По живу і мертву воду - Далекий Николай Александрович

Уже ввечері, коли Тарас стояв з іншими вояками біля дверей клуні, з’явився ройовий Топірець з автоматом на плечі і, байдуже оглянувши шеренгових, що з’юрмилися, наказав Кореню й Карасю йти за ним.

Пішли до лісу. Топірець ішов попереду, не оглядаючись, нічого не пояснюючи. Трималися дороги, й тому Тарас зробив висновок, що Топірець веде їх кудись далеко. Все це було неприємно, викликало тривогу, але хлопця заспокоювала присутність Кореня. Коли б Топірець вів його самого, тоді інша справа… На цей раз йому, мабуть, ніщо не загрожує.

Тарас мав підстави побоюватися Топірця більше від усіх інших у сотні. Це був трохи дивний, мовчазний хлопець років дев’ятнадцяти, широкогрудий, міцно збудований, з копицею русявого волосся на голові і відкритим, чистим обличчям. Тарасові здавалося, що Топірець, як кажуть, «собі на думці» і через те не кидає зайвого слова, завжди відмовчується. І все ж йому подобався цей хлопець із спокійно-уважними, розумними очима; декілька разів Тарас намагався викликати Топірця на розмову, але безуспішно, ройовий кидав неспішно: «так» або «ні», а то й зовсім не відповідав, незадоволено відводячи очі вбік.

Цікавість до ройового посилилася після того, як Тарас одного разу побачив, що той на березі річки в кущах читав якусь книжку. Власне, це була не книжка, а пачка аркушів, вирваних із книжки. Тарас непомітно підійшов ззаду й устиг схопити очима один рядок: «Аксінья глянула через тин», і те, що було надруковано в самому низу сторінки дрібним шрифтом — «Тихий Дон. Шолохов».

Топірець, почувши кроки за спиною, здригнувся, вмить згорнув сторінки трубочкою, але не злякався, а тільки незадоволено оглянувся й запитав: «Чого тобі?» — «Дай почитати!..» Топірець уважно, неприязно глянув в очі Тарасові й сказав: «Марш звідси!» Потім поклав листки до кишені й пішов геть.

Отже, ройовий крадькома читав «Тихий Дон»… Це відкриття надзвичайно зацікавило Тараса. Очевидно, в Топірця була вся книжка, але книжку носити з собою небезпечно, і він виривав з неї сторінки. Їх можна було ховати в кишеню, за пазуху…

Але незабаром Тарас довідався, що старший брат ройового Топірця якийсь великий начальник серед оунівців, мало не друг самого Бандери, й вирішив, що заводити близьке знайомство з ним не варто — від таких людей треба триматися подалі.

Як і належало молодому слухняному шеренговому, Тарас ішов мовчки, а Кореня почала мучити невідомість, і швидко він не стримався, запитав незадоволено:

— Куди ми йдемо?

— Довідаєтесь… — кинув через плече Топірець.

Дві години йшли лісовою дорогою. За розрахунками Тараса, вони віддалилися від хутора кілометрів на вісім-десять. Нарешті вийшли з лісу. Топірець зупинився й пояснив завдання.

— Тут поблизу є село Горяничі. Підійдемо до крайньої хати, оточимо і будемо стежити до ранку.

— А що в тій хаті? — знову не стримався Корінь. — Навіщо за нею стежити?

— Такий наказ.

— Який наказ? — не вгамовувався Корінь. Він, мабуть, вважав цю справу дріб’язковою і розсердився, що йому з-за чиєїсь примхи чи безглуздя доведеться не спати всю ніч.

— Накази не обговорюються, друже Корінь, — суворо сказав ройовий.

— Я знаю, що таке наказ, — уперся вояка. — Я не про те. Ти командир і повинен нам усе як слід пояснити: що це за хата, хто в ній живе, чому за нею виникла необхідність стежити?

— Друже Корінь, не говоріть дурниць. Що треба, я вам уже сказав.

Кореня не так уже й легко було вгамувати. Він знав «усякі військові дисципліни» і, очевидно, не дуже, рахувався з доморощеними командирами.

— Які дурниці, друже ройовий? А може, в тій хаті сидить штук з п’ятдесят партизанів-совітів і в кожне вікно по три кулемети виставили? Я повинен знати, куди я без зброї, з голими руками йду.

Топірець, здавалося, розсердився, але змушений був дати пояснення.

— Зброї не треба, — сказав він спересердя. — В хаті живе вдова, син у неї комсомольцем був і невідомо куди подівся, коли почалася війна. У цієї баби діти якихось родичів появилися. Отже, хата на підозрінні. Наша справа простежити, чи не приходить хто-небудь сюди вночі.

З тієї гидливої досадливої інтонації, що бриніла в голосі Топірця, Тарас зрозумів, що ройовий теж не в захопленні від одержаного завдання.

— А що тоді робить ес-бе? — невдоволено бурчав Корінь, який не пропускав нагоди, щоб пограти на нервах молодого командира, — Адже це вони повинні стежити.

— Друже Корінь, ви що, відмовляєтеся виконати наказ? Востаннє попереджаю!..

— Шляк би його трафив, з таким наказом! — пробурмотів вояка й покрокував слідом за ройовим. — Тоді за кожною хатою треба стежити. В цих Горяничах за совітів багатий колгосп був. Я знаю, чув… У них в кожній хаті якщо не більшовики, то ждуть не діждуться, коли радянське військо германа вижене.

Тарас одержав важливу інформацію. У нього з’явилася надія — ось де треба шукати шлях до партизанів. Тільки як натрапити на потрібну людину, завоювати її довір’я? Можливо, все проясниться тієї ночі.

Підійшли до села. Хата як хата, подвір’я огороджене тином до самої клуні. Тиша. Топірець показав місце Тарасові біля тину, Корінь повинен був залягти праворуч, а сам ройовий зник десь за клунею.

Корінь негайно приволік невідомо як роздобутого снопа, розв’язав його й розлігся на ньому під стіною клуні, як на матраці. Тарас міг би зробити за його прикладом те ж саме, але побоявся, що зігріється на солом’яному ложі й засне. А він же не мав права спати в цю ніч. Він підповз до самого тину й почав з того, що тихенько розсунув товсті лозини. Справа ця виявилася нелегкою, бо біля тину росла кропива, й він пожалив не тільки руки, а й щоку. Все ж він зробив досить широку щілину, крізь яку можна було побачити стіну хати, що ледь біліла, й темну пляму дверей.

Тарас поклав кулаки під підборіддя й почав чекати. В голову лізли всілякі думки. Він немовби глянув на себе збоку й здивувався, які коники викидала з ним його доля. Найобразливішим жартом долі було, мабуть, те, що він лежав зараз з тризубом на шапці й стежив за хатою, де мешкала мати комсомольця. Подумати тільки! Але, може, все-таки добре, що тут сьогодні не хтось інший, а саме він, і він зуміє врятувати хороших людей.

Коли в селі проспівали перші півні, Тарас устиг добре промерзнути. Півняча перекличка була ріденькою — видно, небагато домашньої птиці залишилося в Горяничах, — а на цьому подвір’ї, біля якого лежав Тарас, так ніхто й не відгукнувся.

Тиша. Тараса потягнуло на позіхання. Але раптом йому почулося якесь легке шарудіння позаду. І в цю ж мить він почув кроки — легкі, пружинисті, боязкі, ніби в нічній темряві до села підкрадався сильний і сміливий звір. Кроки затихли десь ліворуч, зовсім близько.

Тарас, затамувавши подих, обережно повернув голову й побачив постать людини, що вимальовувалася на фоні зоряного неба, з якоюсь ношею на плечі. Здавалося, то був молодий хлопець. Він стояв біля самого тину на відстані чотирьох-п’яти метрів від того місця, де в бур’яні причаївся Тарас.

Серце Тараса вистукувало тривожні удари — він ще не знав, помітив його нічний гість, чи ні, й був готовий зірватися на ноги й дати тягу. Пройшло хвилин дві, а той стояв, не поворухнувшись, і Тарасові почало здаватися, що то маячить у темряві якийсь не помічений ним раніше стовп або кущ. Раптом хлопець зняв з себе ношу, тихо опустив її через тин на подвір’я, й тут Тарас помітив, що голова хлопця не прикрита, а біля грудей косо стирчить щось схоже на кінець товстої палиці, затиснутої під пахвою. Хлопець зробив рух рукою, палиця зникла, й він, обернувшись спиною до Тараса, попрямував попід тином до воріт і зайшов на подвір’я. Тарас зрозумів це за хвилину. Хлопець постукав двічі з невеликим інтервалом, потім — ледь чутно. Незабаром дзвякнула клямка, рипнули двері, й через щілину в тину Тарас побачив, як від хати відокремилась якась біла постать, почув поривчасте дихання і звук поцілунку.

Справді, вони цілувались, оті двоє за тином. Чорти… Тарас виразно чув цмокання губ. Вони цілували одне одного поспішно й жадібно й, мабуть, куди попало — в щоку, в ніс, губи, в плече, тому що кожного разу звук був іншим. Тарасові стало навіть тоскно й сумно — йому було сімнадцять років, а він ще ніколи ось так не стояв з дівчиною й навіть не міг думати про щось подібне.