По живу і мертву воду - Далекий Николай Александрович

Могила задумався, обережно взяв листок чистого паперу, почав писати. Через декілька хвилин донесення було готове.

— Дату, — нагадав Вепр, заглядаючи через плече референта. — Поставте вчорашнє число. Чудово! А тепер допишемо протокол і заготуємо вирок. Там у нас залишилось вільне місце. Напишіть у такому дусі: сотенний Богдан змушений був визнати, що він таємно залишив сотню, щоб зустрітися з командиром радянського партизанського загону й одержати від нього завдання провести акцію проти німців.

Це була явна підробка протоколу. Могила, судорожно смикаючи підборіддям, злякано й жалібно поглянув на Вепра, але відразу ж відвернувся, втягнув голову в плечі.

— Додайте ще, — продовжував Вепр з таким виглядом, немовби не помічає стану референта, — що Богдан пояснив своє зрадництво бажанням помститися німцям за смерть його батька й брата, які були вбиті як комуністи. Адже ж так? Пишіть, пишіть, друже Могило, — там якраз повинно вистачити місця… Давайте чим скоріше закінчимо з цим. Тож вам першому стало ясно, який небезпечний зрадник пробрався до наших лав.

Могила взяв було ручку, але відчув, що його долоні стають липкими від поту. Він витер їх об коліна й заходився дописувати протокол.

… Богдана відвели до лісу. Спершу це занепокоїло його, однак з поведінки хлопців, які його супроводжували, не було видно, що вони збираються зробити щось погане. Запитувати їх про що-небудь Богдан не хотів.

Зупинились біля невеличкого ярка, на дні якого білів пісок. Хлопці посідали, опустивши ноги в ярок, закурили. Богдан трохи постояв біля них, потім скинув френч і, постеливши його на землі, ліг на спину. Стовбури високих сосон піднімалися до неба, знизу темні, з потрісканою корою, а вище — червонувато-жовті, немов обліплені сухим цибулинням, і зверху вінчались зеленою розлогою кроною. Хороше було дивитися на ці верхів’я, вишукуючи очима на гілках маленькі пухирчасті шишечки, які відрізнялися від зеленої хвої тільки ніжнішим відтінком. Крони сосон легенько погойдувались, по лісу плив тихий шум, він немовби підкреслював тишу й спокій, що панували тут.

Але поступово шум лісу, такий ласкавий і, здавалося б, заспокійливий, почав дратувати Богдана. Він раптом зрозумів, що роздратовує його не шум, а щось: інше, якась невідповідність між спокоєм у природі й тим, що коїлося в його душі. Богдан перевернувся з спини на живіт, уткнувся обличчям в підшивку френча. Якого біса той Вепр докопувався до всіляких дрібниць, які не мають ніякого відношення до загибелі Олі і до його, Богданового, рішення вдарити по німцях? Ну, винен, виступив без наказу, а до чого тут червоний прапор, що бозна-коли його брат Семен вивісив на тополі, або пісні, які колись співав батько? Інша справа ті думки й сумніви, що виникали в нього, Богдана, останнім часом усе частіше й частіше, хоч він і відганяв їх від себе. Але ж він цими думками ні з ким не ділився… Мало про що він роздумував! Людина на те й створена, щоб думати.

Хлопці розмовляли про своїх коханок. Вихвалялися; один перед одним своїми перемогами, вживали таких брутальних висловів, що Богданові хотілося вилаяти їх. Жеребці. Він згадав Карася й подумав, що за останній час, мабуть, ніхто не викликав у нього такої цікавості до себе й прихованої заздрості, як оцей радянський хлопець. Так, він багато в чому заздрив Карасю, хоч той був молодший від нього років на вісім, мав вигляд смішний і трохи жалюгідний. Але й голова у хлопця, але й язик у нього! І все тому, що багато вчився, грамотний! Треба було відразу ж відпустити Карася. Одягти, нагодувати й відпустити. Нехай би пробирався на Полтавщину. І старшину треба було прогнати.

— Хлопці, довго ви мене тут будете тримати? — підвів голову Богдан.

— А що тобі? Відпочивай… — відгукнувся один, повертаючи до нього сите, жорстоке обличчя.

— Шляк би його трафив, вашого Вепра! — Богдан глянув на годинник. Був початок одинадцятої.

— Якої марки? — запитав бандерівець, зацікавившись годинником сотенного.

— Омега.

— Давай мінятися? — бандерівець подивився на товариша й засміявся.

— Міняйло без штанів ходить, — незадоволено пробурмотів сотенний, опускаючи голову.

Так обличчям до землі пролежав він ще хвилин десять. Нарешті почулися кроки, й рвучко підвівшись на ноги, Богдан побачив Вепра, Могилу й ще двох бандерівців, тих, що привели його на хутір. Один з них вів на повідку вівчарку. Могила йшов, потупивши очі в землю, немов боявся зачепитися ногою за коріння, а Вепр тримав голову рівно, гордовито, на його обличчі блукала страдницька посмішка, ніби у нього боліли зуби й він хотів, щоб хто-небудь здогадався про його муки.

— Увага! — промовив Вепр, — Друже Могило, читайте…

Два бандерівці наблизились до Богдана, стали по обидва боки біля нього. Референт пропаганди виступив наперед, розгорнув сторінки. Богдан дивився на Вепра, але той уперто уникав його погляду.

— Вирок, — Могила закашлявся, поставив на місце неслухняну щелепу. — Вирок у справі Хлібчука Миколи, псевдо Богдан, народився 1917 року в Росії…

На початку вироку все викладалося так, як говорив на допиті Богдан, і він, сам не помічаючи цього, ствердно кивав головою, але те, що було написано далі, злякало його. Виходило так, що його батько співав російських революційних пісень, бо ще давно, в Росії, набрався більшовицького духу й заразив цим духом усю родину. Батько — член КПЗУ, Семен — комсомолець.

— Це неправда! — закричав Богдан. — Цього я не казав! Друже Вепр!

Вівчарка загарчала й шарпнула повідок.

— Тільки без істерик! — болісно скривився Вепр. — Вислухай спокійно до кінця. Продовжуйте, друже Могило.

— Микола Хлібчук проліз до лав ОУН, — заїкаючись читав вирок референт пропаганди, — з єдиною метою — провадити зрадницьку роботу, допомагати ворогам України, агентом яких, як це було встановлено на допиті, він був.

Богдан зрозумів, що задумали Вепр і Могила: Він не знав, що спонукало їх піти на такий підлий обман, але знав головне — вони хочуть знищити його без справжнього слідства й суду. Земля хитнулась під ногами Богдана, й він розставив ноги ширше, щоб не впасти.

— Що ж ви робите, падлюки! — Богдан стиснув кулаки. — Я вимагаю суду! Хлопці, це обман, я ні в чому не винен. Богом присягаюсь, святу землю їсти буду…

Він хотів нагнутися, щоб схопити жменю землі, але бандерівці стримали його, заломили руки за спину.

— Іменем організації українських націоналістів, іменем українського народу зрадник Микола Хлібчук…

— Я не зрадник, хлопці! — закричав Богдан і раптом помітив, що кобура, яка висіла спереду на ремені Вепра, розстебнута, й надрайонний з незмінною посмішкою тримає праву руку за спиною.

— … засуджується до смерті!

Ці слова пролунали, немов оглушливий вибух, і похитнулася земля, і сколихнулися сосни своїми вічнозеленими кронами. Богдан відчув, що задихається. Він жадібно хапав губами повітря, а груди розпирало від порожнечі й нестерпного болю. Перед очима замиготіли обличчя матері, закривавлені, втоптані в землю проти тітчиної хати тіла батька й брата… Ось його сестричка Оля лежить у домовині — заквітчана, перелякана… І здіймається стовп диму, й летять під укіс німецькі платформи з танками… Щось кричить йому Карась — відчайдушно й беззвучно… Пізно! Все, все… Його, Миколи Хлібчука, вже нема, його зараз уб’ють. За що? Хіба він не любить України? Хіба ж він зрадив Україну? Він мстив фашистам за горе, яке вони принесли його батькові, братові, сестрі, йому… Україні! Він повинен був мстити фашистам! О боже! Він жорстоко помилився, не захотів послухати розумного хлопця. Треба було йти з Карасем до радянських партизанів… Вони знають, хто справжній ворог України! Дурень!.. Тепер пізно… Смерть — ось вона — в очах Вепра, безглузда, ганебна й невблаганна. Богдан бачив, як у руці надрайонного блиснув німецький парабеллум… Ось і йому, Богданові, німецька куля…

— Будьте ви прокляті! — Богдан рвонувся, хотів плюнути в очі надрайонному коменданту, який наближався до нього, але не встиг.