Таємниця двох океанів - Адамов Григорий Борисович

Через п'ять хвилин усі зібралися на відкидній площадці підводного човна, надзвичайно стривожені, але цілі й неушкоджені. Один лише Скзорешня ойкав і кректав, потираючи без видимої користі для себе свої металеві стегна й боки.

А втім, голос капітана негайно припинив ці недоцільні вправи:

— Арсене Давидовичу, у вас ніхто не потерпів?

— Все в порядку, Миколо Борисовичу.

— Товаришу Скворешня, негайно обслідуйте дно ополонки, особливо по лінії з'єднання обох айсбергів. Тримайте весь час зв'язок з підводним човном і про все помічене доповідайте.

– Єсть обслідувати дно, товаришу командир!

Скворешня повільно йшов під водою вздовж свіжо-утвореного льодового шва. Удар при зближенні айсбергів був, очевидно, гігантської сили. Лінія їх з'єднання була понівечена глибокими ямами і видавленим догори льодом. Північні й південні кінці ополонки зійшлися неправильно, з виступами. Але, загалом, під водою крижини зімкнулися повністю, абсолютно щільно. Вислухуючи ці повідомлення, капітан час від часу стурбовано промовляв:

— Так… гм… погано… дуже погано…

Коли Скворешия повернувся на підводний човен і з'явився в центральний пост, він застав там, крім капітана й старшого лейтенанта, також Шелавіна та зоолога. Обличчя в усіх були надзвичайно збентежені.

— Ситуація не дуже приємна, — говорив капітан, повільно ходячи туди й сюди. — Можливо, що айсберг надовго залишиться в цьому положенні. Мороз скує його з'єднані половини, попутний вітер, коли він затримається, буде діяти на них, як величезної сили прес, який ще більше закріпить роботу морозу.

— Але вітер може змінитися, — сказав зоолог, — і знову розбити льодяну гору. Адже слабке їх місце — внутрішня ополонка — все-таки залишається.

— На зміну вітру може бути лише слабка надія, — заперечив Шелавін. — Не забувайте, що ми перебуваємо в поясі безперервних західних вітрів, які обходять у цих широтах всю земну кулю над вільним простором Світового океану. Саме вони, ці західні вітри, і створюють тут Велике безперервне кільце Східної дрейфової течії.

— Так… — замислено промовив капітан. — Мало того, що ми тут заперті, наче в пастці, ми ще приречені на цілковиту пасивність, тимчасом як і вітер і течія будуть відносити нас па ост, в південну зону Атлантичного океану.

— Я думаю, що коли цю крижину розбив шторм, — сказав старший лейтенант, — то той же шторм, який і тепер лютує, зможе її знову розбити…

— Звичайно, не виключена й така можливість, — згодився капітан. — Але коли це буде? Скільки нам доведеться чекати? Тимчасом плавання підводного човна кінчається, а план наукових робіт у Тихому океані досить значний. Ми не можемо, ми не повинні непродуктивно витрачати час. Кожний день нам дорогий.

— Тим більше, — сказав Шелавін, — що це пасивне чекання допомоги від шторму може закінчитися зовсім не так, як нам хочеться: шторм може пригнати айсберг до нерухомого льодяного поля, і там він примерзне вже надовго… Може статися й так, що по дорозі ми сядемо на мілину і теж надовго. Ні, капітан має рацію: чекати не можна!

— Що ж робити? — спитав старший лейтенант. Після недовгої мовчанки капітан сказав:

— Насамперед, Олександре Леонідовичу, підніміть інфрачервоний розвідник над поверхнею айсберга і з'ясуйте все необхідне, щоб мати ясне уявлення про оточуючі нас умови. Через дві години я скличу нараду всього командного складу, і тоді ми остаточно все вирішимо.

На нараді старший лейтенант доповів, що розміри айсберга чотириста сімдесят п'ять метрів у довжину, з веста на ост, а ширина в тому місці, де знаходиться «Піонер», — триста шістдесят вісім метрів із зюйда на норд. Ширина льодяної перемички, яка відокремлює внутрішню ополонку од відкритого моря, дорівнює на норді дев'яноста двом метрам, на зюйді — сімдесяти шести. Температура води в ополонці — на межі замерзання: один і вісім десятих градуса нижче нуля. Треба гадати, що ополонка скоро покриється кригою. Температура зовнішнього повітря — тридцять два градуси нижче нуля. За даними висоти й довжини хвиль у відкритому морі можна зробити висновок, що шторм десятибальний, іде з веста; крижина міцна, її частини вже примерзли одна до одної.

Нарада пройшла дуже жваво. Кінець кінцем вирішили: протягом трьох днів очікувати наслідків дії шторму, тримати корпус підводного човна «на парах», зігріваючи воду в ополонці, щоб не допустити її замерзання і, наскільки можливо, послабити цим змерзання частин крижини; крім того, за пропозицією старшого акустика Чижова, пустити в хід на повну потужність обидві ультразвукові гармати, кормову й носову, діючи промінням по лінії шва, щоб розм'якшити ним у цих місцях лід і послабити його опір штормові.

Потяглися довгі, нудні години чекання, бездіяльності й тривоги. Шторм тривав, не тільки не стихаючи, але навіть посилюючись. По поверхні океану котилися величезні хвилі, що досягали часом дванадцяти метрів заввишки, і, як гігантські тарани, били по айсбергу. Їх громові удари, приголомшливий гуркіт і рев було виразно чути навіть в ополонці під водою.

Ультразвукові гармати працювали на повну потужність, все глибше розпушуючи лід по лінії з'єднання обох частин айсберга.

Безперервне дзвінке гудіння моторів не давало ні спати, ні думати.

Цой погано провів першу ніч льодового полону і вже зранку ввійшов у лабораторію з болем у голові. Робота не ладилась.

Щось незрозуміле, якесь неусвідомлене занепокоєння вже два дні невідступно діймало його. Це почалося з вечора на честь одужання Скворешні. Нема, нема та й спалахне перед Цоєм злісний погляд чорних, глибоко запалих очей, переляк і блідість дитячого обличчя…

«Яка дурість! — думав він, підкручуючи регулятор у мікроскопі. — Яке злопам'ятство! З-за мішка… Зовсім за приказкою Скворешні: «Великий до неба, а дурний, як не треба». Мішок! Доторкнулися до його мішка!.. Яка неповага!.. Яка образа!..»

Цой труснув головою. Навіть думати про це соромно — соромно за дорослу, серйозну людину!

«Але чи в мішку тільки справа? А ящичок… Він вирвав його з рук Павлика. Вирвав із злобою й ненавистю…»

Цой втупив у простір широко розкриті, нерухомі очі.

«Що це за ящичок з-під друкарської машинки, який тягають з собою під час глибоководних екскурсій? Навіщо він там потрібний? Та ж він не витримає жахливого тиску води… Однак витримав… Отже, це не звичайний, кімнатний ящик для запасних частин… А може, він справді був сплющений? Павлик про це не говорив. Треба спитати його. Це дуже, дуже важливо…»

Чому це було важливо, Цой не міг би відповісти й самому собі.

Він знайшов Павлика в каюті Плетньова. Хлопчик сидів за невеликим столиком біля перебірки й щось записував у товстий зошит. Побачивши Цоя, він зніяковів і закрив зошит.

— Здрастуй, Павлику! Чим це ти зайнятий? — спитав Цой, не знаючи, як приступити до розмови.

Павлик зніяковіло засовався на стільці.

— Та так, записую… Ти до Віктора Абрамовича, Цой? Він на вахті.

— На вахті?.. Гм… Так, так… — Цой сів на стілець біля столу. — А в мене голова розболілася від цього шуму. Працювати не можу… От і блукаю по підводному човну, байдикую… А ти що записуєш? Щоденник ведеш, чи що? Це ти добре придумав, дуже добре! І образи свої теж записуєш? — добродушно посміхнувся Цой. — І про ящичок Федора Михайловича?

Павлик все більше ніяковів, червонів.

— Так, — промовив він ледве чутно. — Дуже багато цікавого… Щоб не забути. Хлопцям буду читати, коли приїду й поступлю до школи. Тільки ти, Цой, нікому не кажи, будь ласка.

— Ну, навіщо даремно базікати! А капітан знає, що ти ведеш щоденник?

— Капітан?! — Павлик здивовано поглянув на Цоя. — Навіщо! Я навіть Вікторові Абрамовичу не кажу.

Я завжди пишу, коли він на вахті. Ти перший дізнався про це. І ти мені обіцяв про це… ти мені обіцяв нікому не говорити… Правда? Ти нікому не скажеш?

— Я-то не скажу, будь певний. А от капітанові ти повинен сам розказати. І перед приходом підводного човна у Владивосток мусиш показати йому свій щоденник. Хіба тобі невідоме це правило? Воно обов'язкове для всіх учасників плавання.