Альфонс Цiттербаке (на украинском языке) - Герхард Гольц-Баумерт

-- Тiкаймо!

Хлопцi побiгли за мною, i ми сховалися в парку.

-- А де Ервiн? -- перевiвши подих, запитав я.

-- Вiн вискочив iз намету та як дремене! Лише крикнув: "Альфонса вхопила примара!" -- i зник.

Наляканi словами Ервiна, хлопцi збиралися покликати полiцiю, аж тут i я з'явився.

-- Що, натерпiвся? -- запитав Бруно i показав на пiдроблену кiстку, яку я все ще тримав у руцi.

-- Та було, -- буркнув я i шпурнув геть картонну руку i покривало примари. Петер i Бруно стали благати мене, щоб я ще розповiв про свої пригоди на "дорозi привидiв", але я тiльки сказав:

-- Ви ж бачили, хто боягуз? Коли почалося найстрашнiше, Ервiн утiк.

Вдома тато запитав:

-- Ну, як воно було, Альфi?

-- Ох! -- зiтхнув я. -- Страшенна нудьга. Ти б тiльки розсердився, коли б пiшов.

-- Принеси з льоху вугiлля, -- обiзвалася мама. Менi не хотiлось. Вiдверто кажучи, я боюсь ходити увечерi до льоху. Тож я вiдмовлявся, аж поки тато пiшов зi мною. Там, у льоху, стiльки павутиння, певно, є й пацюки. I хто його знає, що там ще ховається.

Як я вдавав п'яного

Це було на день народження Бруно. Нас, своїх друзiв, вiн запросив прийти пiсля урокiв на каву. Ми були самi в помешканнi. Батьки Бруно працювали. Його мама приготувала для нас пiсочний торт i повний кавник кави. Все було смачне.

Попоївши, ми стали гратися. Спочатку в iндiанцiв. Бруно обрали вождем, бо це ж його день народження. Завжди вiн був простим iндiанцем i звався Косий Вуж, а сьогоднi ми його назвали Соколиним Оком. Я став чаклуном i одержав iм'я Мудрий Вугор. Люлька миру, що її менi як чаклуновi доводилося весь час палити, не подобалась менi. Люльку Бруно взяв у свого батька, i була вона, звiсно, без тютюну. Але й без тютюну менi стало погано вiд неї (виросту i то нiколи не торкнуся до люльки).

Потiм ми гралися в пiратiв. Це теж надзвичайно цiкаво. Канапа стала пiратським кораблем, а килим -- кораблем, на який напали пiрати. Бруно, знову ж таки через свiй день народження, був капiтаном. На жаль, пiд час битви вiдламалася нiжка у канапi, i нам довелося припинити гру. Та Бруно знайшов вихiд. Вiн узяв кiлька книжок iз батькової шафи i пiдклав їх замiсть вiдламаної нiжки. Канапа знову стояла мiцно.

Ми не знали, в що грати далi.

-- Придумав, -- обiзвався я. -- Вгадайте, у що ще можна зiграти?

-- В пожежникiв, -- випалив Бруно.

Я тiльки посмiхнувся.

-- В лiкаря i хворих.

-- В пiжмурки.

-- В залiзницю.

-- В прикордонникiв.

Нi, нiхто не вгадав.

-- Пограємося в ресторан. Ми святкуємо день народження Бруно. Потiм будемо наче п'янi.

Всi вiдразу погодилися. Ми переодяглись. Я був дiдусем Бруно i тому одержав капелюх i рукавицi.

Ервiн став офiцiантом, а ми всi -- гостями за столом у ресторанi.

-- Офiцiанте! -- покликав я.

Але Ервiн, що саме щось шукав на кухнi, не обiзвався.

Я гукнув знову:

-- Офiцiанте, книгу скарг!

Ервiн негайно ж з'явився.

Через руку у нього був перекинутий рушник.

-- Сьогоднi у мого онука день народження, -- повiльно, басом почав я. -- Будь ласка, принесiть нам п'ять чарок чогось мiцненького.

Ервiн щось записав на папiрцi i зник на кухнi. Назад вiн повернувся iз чарками на тацi. В чарках була якась червона рiдина. Ми цокнулися, побажали Бруно здоров'я i випили. Це було ситро.

Потiм усi страшенно смiялись, бо воно справдi схоже на вино. Петер замовив ще раз. Ми випили знову. Ервiн хотiв випити з нами, але ж офiцiантовi не можна. Тодi Бруно звелiв:

-- Хай Ервiн наллє й собi чарку. Коли в ресторанi святкується день народження, офiцiант може теж випити.

Коли ми випили по п'ять склянок ситра-вина, я сказав:

-- Тепер ми п'янi i можемо потанцювати.

Ми танцювали, щось вигукували. Похитуючись, я пройшовся по кiмнатi, пiд сорочку спереду запхнув подушку i попрохав:

-- Ще... чарочку ви...на, офiцiанте.

Надзвичайно цiкава була гра.

Але мама Бруно думала iнакше. Ми не чули, як вона зайшла до кiмнати. I треба ж було менi заточитися i впасти просто їй пiд ноги!

-- Що тут коїться? -- голосно запитала вона.

Бруно пiдморгнув менi. Вiн хотiв i далi продовжувати гру.

-- Добрий день, матусю! -- якось дивно сказав вiн. -- Ви...но... таке смачне!

Тут я гукнув:

-- Офiцiанте! Ще ч...ар...очку!

Мама Бруно швидко пiдiйшла до столу i побачила чарки.

-- Ой лишенько! Що ви наробили? Ви ж усi п'янi!

Ми засмiялися -- гра вийшла на славу.

-- Де ви взяли вино? Хто вас пiдбурив?

Мама Бруно поодинцi перетягла нас усiх на канапу.

-- Мамо, -- смiючись, почав Бруно, -- хiба ти не бачиш, що все це жарти?

-- Жарти? Ось я покажу вам жарти!

Вона була така серйозна i сердита, що ми перестали смiятись. Бруно намагався все пояснити.

-- Мамо, я повинен тобi сказати... -- але доказати не змiг.

-- Бруно! Хто вас пiдбурив пити вино? Скажи менi правду!

Бруно знову спробував пояснити, що ми пили ситро i що все це просто гра, але його мама тiльки ще дужче розсердилася i закричала:

-- Хто вас пiдбурив, скажи правду? Хто?!

Тодi Бруно показав на мене:

-- Цiттербаке пiдбурив нас.

Вона кивнула, немов iнакше i бути не могло.

-- Ти ж на таке не здатний, Бруно.

Я почервонiв, на лобi у мене виступив пiт.

-- Ти аж розчервонiвся вiд вина, -- зауважила мама Бруно.

-- Та ми ж нiчого поганого не зробили, -- пробелькотiв я.

-- Що? Нiчого поганого? Ось я вiдведу тебе додому i про все розповiм твоїм батькам!

Що ми могли iще сказати? Треба було розходитись. Мама Бруно повела мене до батькiв. Я тiльки показав Бруно кулака i шепнув йому на вухо:

-- Зрадник!

Коли я з мамою Бруно став на порозi, моя мама зблiдла.

-- Щось сталося? -- схвильовано запитала вона. Я похитав головою.

-- Можна, я вам розповiм, панi Цiттербаке? -- спитала мама Бруно.

Мене залишили в коридорi. Одначе я чув, як вони розмовляли в кiмнатi.

-- Приходжу додому... нiчого не пiдозрюю, аж там цiлковите безладдя... дiти п'янi... ваш син пiдмовив... чарками вино.

Таке почув я крiзь дверi.

Потiм покликали мене.

-- Що ти накоїв, Альфонсе? -- в розпачi запитала мама.

-- Таж нiякого вина ми не пили!

Мама Бруно обурилася.

-- Кажи правду! -- крикнула вона.

-- Ми... пили...

-- А чому ж ти сказав, що ви не пили? -- тихо запитала мама.

-- Нi, ми не пили.

Я зовсiм заплутався.

-- Ми пили, -- сказав я.

-- Вiн навiть не розумiє, що говорить, панi Цiттербаке, -- сказала мама Бруно i похитала головою.

Я не заперечував. Тепер менi було однаково. Мама ще запитала, може, то мене хтось пiдмовив? Я вiдповiв, що все зробив сам.

-- Еге ж, мiй Бруно на таке не здатний, -- сказала насамкiнець мама Бруно.

Тодi я спересердя крикнув, що Бруно боягуз i вiн намагається все звалити на когось iншого, хоча теж пив разом з усiма i так само спотикався.

Мама сiла, мов пiдкошена:

-- Що з тебе буде, Альфонсе? Ти не в мене удався.

Менi довелося негайно лягати в лiжко. Я був покараний. Цього чудового дня я мусив лежати в лiжку через якiсь кiлька склянок ситра. Бувало, пив його досхочу i нiчого менi не казали.

Прийшов тато, i мама негайно розповiла йому про все. Вiн спочатку засмiявся, але мама сказала, що все це небезпечно, i вiн одразу ж спохмурнiв. Тато пiдiйшов до мого лiжка i зажадав пояснень. Я розповiв, як усе було насправдi, сказав, що то було не вино, а ситро. Тато слухав i смiявся так, що аж шибки деренчали. Зайшла мама, така сердита. Тато розповiв їй про все, i вона теж розсмiялася. Менi дозволили встати i за вечерею дали чарочку ситра.

Тепер щоразу, коли зустрiчаю маму Бруно, я починаю хитатися, мов п'яний. Я розумiю, що це погано, але ж за всяку провину має бути кара, каже наша вчителька, панi Еке.

Прикрощi через рукавичку iз штучної козиної шкiри

Якось я знайшов на вулицi рукавичку. Непогана ще рукавичка з червоної шкiри, з жовтою кнопкою. Мабуть, випала у когось iз кишенi. Поперед мене поспiшала кудись жiнка. Я кинувся за нею. Ледве переводячи подих, запитав її:

-- Може... ви...

-- Я не роздаю грошей. Не старцюй, -- вiдрiзала жiнка i зиркнула на мене крiзь свої блискучi окуляри.

Я простяг їй рукавичку, але побачив, що у неї зеленi рукавички, кинувся далi. А та жiнка гукнула менi навздогiн:

-- Нахабний хлопчисько!

Аж ось iде менi назустрiч якась бабуся.

-- Чи не ви, бува, загубили? -- запитав я i показав їй рукавичку з жовтою кнопкою.

-- Га? Кого набили? -- перепитала старенька. Певно, вона недочувала. Тодi я гукнув дужче:

-- Та нi! Я питаю, чи це не ваша рукавичка?

-- Еге ж, -- вiдказала бабуся, -- бридка звичка.

Я закричав ще голоснiше:

-- Чи це не ваша ру-ка-вич-ка?

-- Чого ти кричиш на стару жiнку, йолопе? -- гримнув якийсь перехожий i вхопив мене за комiр.

-- Та хiба я кричу! Лише питаю про рукавичку. А може це ваша?

-- От нахаба! -- розлютився перехожий.

I я хутенько накивав п'ятами.

Потiм я звертався ще до багатьох людей. До залiзничника, до молодої жiнки, до мотоциклiста, що саме лагодив свого мотоцикла, до юнака, за що той одважив менi запотиличника, ще до якоїсь жiнки i до якогось чоловiка. Чоловiк був дуже люб'язний. Вiн пояснив, що рукавичка з козиної шкiри i зроблена зi смаком. А жiнка була iншої думки. Мовляв, ця рукавичка -- справжнiсiнький мотлох, бо пошита iз штучної шкiри, i такої вона нiколи б не носила.