих життя — це співанка?

А коли ж людину так шарпають сумніви, коли вона так боляче розчаровується, так сліпо помиляється і так ревно кається, так багато хоче і так мало може, як не в молодості? Та, погодився врешті Бронко, краще не спати від бурління власних дум, ніж від ревматизму, як мій тато, дідько б то все побрав!

Після тризни Орися Ілаковичева не поїхала з свекрами на село. Скаржилася, що від солодкого заболів у неї зуб. Вирішила залишитись на кілька днів у Нашому, щоб перевірити зуби у лікаря. Факт цей сам по собі не викликав би коментарів з боку родини, якби не те, що на другий день вранці Нестор знову був у Нашому. Згадав, що йому треба в повітовому Союзі кооперативів дістати насіння ріпака, яким він задумав у промислових цілях засіяти більшу ділянку. Може, Нестор і говорив правду, але міг, прости господи, затриматися ще з тим ріпаком якийсь тиждень, щоб уникнути поговорів у родині.

Орися, немов інстинктивно відчуваючи, що там їй не дуже раді, не залишилася в Річинських, а пішла ночувати до пані десь на Шкільну вулицю, де за своїх гімназійних років була на квартирі. Нестор заїхав до Олени.

Звичайно, поки Орися чекала на свою чергу у зубного, Нестор снував по кімнатах будинку на вулиці Куліша, діючи тільки на нерви дівчатам та Олені своїми блазенськими розрадами.

— Замість снуватись так без цілі, стрийку, трохи помогли б нам порядкувати, — зауважила Ольга, яка вже ледве трималася на ногах від того порання після похорону.

— Ото знала, що сказати! Та я, пане добродію, з дому втікаю, як зачую, що заноситься на порядки, а вона мені… Як там у вас в дівочій — вже в порядку? Я б так на півгодинки прихилив голову… Звичка, пане добродію, звичка! Консветудо альтера натура[107] нема що!

Ольга пішла до дівочої, щоб відчинити вікно. Тут усе ще панував чужий запах плащів, пледів та шалей похоронних гостей, коли на підвіконні побачила учетверо складений, притиснений камінцем папірець. Ольга торкнулася пальцями паперу, і її вразила його шовкова м'якість. Вона відкинула камінець, розгорнула папір і щойно тоді побачила, що це — листівка. На першій сторінці вгорі стояло грубим шрифтом: «Пролетарі всіх країн, єднайтесь!»

І хоч Ольга знала, що папірець не може ні вибухнути, ні вистрілити, ні взагалі вчинити їй жодного лиха, вона відчула перед ним фізичний страх. Густими бляклими літерами (господи, який добір слів!) було написано: «Українська буржуазія з-під стягу чорносотенської «Католицької Акції» пустилася на чергову провокацію. Бажаючи накликати нові репресії з боку польського уряду і націоналістичних молодчиків на прогресивну робітничу і селянську молодь, підлі запроданці свого народу, лакеї панів беків і ридз-сміглих, агенти ватіканської агресії розпускають серед народу чутки про те, що попа Річинського (Ольга прикусила губу від безсилої образи!) вбили комуністи…» Відчула в роті солоний смак крові, але продовжувала читати: «Факт цей, — читала далі, — зайвий раз доводить, що буржуазія у своїй заядлій боротьбі проти селян і робітників не гребує жодними засобами. Річинського вбили не комуністи, а вбив його сміх і глум народу, коли він на вічі в Калиниці («Він», наче на адресу якого парубка!» — здригнулась від образи Ольга) намагався отруювати свідомість селянських мас і закликав до згоди з окупантами».

«Трудове селянство Західної України, — починався новий абзац, — настільки вже політично дозріло, що не дасть впіймати себе на вудочку агентів міжнародної реакції й різних запроданців покрою річинських. (Прізвище з малої букви!) Комуністи, — читала Ольга, хоч у голові в неї шуміло від напливу крові, — не застосовують індивідуального терору. Комуністи вбивають і надалі вбиватимуть тільки провокаторів…»

Листівка закінчувалася закликом до боротьби з польськими окупантами та їх поплічниками — буржуазними націоналістами (тут Ольга вже нічого не розуміла), вимогами волі і землі та гаслами в честь Радянського Союзу. Листівка ця зробила на Ольгу сильніше враження, ніж смерть татка. Смерть татка була в якійсь мірі підготовлена безнадійним захворюванням, а ця листівка впала на неї, як удар в тім'я.

Від кого? За що?

Ольга почувала себе людиною, що відкрила жахливий злочин, а не може сповістити людей про нього з остраху, щоб її не запідозрили як співучасницю.

Знала, що листівку треба знищити або віднести в поліцію, проте не зважувалась зробити ні одне, ні друге. Вона ще і ще раз перечитувала ті місця, де писалося, що татка вбив «сміх і глум народу».