Таємниця двох океанів - Адамов Григорий Борисович

«Відповідь затримана для перевірки старих і одержання нових матеріалів з Токіо й Нагасакі.

Під час першого відрядження в Нагасакі, п'ять років тому, Горєлов прекрасно виконав завдання, за що після повернення був нагороджений орденом «Знак Пошани». За два роки, проведені у відрядженні, багато працював, коли-не-коли ходив у театр, кіно, музеї, буддійські храми, ознайомлювався з визначними пам'ятками країни. Часто проводив вільні години в товаристві членів радянської колонії в Нагасакі й Токіо.

Під час наступного відрядження в Токіо, два роки тому, зустрівся з Абросимовими, батьком та дочкою, почав бувати в них все частіше. З дочкою, Ганною Миколаївною, часто відвідував театри, першокласні ресторани їі кафе, аристократичні дансинги. Жив досить широко. Зарплата була у нього чимала, проте навряд чи її вистачало. В цей період з членами радянської колонії зустрічався зрідка, його троюрідний дядько, Микола Петрович Абросимов, — колишній царський генерал. Урядом Корейського був відряджений в Японію для закупівлі й прийняття військового спорядження. Революція 1917 року застала його там, і в Радянську Росію він не повернувся. Дочка народилася в Японії. Дружина померла десять років тому. Старик живе широко, джерела доходів невідомі. Кажуть, грає на біржі. Має велике знайомство серед японських військових. Завдання другого відрядження Горєлов виконав також добре.

Під час третього відрядження, в Токіо, він вів приблизно такий же спосіб життя, часто бував у Абросимових. Казали, що дочка Абросимова стала нареченою Горєлова, хоч огласки ніякої не було. Про якісь ділові або секретні взаємовідносини Горєлова з Абросимовим-батьком підозрілих відомостей немає».

Капітан замислено грав олівцем, потім кинув його на радіограму й підвівся.

— Ось і роби висновки, — пробурмотів він і почав ходити по каюті, заклавши за звичкою руки за спину.

Він ходив усе швидше й швидше, часто зупинявся і знову продовжував ходити.

Генерал… Так, так… Цей генерал здався йому підозрілим… І тут же красуня-дочка… Найкраща нагода для зав'язки, хай йому чорт! Але як міг би здійснюватися зв'язок? Адже радіостанції немає! Та ще далекої дії… І все-таки… все-таки хтось якось повідомляв про маршрут! Пильність, капітане! Будьте обережні, капітане! Обшук? Але чому ж саме у нього, у Горєлова? З двадцяти шести чоловік саме у нього? А хоч би тому, що тільки у нього одного таке підозріле… ну, не підозріле, хай просто сумнівне місце в біографії… Орденоносець… Образа… (Капітан відчув ніяковість). Адже, власне кажучи, немає ніяких підстав, ніякого приводу… Ну й що ж? Краще маленька образа одній людині, ніж можливість величезного нещастя з усією командою і підводним човном… Нещастя для всієї країни! Для Батьківщини! Для Батьківщини нещастя!

Із стиснутими кулаками, з очима, сповненими рішучості, капітан попрямував до письмового столу.

* * *

У червоному кутку було повно народу. В дальньому кутку невеликий оркестр грав безперервно. Веселощі були в повному розпалі.

Молодший механік Козирєв та фізик Сідлер, кращі танцюристи в команді, хвацько витанцьовували «руську», виробляючи незвичайні па, викидаючи такі колінця, то раз у раз викликали оплески й вигуки захоплення. Але серед цих веселощів багато хто час від часу нетерпляче поглядав на двері. І все ж двері розсунулися несподівано для всіх, у момент, коли Сідлер, присівши, закрутився дзигою на одній нозі й оркестр уже не вів танцюриста, а сам ледве встигав за ним. Стук дверей привів усіх до пам'яті, оркестр обірвав на півноті, відразу запанувала тиша.

У дверях з'явився маленький, чорнявий і верткий Ромейко, помічник механіка. На порозі він зупинився й урочистим голосом герольда виголосив:

— Честь маю відрекомендувати високоповажній публіці славетного атлета, переможця гір, приборкувача акул та інших морських страховищ, першокласну тяглову силу, яка рве посторонки, зроблені навіть з Макроцистіс пери-фера, корінного трійки водолазів, красу і гордість команди — могутнього, непереможного Андрія Вас…

— Буде тобі блазнювати, вертушка! — добродушно прогудів з коридора добре знайомий усім бас, і в дверях, нахиливши голову, показався Скворешня. — Здрастуйте, хлопці!

Скворешня був у білому кітелі з срібними ґудзиками і широких чорних штанях. Обличчя його було трохи бліде, але довгі світлі вуса, як завжди, в повному порядку, а маленькі очі весело, може навіть задирливо поблискували. Не встиг він з'явитися в дверях, як оркестр грянув марш, загриміли оплески, почулися веселі привітання, і п'ять чоловік виступили вперед назустріч Скворешні, з гітарою, мандоліною та балалайками в руках.

Вони вишикувалися перед ним і, низько вклоняючись йому в пояс давньоруськими поклонами, при повній тиші заспівали старовинною билинною оповіддю:

Чи не хвиля так на морі розходилася? Чи не сине море схвилювалося? Ой, захвилювався то могутній богатир! То радянський богатир Андрій Васильович. Ой ти гой єси, старший водолаз, Водолаз старший «Піонера» — човна підводного! Як пішов гулять по дну моря синього, Як махнеш ти своєю правицею — Між акулячих зграй та й завулочок! Як труснеш ти лівою ніжкою — Скелі геть летять, хвилі в берег б'ють.

Якусь мить Скворешня розгублено дивився на виконавців цієї нової билини, потім зніяковіло заблагав:

— Та киньте вити! У мене вже зуби занили від цього. Ну що, справді, завели; богатир! рученька-ніженька! скелі геть летять!.. І зовсім не так було діло.

– І тебе там навіть не було зовсім! — підхопив, сміючись, Марат. — Самий наклеп на бідного Андрія.

— Я не я, і кобила не моя, і я не візник… Так, чи що, Андрію Васильовичу? — кепкував під загальний регіт зоолог.

— Та ні ж, товариші дорогі! — захищався Скворешня. — Адже ви забуваєте найголовніші фактори. Без них ніякі рученьки-ніженьки не допомогли б мені.

З усіх боків почулися вигуки:

— Ану, ну! Говори, викладай!

— Розкривай свої секрети!

— Так, так!.. Цікаво! Може, вони й нам стануть у пригоді.

Скворешня широко розставив ноги й почав загинати величезні пальці.

— По-перше, товариші, ви зовсім забуваєте закон Архімеда: кожне тіло, занурене в рідину, втрачає у своїй вазі стільки, скільки важить рідина в об'ємі, витисненому цим тілом. Який об'єм мала ця гранітна скеля? Висота приблизно чотири метри, довжина два метри, ширина два метри, значить її об'єм — два на два на чотири, тобто шістнадцять кубічних метрів. Отже, витиснула вона шістнадцять кубометрів води, або стільки ж тонн води. При питомій вазі граніту два і шістдесят п'ять сотих вага скелі дорівнює: шістнадцять на два й шістдесят п'ять сотих… Ну, математики, допоможіть!

— З округленням — сорок дві тонни, — звідкись з кутка повільно прогудів Горєлов.

Скворешня з повагою подивився на нього через голови присутніх.

— Це ви в думці так швидко підрахували? От це здорово!

— Нічого не поробиш, — посміхнувся Горелов. — професія така…

— Ну гаразд! Значить, вага скелі сорок дві тонни. Води вона витиснула шістнадцять тонн. Виходить, скеля важила у воді тільки двадцять шість тонн.

— Всього тільки? Ну, ну! — з іронічним захопленням вимовив Матвеєв.

— Підемо далі, — загнув Скворешня другий палець, не звертаючи уваги на іронію Матвєєва. — Дно біля входу в грот було дуже похиле назовні, і від цього центр ваги скелі теж перемістився назовні. Це полегшило мені задачу приблизно наполовину, тобто зменшило вагу скелі до тринадцяти тонн. Врахуйте ще, — Скворешня загнув третій палець, — мою хорошу позицію, при якій ноги перетворилися в чудові важелі, — це зекономило мені ще тонни три…

— Слово честі, — розреготався лейтенант Кравцов, — ще трохи — і від скелі нічого не залишиться! І взагалі нічого не було й нічого не сталося!