По живу і мертву воду - Далекий Николай Александрович

— Я охоче вірю, Маріє, що ваш наречений не причетний до цього злочину, але не розумію, чому ви цілком виключаєте можливість терористичних актів з боку ваших націоналістів.

— Ви наївна дівчина, Єво, — Марія взяла сигарету й закурила. — Скажіть, який сенс українцям знищувати своїх друзів, спільників?

— Я знаю, що деякі партизанські загони майже цілком складаються з українців, і це не перешкоджає їм…

— Та то ж комуністи, більшовики, а я кажу про українських націоналістів.

— Але ж націоналіст повинен любити свій народ?

— Єво! — Марія заплющила очі, й з-під її повік потекли сльози. — Коли б ви тільки знали, як я люблю свій народ. Україну… Коли б ви знали, як любить Україну Петро…

Цього Оксана вже не могла витерпіти: оголошувати себе друзями й спільниками тих, хто завойовуючи «життєвий простір», хоче винищити, стерти з лиця землі український народ, і водночас клястися в любові до цього народу — що може бути підлішого від такого лицемірства!

— Я багато дечого довідалася за ці два дні, Маріє, — тяжко зітхнувши, сказала дівчина. — Виявляється, наші солдати поводили себе на Україні зовсім не так, як я уявляла. Грабунки, масові розстріли мирних жителів, цілі села, інколи декілька сіл підряд були спалені, а населення знищене. Я вже не кажу про тих бідолах, кого ми вивезли на роботу до Німеччини. Адже це все виглядає трагічно. Чи не правда? І ось я ставлю себе на наше місце. Маріє… Я — українка, націоналістка. Люблю свій народ, готова віддати за нього життя… Ви знаєте, що б я робила на вашому місці? Я б не розписувала в газеті, який рай чекає моїх співвітчизників у Німеччині, не лестила німцям, і, слово честі, я могла б застрілити цього радника.

— Що ви говорите, Єво!.. — журналістка з жахом дивилась на німкеню.

— Але ж така логіка. Так на вашому місці повинна б поводитись смілива, чесна людина, яка всією душею віддана своєму народові. Все інше — зрадництво. Ось чому я допускаю думку, що в радника юстиції міг стріляти українець. Ви вловили хід моєї думки?

Марія запалила ще одну сигарету.

— Єво, мила, — сказала вона жалібно. — Ви не розумієте нашого становища. Є політика, є вища мета. Історія пробачить нам усе, якщо ми переможемо.

— Навіть зраду? — спалахнула Оксана. — Маріє, пробачте мені, я — німкеня, але я більше поважала б вас, коли б ви були не другом мені, а моїм ворогом.

Нарешті, журналістку допекло, вона рвучко підвелася на ноги, з ненавистю поглянула на Оксану.

— Ви, німці, робите все, щоб ми стали вашими ворогами. Ви без кінця плюєте нам у лице, в душу. Так ось, Єво, знайте, якщо з Петром щось трапиться, ми будемо мстити вам. Я буду мстити!

— А знаєте, Маріє, вам до лиця такий войовничий настрій, — посміхнулась Оксана. — Ви стаєте гарною.

В очах журналістки майнула гонориста радість, але її обличчя зразу ж скривилося, і вона, припавши до Оксани, заплакала.

— Євочко, клянусь, Петро не винний! Попросіть радника. Тільки пан Хауссер може його врятувати, Євочко…

Нічого не зрозуміла Марія, її сльози викликали в Оксани огиду. Що означає її власне горе в порівнянні з тим горем, яке принесли німці і їх поплічники українському народові!

Оксана зраділа, коли побачила крізь вікно радника, який переходив вулицю. Вона відштовхнула від себе журналістку.

— Заспокойтеся, Маріє. Он іде радник. Я попрошу його. Може, ми зайдемо до нього разом?

— Ні, Євочко, — завагалась журналістка, — вдвох незручно. Спершу ви попросіть… Благаю!

Хауссер зустрів «помічницю» запитливим поглядом, промовив тихо:

— У вас є що-небудь для мене? Одержали?

— Не хвилюйтесь, пане раднику! Пам’ятаєте, що я сказала: декілька днів. Тут технічні причини… Я думаю, буде завтра.

Радник хитнув головою, замислився.

— А тепер я повинна признатися, — засміялася Оксана, — що я просто вмираю з цікавості. Терориста вдалося схопити? По місту ходять чутки, що когось заарештували. Вважають, що радника юстиції убив… як його?

— Оунівець? — похмуро запитав Хауссер.

— Так. Це те саме, що бандерівець? Але скажіть, справді оунівець?

— Так вважає начальник гестапо…

— А ви, пане раднику?

— Залишаюсь при своєму переконанні.

— Ви вважаєте, що це був партизан? Яке нахабство! І взагалі я не уявляла, що тут може творитися щось подібне. Партизани, бандерівці, просто — в місті, вдень… Жах! Небезпечно буде й по вулиці ходити.

Своїм базіканням Оксана сподівалася хоч трохи розворушити радника. Вона грала в жіночу зацікавленість досить натурально, але наприкінці передала куті меду. Радник недовірливо покосився на неї.

— Відколи ви стали такою полохливою?

— Ви мене не зрозуміли, — з відтінком образи заперечила дівчина. — Скажіть самі, хіба ж це не безглуздя — випадково потрапити під кулю в час раптової перестрілки на вулиці? Мене така перспектива не приваблює.

Хауссер мовчав. Оксана здогадалась — розстроєний, очевидно, сперечався з гестапівцями, доводив, що убивця — партизан, але з ним не погодились.

— Як ви себе почуваєте?

— Дякую, цілком здоровий.

— Я все ж таки радила б звернутися до лікаря. Вам треба берегти себе. Менше хвилюватися.

Радник неприязно скривився. Як і більшість черствих, егоїстичних людей, він був надто чутливим до всього, що стосувалося його здоров’я, і панічно боявся всіляких хвороб.

— Єво, ви, здається, вирішили помучити мене?

— Аніскільки! Я цілком серйозно. Ви можете мені повірити хоча б тому, що ваша хвороба перешкодить мені виконати завдання. Вранці ви мене просто налякали. А тепер… У вас, знаєте, нездоровий вигляд.

— Що ви хочете? — пригнічено сказав Хауссер. — Один оцей телепень…

Він замовк, не закінчивши, подивився на «помічницю», даючи зрозуміти, що він не бажає продовжувати розмову на цю тему і чекає пояснень, що саме спонукало її з’явитися до нього. Але Оксана розуміла, що, дякуючи незвичайній події, її цікавість не може видатися підозрілою, й вирішила продовжувати атаку.

— Пане раднику, просвітіть мене щодо ОУН. Що це таке?

— Партія, якщо хочете. Організація українських націоналістів.

— Я це знаю. Їх мета?

— О, мета в них колосальна! — посміхнувся радник, — Встановлення українського рейху з своїм фюрером на чолі.

— Наскільки я розумію, в намірах Гітлера не було й немає чогось подібного? — промовила дівчина, трохи подумавши. — Адже Гітлер не приховував свого ставлення до слов’янських народів. Вам потрібна Україна як життєвий простір для німців. Як же вони могли надіятись?

Хауссер поплямкав губами, подумав і сказав:

— На мою думку, ми маємо справу з комплексом расової слов’янської неповноцінності. Це молоді, малоосвічені люди. Хлопчаки, можна сказати, озлоблені, запаморочені ідеєю влади. Я кажу про керівництво ОУН. Серед них є різні: борці за національну ідею і кар’єристи, гарячі голови й справжні негідники, просто дурні, тупиці і поетичні натури. Але при цьому уявіть собі — жодного тверезого політика, який би міг реально мислити. Всі відчайдушні фантазери.

— Яке ставлення до них німців? — запитала Оксана, ніби здивована тим, що вона почула.

— Це все дуже складно, Єво, — втомлено зітхнув Хауссер. — Дуже складно…

Оксана чекала дальших пояснень, і радник, заохочений її мовчанкою, хотів було щось додати, але стримався й перевів усе на жарт.

— Нехай це не хвилює вас, — засміявся він. — Вам оунівці нічим не загрожують.

Лекцію закінчено. Хауссер задовольнив цікавість своєї «помічниці», але не сказав нічого зайвого. «Все складно…»

— Пане раднику, — Оксана вдала, що раптом згадала це неприємне доручення, яке змусило її прийти сюди. — Я повинна звернутися до вас з проханням. Брат Марії Чайки, цієї журналістки, заарештований. Вона прийшла до мене в сльозах і майже на колінах благала, щоб я попросила вас звільнити її брата.

— Як звати брата? — насторожився Хауссер.

— Петро.

— Петро Карабаш?

— Прізвища я не знаю.

— Він не брат їй, а… коханець.

— Нехай і так. Хіба це міняє становище?