1Q84. Книга друга - Харукі Муракамі

Правильна думка.

Поглядаючи на небо, Тенґо ще раз коротко хитнув головою. Новий Місяць мав саме таку форму й розміри, як його описав Тенґо. Майже дослівно за текстом.

«Це неможлива річ, — подумав він. — Яка реальність наслідує метафору?» — «Це неможливо!» — спробував він сказати вголос, але не зумів. Його горло пересохло так, ніби він пробіг довгу відстань. Як не крути, це неймовірно. Це фіктивний світ. Світ, який реально не існує. Це світ фантастичного оповідання, яке ночами Фукаері розповідала Адза-мі, а Тенґо наповнив конкретними подробицями.

«То невже це світ оповідання? — запитав він себе. — Невже через якісь обставини я віддалився від реального світу й заліз у світ «Повітряної личинки»? Як Аліса, що впала в кролячу нору. А може, реальний світ перемінився за взірцем світу, описаного в «Повітряній личинці»? Невже споконвічний знайомий світ з його єдиним Місяцем перестав існувати? І, може, до цього приклали свою руку карлики?»

Шукаючи відповіді, Тенґо озирнувся. Але перед ним відкривався тільки звичайнісінький міський краєвид житлового кварталу. Чогось дивного й незвичного він не помітив. Ні Червової Королеви, ні Лакея-Карася, ні Божевільного Капелюшника. Його оточували безлюдна пісочниця з гойдалкою, ртутний ліхтар з безживним світлом, розлога дзельква, замкнений громадський туалет, новий шестиповерховий багатоквартирний будинок зі світлом лише в одному вікні, дошка районних оголошень, червоний торговий автомат з емблемою кока-коли, зелений, старої моделі, «Volkswagengolf», припаркований з порушенням правил, телеграфні стовпи з електричними дротами й далекі неонові вогні основних кольорів. Повсякчасний шум, повсякчасне світло. Тенґо мешкав у кварталі Коендзі сім років. Не тому, що тут йому особливо подобалося. Просто випадково натрапив недалеко від станції на квартиру з дешевою орендною платою й оселився в ній. їздити на роботу звідси було зручно, а тому і далі жив у ній. Бо не любив переселятися. Краєвид за вікном залишався добре знайомим. Тож будь-яку зміну він одразу помітив би.

Коли Місяців стало два, Тенґо не міг згадати. Можливо, вже кілька років тому, але він цього лише не помічав. Так він не звертав уваги на багато чого. Газет не читав, телевізора не дивився. Того, що всі знали, а він не знав, годі було порахувати. То, може, зовсім недавно щось сталось і Місяців стало два. Не завадило б когось із близьких людей про це запитати: «Вибачте за дивне запитання. Ви часом не знаєте, коли Місяців стало два?». Однак таких людей навколо нього не було. Дослівно нікого, навіть кота.

Та ні, це не зовсім так. Хтось поблизу забивав молотком цвях у стіну. Тук-тук-тук! — лунав безперервний стукіт. Досить тверда стіна й досить твердий цвях. «Цікаво, хто, власне, в таку пору забиває цвях?» — здивувався Тенґо й озирнувся, але ніде не побачив чогось схожого на стіну. Та й не було людини, яка забиває цвях.

Невдовзі він зрозумів, що це калатає його серце. Стимульоване адреналіном, воно раптово збільшило потік крові й, пронизливо гупаючи, розігнало її по всьому тілу.

Від двох Місяців у Тенґо легко запаморочилася голова. Здавалося, нервова система вийшла з рівноваги. Сидячи на вершині дитячої гірки й тримаючись рукою за поруччя, із заплющеними очима він чекав, коли все минеться. Він мав таке відчуття, ніби навколишня сила тяжіння змінилася. Десь відбувався приплив, а десь — відплив. Люди байдуже ставали то insane, то lunatic — то божевільними, то лунатиками.

Раптом Тенґо помітив, що в цьому запамороченні його не настигло давнє видіння матері. Він уже давно не бачив картини, ніби поряд нього, де він, немовля, спить, мати у білому бюстгальтері годує молоком молодого чоловіка. Зовсім забув, як таке видіння мучило його впродовж багатьох років. Коли востаннє він його бачив? Не міг точно пригадати, але, здається, тоді, коли почав писати новий твір. Хтозна-чому материна душа перестала блукати біля нього.

А от зараз, сидячи на дитячій гірці в парку Коендзі, натомість він споглядає два Місяці. Новий незбагненний світ насувається зусібіч на нього, немов темна вода. Мабуть, нова неприємність доганяє давню. Давня знайома загадка замінилася новою, яскравою. Так думав Тенґо. Без жодної іронії. Не мав також бажання протестувати. Хоч би яким був цей новий світ, напевне, доведеться його мовчки прийняти. Про якийсь вибір немає й мови. Адже попередній світ він також не вибирав. Так що в цьому розумінні ніщо не змінилося. «Зрештою, — запитував він себе, — якби я хотів протестувати, то, власне, до кого мав би звертатися?»

Серце незмінно, сухо й твердо, калатало. Але запаморочення потрошку відступало. Чуючи під вухом власне серцебиття, Тенґо обіперся головою об поруччя дитячої гірки й дивився на два Місяці, що пливли в небі. Надзвичайно дивне видовище. Новий світ з новим Місяцем. Усе — непевне, багатозначне. «Тільки одне можна стверджувати», — подумав він. Хоч би що з ним у майбутньому сталося, цей краєвид з двома Місяцями він навряд чи зможе вважати знайомим і звичним. Так, видно, буде завжди.

«Цікаво, власне, яка таємна угода пов'язує Аомаме з Місяцем?» — подумав Тенґо. І пригадав її серйозні очі, коли вона вдень дивилася на Місяць. Що, власне, вона тоді пересилала йому?

І що, власне, станеться тепер зі мною?

Про це довго думав десятирічний Тенґо, відчуваючи потиск руки Аомаме в шкільній аудиторії після уроків. Зляканий підліток, що стояв перед великими дверима. І от зараз він думав про те саме, що й тоді. Та сама тривога, той самий страх і те саме тремтіння. Він стояв перед ще більшими новими дверима. І перед двома Місяцями, а не одним.

Де зараз Аомаме?

З дитячої гірки Тенґо знову оглянувся навкруги. Але ніде не побачив того, що хотів. Розкрив перед очима ліву руку й намагався прочитати на ній якийсь натяк. Однак на його долоні, як завжди, видніло тільки кілька зморщок. Під безживним світлом ртутного ліхтаря вони скидалися на сліди марсіанських каналів, які нічого йому не підказували. Ця велика рука засвідчувала, що від свого десятирічного віку він пройшов довгу дорогу, аж поки не добрався сюди. До дитячої гірки в маленькому парку в кварталі Коендзі. І до двох Місяців на небі.

«Де зараз Аомаме? — ще раз запитав він сам себе. — Де, власне, вона переховується?»

«Можливо, вона перебуває зовсім близько, — сказала Фукаері. — Куди звідси можна дійти пішки».

Чи бачить ці два Місяці Аомаме, яка, напевне, перебуває десь зовсім близько?

«Може, бачить», — подумав Тенґо. Звісно, підстав для цього не мав. Однак на диво твердо вірив. Напевне, зараз вона бачить те, що й він. Міцно стиснувши кулак, він кілька разів ударив ним по підлозі дитячої гірки. Аж рука заболіла.

«Саме тому нам треба зустрітися, — вирішив він. — Десь близько, куди можна дійти пішки. Мабуть, Аомаме хтось переслідує і вона, як поранена кішка, там переховується. Лишилося обмаль часу, щоб її знайти. Але де її шукати, Тенґо зовсім не знав.

— Так-так! — вигукнув Клакер.

— Так-так! — хором підтримала решта карликів.

Розділ 21

(про Аомаме)

Що робити?

Того вечора Аомаме, в сірому спортивному костюмі з джерсі й капцях, вийшла на веранду поглянути на Місяць. У руці тримала чашку з какао. їй давно так не хотілося випити його, як зараз. У буфеті вона помітила банку какао фірми «Van Hoten» й, поки розглядала її, раптом захотіла пити. На південно-західній частині погідного, без жодної хмарки, неба виразно проступали два Місяці — великий і малий. Замість зітхнути вона горлом простогнала. З повітряної личинки народилася доота, й Місяців стало два, а 1984 рік перетворився на 1Q84. Колишній світ зник і більше сюди не повернеться.

Сидячи на садовому стільці, що стояв на веранді, вона потрошку пила гаряче какао і, примруженими очима поглядаючи на обидва Місяці, намагалася згадати колишній світ. Але зараз спромоглася пригадати лише каучукове деревце, яке залишила в квартирі. Де воно тепер? Тамару доглядає його, як обіцяв по телефону? «Все буде гаразд! Не турбуйся! — переконувала вона себе. — Тамару вміє дотримувати обіцянку. Якщо треба, він без жодних вагань і тебе може вбити. Але й до останку доглядатиме твоє каучукове деревце».

Однак чого так хвилювало її те деревце?

Перед тим, як залишити його й вийти з кімнати, Аомаме особливо про нього не думала. Воно справді було непоказним. Сірим і на вигляд нездоровим. Під час розпродажу на ньому висіла етикетка з ціною сім тисяч вісімсот єн, а коли Аомаме підійшла з ним до каси, то, нічого не кажучи, його віддали за тисячу п'ятсот єн. Якби Аомаме поторгувалася, то, може, купила б ще дешевше. Очевидно, воно тривалий час залишалося непроданим. По дорозі, несучи його додому, вона сильно пожалкувала, що так зопалу його купила. Бо воно було непоказним, громіздким і, що й казати, чимось живим.